Пан Борбаш [пригоди]

Під гнітом плітки, пара волів несли візок, утиканий стрілами, ножами та іншими метальними і не метальними штуками, з великою швидкістю. На візку розмістилися старий торговець, його два помічники, кілька мушкетників, характерник, Дуля і його пʼять січовиків. Візок пердолив через ліс, заховатися тут було ініціативою Дулі.
— Досить, птру-у-у! — зупинив волів Дуля, весь у поті, підбитий і навіть трохи протверезілий від подій, він зпригнув з візка.
— Зачекаємо хлопців… — сказав він торговцю.
— І що ж ти за захисник такий, якщо не зміг дати відсіч?! І затяг нас бодай знає куди і збився зі шляху!! — сварився торговець.
— Хто ж знав, що твоє барахло знадобиться гільдії найманців?! — кричав у відповідь Дуля. — Ти взагалі коли ставив пташок на папері мав краще розуміти небезпеку свого маршруту, і тоді отримав би значно кращий супровід!!!
— Так кажеш, ніби я знав, що на мене нападе сама гільдія найманців, юначе!!!
— Дідько тебе знає, старий!!!
— Досить сваритися, — прохрипів характерник, — Тобі, Дуля, не варто заплямовувати козацьку славу, а тобі, поважний торговцю, не варто зриватися на юнака зважаючи на твій поважний досвід.

Після слів характерника, сварка торговця затихла, а Дуля не дуже уважно слухав, але закрив рота також. Тим часом, візок наздогнали чубаті хлопці дулі, яких нараховувалось аж восьмеро.
— Фу-ух… Ледве відірвалися. — пихтів весь мокрий Шабля.
— Та-ак, сильний на нас напав ворог, — сказав Дуля, згадуючи засідку, а там було багато чого: лучники, пастки, каміння на голову і навіть зграя божевільних зубатих собак. Добре хоч обійшлося без якогось тренованого ведмедя, ходили чутки, що гільдія такого має. А цей їх ватажок, від його погляду було моторошно.
— Дуля… — звернувся Шабля, — Я не думаю, що від нас відчепляться.
— Маєш рацію. Маємо рухатися далі, і рухатися по цим зарослям.
— Що ж, нічого іншого не лишається, — погодився торговець.

***

Візок повільно і скрипуче повз по знайденій тінистій доріжці. Сонячні промені зрідка пробивалися крізь густі крони дерев. Стовбури і корені дерев обросли мохом, який чомусь виглядав доволі апетитно.
— Насправді схоже на булочки, посипані крихтами печива, але колір трохи не той, — розмірковував підвипивший Дуля. В таких ситуаціях він пив небагато. — Зараз було би чудово скуштувати запашної випічки з мʼясом, або борщу з…

Поки він бубонів, десь в далеких тінях лісу блукало кілька вогників, можливо це були світляки, а можливо духи лісу. Отже, візок повільно повз крізь густі зарості.
— Гей, Дуля, — звернувся до нього Шабля. — Ти хоч знаєш, де ми знаходимось?
— Знаю лише, що тут є річка, яка тече на південь.
— Я теж. І це мене дуже лякає, адже нічого не видно, і шуму води не чути.
— Тобто, ми можемо йти не в той бік? Ну, тоді можемо запитати місцевих… — запропонував Дуля, потягуючись. — Гей, ви, що знаєте про цей ліс?
— Ми думали, ви нас ведете, — схвильовано відповів хтось.
— А ти що, не місцевий? — запитав, злючись, торговець.
— Ну так, а що не видно?? — відповів Дуля. — Добре, будіть характерника…

Дуля сам схилився над старим.
— Агов, Кішко, прокинься! Проки-инься, Кішко! Оу. Та твого ж дідька! ПРОКИНЬСЯ!! — штурхав він характерника, але той відмовлявся виходити зі снів.
— Ясно, то ми тимчасово лишились без нашого дороговказа… — вирішив Шабля. — Ну і бодай з ним. Золотоноша має бути на південному заході, правильно?
— Сході, — виправив хтось.
— Не важливо, — відмахнувся Шабля. — Отже нам треба рухатися на південь і схід, доки не закінчиться цей ліс, правильно?
— ПРАВИЛЬНО. — хором відповіли мушкетники.
— Бардак… А ще козаки, називаються! — ляснув себе по лобі торговець.

Раптом, один із січовиків зупинив волів і приклався вухом до землі.
— Коні! Близько тридцяти! — доклав він.
— Вони нас знайшли! — захвилювався торговець.
— Як, ми ж заплутали всі сліди! — невгавав Дуля.
— Щось мені здається, через ось цю дірочку… — озвався січовик позаду візка, показуючи на порваного мішка зі спеціями.
— Це вельми пахучі спеції, — чесав бороду торговець.
— До того ж, сипалися всю дорогу потроху, — додав січовик.
— Досить базікати, за нами женуться коні, взагалі-то! — перервав їх Дуля. — Робимо як минулого разу: ми женемо далі, а ви, хлопці, нас прикриваєте.
— Знову!? — простогнав Шабля. Аж раптом із заростів вивалилися переслідувачі.
— А хоча, до біса плани… — передумав Дуля. — тікаємо хто куди!!!

Цю команду добре знали всі, тож візок швидко рухався якнайдалі, а січовики розбіглися на всі боки.
— Ти, напевно, мав на увазі «розподіліться на групи і відволікайте їх», вірно? — незадоволено кричав старий, тримаючись за візок.
— Так, щось таке… — почесав потилицю Дуля.

Незабаром кілька вершників стали наздоганяти візок. Мушкетники зробили перший постріл. Чиясь куля влучила у одного з переслідувачів. Візок мчав так швидко, що здавалося, в будь яку мить може вивалитися товар разом з екіпажем. Один з мушкетників упустив кулю і намагався підняти її з землі, а коли спромігся цього, зброя все одно не вистрелила. Він зазирнув у дуло, але вчасно згадав, що так робити не можна.

Навіть коли нещасний мушкетник все виправив, прицілився і зробив постріл, його різко відкинуло назад, ледве не за борт візка. Інший мушкетник вчасно схопив його і потяг назад, тримаючись іншою рукою за мотузку, яка закріплювало бочку з вином до візка.

Досить швидко вершники наздогнали візок, серед них був і ватажок. Він дістав з під плаща зряджений пістоль і вистрелив у бік візка. Куля розбила в друзки кут одного з ящиків, об які спирався Шабля.

Взявшись за мотузку, якою кріпилися ящики до візка, Шабля заскочив на борта і схилився назовні. Іншою рукою він оголив зброю і замахнувся на найближчого вершника. Той відбив удар власною зброєю і замахнувся згори вниз. Шабля відхилився і намагався влучити у ворога, поки той не встиг підняти зброю, але вершник перехопив і цей удар. Наступним замахом вершник цілив у ноги Шаблі, і щоб уникнути порізу, січовик підскочив над зброєю, знов приземлився на борт, і ледве не впавши, вперіщив вершника пʼяткою в плече, від чого той завалився на бік коня і відділився від бою. Сам Шабля потяг себе назад у візок, але мотузка не витримала цього і кріплення розвʼязалося. Два ящика на краю візка звалилися на землю під ноги коней і ті полетіли шкереберть. Як не дивно, торговця це геть не хвилювало.

Ти часом, ворожий ватажок знову дав постріл у бік візка і потрапив у лампу з маслом. Здійнялося полум'я, але за нього швидко взялися помічники торговця. Знову до візка наближалося двоє вершників, озброєних списами. Цього разу вони замахнулися на сплячого характерника. Замахнувшись, один вершник мав потрапити характернику прямо в голову, але досяг лише мішка з сіллю, бо Шабля, все ще тримаючись за натягнуту мотузку, відсунув голову ногою вліво. Вершник повторив спробу, але Шабля підтяг голову Характерника за себе і люто подивився на суперників. Коли вчергове спис полетів уперед, Шабля відхилився в сторону, спрямував його вниз і притиснув ногою до підлоги. Вершник продовжив міцно тримати зброю, тож Шабля став відштовхнувся від візка, став другою ногою на спис, ухопився за вершника і запригнув на коня позаду сідла. Поки вершник крутився, Шабля ударив його лобом в потилицю, завалив на бік і викинув з сідла, потім повернувся до іншого вершника і встромив йому шаблею в бік. Схопившись за рану, вершник припинив переслідування. Шабля підігнав коня до візка і повернувся назад.

Тим часом, ватажок дістав ще один пістоль і прицілився в найнебезпечнішу ціль, Шаблю. Куля просвистіла поряд і Шабля пригнувся, наче це чимось може зарадити.
— Дідько, мені б хоч один пістоль! — занервував Шабля.
Торговець навколішки поліз до одного з мішків і став у там копатися. Через якусь мить він протягнув Дулі дивну зброю із трьома стволами, трьома гачками і товстою ручкою.
— Ого, а це що таке? — зрадів Дуля. — Воно ж стріляє? Та я з такого не знаю як. Що? Сюди кулю? Ану дайте! — у мушкетників знайшлася жменя куль. — Ні, воно ж так не стрілятиме, я не вмію!
— Але ж якось із пістоля стріляєш! — підбадьорив його Шабля.
— Ну, то пістоль!
— Пробуй!!
— Порох, куля, утрамбувати… Так! Трамбувати там щось треба?
— Мало часу, стріляй!
— Не стріляє!!
— Там ще два гачки, пробуй!!
— У мене таке враження, що це не я тут керую, — невгавав Дуля, і погано прицілившись, кудись стрельнув.
— Що? Звідки в них стріляюча зброя?! — крикнув ватажок комусь не менш важливому.
— Ого, мій перший постріл!! — похвалився Дуля.
— Тепер спробуй хоча б прицілитись, — злився Шабля.
— А тут можна цілитись?!
— Я не знаю, як це називається, на кінці така гілочка, пробуй!

— Шабля, я завжди знав, що ти гарний вчитель, — Дуля взявся обома руками за руківʼя і поклав пальця на третій гачок. Він зосередився і зробив постріл, влучивши у коня переслідувача. Але той явно очікував цього і поки кінь спотикався, спригнув на землю і вчепився за сідло наступного коня, після чого заліз на заднє місце.
— Не знаю, чому, але ці ігри мені вже набридли, — ватажок дістав із сумки за плечем пляшку з рідиною, замість пробки в ній була запхана ганчірка. Вершник зрозумів все і погнав коня перед візком. Часу на розворот вже не лишалося. Швидко обігнавши волів, ватажок підпалив ганчірку і кинув пляшку перед візком. Щойно та розбилася, пролунав вибух. Візку розтрощило колеса і піднялася куряві.
— Курва! — залаявся Дуля. — Вмирати, так з бійкою, — ричав він, і вже поглядав на пляшку вина, аж раптом його потяг в сторону торговець.
— До біса товари! Біжимо скоріше!
— А думка гарна! Шабля, хапай характерника і бочку вина!!

***

— Ми премося по цьому болоту вже майже годину… — скаржився Дуля.
— Та-ак, отамане, останнім часом ви надто себе виснажуєте, — зауважив Шабля, який мусив тягти на собі характерника, та ще й тримати його повище над водою.
— Не жалійся там, Шабля, а краще тримай характерника по вище. Дивись, у нього он вже пʼятка в воді.
— Як же він мене бісить інколи. Але чому він раптом у снах?
— Він вивчає місцевість, ніколи тут не бував, каже, треба розвідати, і от що маємо. Сподіваюсь, не заблукав, — намагався пояснити Дуля. — Ну, що за зброя була в мішках? Мені сподобалось! От виберемося, розповім хлопцям, зробимо ще такої!
Дуля не помітив, що після запитання торговець спинився і закляк.

— Курва, — шизофренічно говорив до себе торговець, не помічаючи, що лишився один в тумані. — Наче і памʼятаю своє минуле, але деякі прогалини не дають спокою.
— Пане Борбаш, не відставай! — крикнули до ньго січовики. Запамʼятавши проблемну ділянку памʼяті, торговець пішов на голос.