Стару хатину в селі Водички придбали десь за півроку до повномасштабки. Іще тоді мій любий Степан, будучи людиною військовою,  розумів неминучість вторгнення кровожерливого сусіди, й спробував убезпечити нас із сином таким чином.
Хатка була старенька, й без особливих умов: воду доводилося брати з криниці, а в пошуках мобільного інтернету можна було провести не одну годину, блукаючи місцевими пагорбами в спробах надибати хоча б якийсь стабільний зв’язок.
Я до кінця не вірила в повномасштабку, та чоловікові довіряла. Тим паче, хатинка продавалася не за великі кошти, й ми могли собі це дозволити: онуки, вступивши у спадок по смерті бабусі, що тут жила, були людьми пристойними, й цін не задирали.
До війни ми були тут лишень кілька разів: на оглядинах, і, власне, під час купівлі. А навіщо, якщо є непогана двоповерхова квартира під Києвом? За кілька років я, власне, й зрозуміла, навіщо, коли російська ракета знищила верхню частину багатоповерхівки в Ірпіні, в якому в нас і була квартирка. На останньому поверсі.
Благо, чоловік був готовий до такого розвитку подій і, приблизно опівночі, розбудивши нас із маленьким Мироном, наказав збиратися. Авто було запаковане заздалегідь, тож багато часу нам не знадобилося, і вранці, коли перші ракети впали на Київ та інші українські міста, ми вже були тут, у Водичках. Степан одразу ж рушив у штаб під Білою Церквою, лишивши нас господарювати самих.
Тоді я пояснювала ці свої марення, що стали виникати зі стабільною періодичністю, стресом від війни й турботою за чоловіка. Та тепер, коли ворогів уже давно як виперли з Київщини, це пояснення видається мені абсурдним. Кілька разів я збиралася з силами, аби наважитися повернутися додому, та повсякчас знаходила причини лишитися, адже в нас не було вже того дому в Ірпіні: його зруйнували росіяни. Повернення ж до Києва – це пошуки житла в оренду, ризик постійних переїздів та додаткове навантаження на психіку маленького Мирончика, який ніби як уже й призвичаївся до школи тут, у Хмельницькому, й устиг навіть здружитися з деякими однокласниками. Чи були ці думки моїми власними? Нині я вже у цьому не впевнена.
Перші два місяці ми не займалися виключно організацією власного побутового життя. Хата була старезною, холодною, вся в протягах. У сінях та кімнаті був мороз, і єдине приміщення, де можна було хоча б якось жити, не шморгаючи носом і не ризикуючи злягти з ангіною, була кухня. Ми все вичистили й прибрали всередині, а також провели Інтернет. Спали поки що на печі. Єдиним надважливим незакритим питанням лишалася вода.
Вперше я побачила Його в криниці. Набираючи воду, аби ми з сином могли помитися й зготувати щось на вечерю, я узріла бліде чоловіче лице. Воно дивилося на мене з глибин колодязя, ніби вивчаючи. Та, кліпнувши, марення зникло, ніби його й не бувало: внизу була каламутна вода, й нічого більше.
З тих пір цей чоловік почав з’являтися мені уві снах. Сюжети були різними, та чимраз приводили до ситуації, в якій десь осторонь стояв Він. Випрасуваний та вичищений костюм-трійка сидів на ньому так природно, ніби незнайомець був у ньому народжений. Різьблена дерев’яна тростина з кам’яним набалдашником органічно визирала з-під пахви, а довге темне волосся, стягнуте в пучок, довершувало владний вольовий образ чоловіка.
– Хто ти? Нащо приходиш до мене у сновидіння? – питала я Його, та відповідей так і не отримувала. Він дивився на мене здалеку, не мовлячи ані слова, доки я не просиналася в крижаному поту: серце вискакувало з грудей, чи то від страху, чи то від якогось млосного приємного занепокоєння.
Я бачила це марення іще кілька разів, там, у криниці: в такі моменти на мене ніби забуття яке нападало. Я тягнулася до нього, намагалася наблизитись, так, ніби якийсь не чутний або неусвідомлений поклик манив мене. За кілька днів до приїзду чоловіка я навіть мало не стрибнула в криницю: благо, поклик сусідки, що вкотре принесла свіженького молока, привів мене до тями. Виявивши, що сиджу на краю криниці, уже звісивши одну ногу до води, я різко вскочила, та так, що згубила капця, й той зі дзвінким звуком шубовснувся у воду.
– Біжу-біжу, тьоть Машо! – крикнула я, скинувши на землю другий і, не зважаючи на все ще доволі таки прохолодну погоду, побігла до хвіртки. Добре, що хоч Марія – дебела жінка, що жила по сусідству, й мала корову, не розпитувала, чого це я по такій погоді босоніж ходжу. Хоча, пояснити, чому я лишень в одному капці, було б іще складніше.
– Питання з водою треба закрити, бо я так більше не можу! – повідомила я чоловікові у той самий день. Причини роз’яснювати не довелося: вже наступного дня Степан домовився з майстрами, а через день приїхав і сам. Увесь цей час я боялася підійти до того колодязя, тож воду довелося економити.
Ох і наносився ж він тоді водиці за цей перший тиждень своєї відпустки! А потім нам підключили воду, й уже другий тиждень ми проживали з комфортом. А потім він поїхав. Я й досі не звикла до цього режиму, коли чоловік лише кілька тижнів на рік був поряд. До цього просто неможливо звикнути: справжнє життя – лише у ці кілька тижнів його відрядження, а весь інший рік більше схожий на блукання в тумані в пошуках виходу.
Доки Степан був поряд, таємничий незнайомець не з’являвся. Я пов’язувала це з консервацією криниці: маючи водопровід, вона не була вже необхідною. Та коли чоловік поїхав назад, у штаб, сни відновилися.
Мій стан погіршувався. Мені все частіше снився Незнайомець: тепер він не просто спостерігав, а й був основним учасником сну. Ми ніби про щось спілкувались, десь прогулювались, щось оглядали. Ми йшли поряд, торкаючись одне одного за руки. Посміхалися одне одному, й хоча після пробудження його усмішка видавалася мені кривою й жахітливою, там, уві сні, наші зустрічання супроводжувалися зовсім іншими емоціями. Збудливими, грайливими… Палкими!
Час від часу мені здавалося, що я бачу свого переслідувача й тут, у Водичках. У вранішніх чи вечірніх сутінках відчувала його уважний погляд: пораючись на городі, ідучи з магазину чи на ринок, проводжаючи Мирона на його дитячі гуртки. Та, оглядаючись у бік, де краєчком ока примічала переслідувача десь у тінях стріх, я не бачила нікого. Та знала: він там.
Так продовжувалося до середини вересня. Що я тільки не перепробувала: і снодійні, й антидепресивні, й навпаки – тонізуючі засоби, починаючи з трав’яних зборів, і закінчуючи легкими пігулками, що можна було придбати без рецепту: нічого не допомагало. Лякливий Незнайомець із блідою шкірою продовжував проявляти себе, тепер вже не зникаючи так швидко.
– А йди-но сюди, негіднику! Чого до мене баки підбиваєш? А чи не знаєш, що заміжня я? – одного разу, не витримавши, скрикнула, підбігаючи до пана, що ховався в тіні розлогої яблуні біля зупинки, та той, усміхнувшись, розтанув у мене на очах. Місцевий люд, що очікував на міжміський автобус, провів мене поглядом, та я не зважала. Не була ще знайома з реальним впливом пересудів на селі.
Чутки ширилися швидко, й пані Марія, принісши мені чергові три літри свіжовидоїного молочка, попитала, чи добре я себе почуваю, і чи не треба мені що.
– Та ні, тьоть Машо, дякую. Все нормально, – відповіла я, та з її погляду було помітно, що та не йняла мені віри. – Бачу усіляке, чого нема, дивних чоловіків у старомодних костюмах, дивні сни. Та то, мабуть, через війну все, – вирішила дати хоч крихту правди я, аби ж тільки сусідка відчепилась.
– Е-е, дитино. Війна війною, а марення – мареннями. Не ти перша, не ти й остання, до кого пан Антоній угості заходить.
– Хто-хто? Про що ви мовите? – одповіла я, не приховуючи свого подиву.
– А ти зайди в краєзнавчий музей, що при школі, й сама усе дізнаєшся.
До музею я побігла не одразу через купу нагальних хатніх справ. Та надокучливість «привида», врешті, перетнула межу, тож за кілька тижнів, пообідь, я вже стояла на вході в реставровану будівлю двохсотрічної давнини.
На прохідній куняв охоронець, якого я оминула, не розбудивши. Екскурсоводи, мабуть, вийшли на обід додому, адже всередині також було пусто, що давало гарну можливість роззирнутися. Бо ж причину, за якої дружині військового знадобилося відвідати музей, та ще й без малого сина, ще треба було придумати.
Найбільша виставкова кімната була повністю присвячена колишнім власникам цього маєтку, а також і самого села – панам Залеським. Саме тут я й затрималася: розглядаючи картину невідомого художника, що замалював цю магнатську родину – Антонія, його сина Вільгельма, та дружину Анну, я не могла відірвати погляду. Привид був точною копією Антонія: навіть костюм мав таким самим. Задивившись на холст, я не одразу помітила, як хтось наблизивсь до мене ззаду.
– Не пригадую, аби ти цікавилася історією так, аби по музеях ходити, – промовив рідний чоловічий баритон. Я різко обернулася, й узріла чоловіка: він був з дороги, з наплічником, і в формі. Я кинулась йому на шию.
– Що ти тут робиш, любий? – скликнула я, цілуючи коханого.
– На три дні відпустили по справах, та я впорався раніше, й на півдня вирішив заскочить до вас із Мироном.
Ми не змогли втриматися. Осипаючи цілунками усе моє тіло, віддалися пристрасті тут, серед музейної зали колишнього палацу. Він ніколи не був зі мною таким ніжним і, водночас, грубим. Пізніше, вже після хвиль насолоди, відголоски яких все ще блукали моїм тілом, я зрозуміла, чому. Перш ніж розтанути в повітрі, ніби його й не бувало, образ мого чоловіка трансформувався, набувши своєї істинної форми. Набувши образу Антонія Залеського.
Я була ошукана. Я була нажахана до глибин душі своєї. Швидко зібравши розкидані підлогою речі, полишила музей, що виявився для мене пасткою. Охоронця на прохідній не було, тож нікому було питати за ті шуми й скрики, що я видавала упродовж останньої години.
Я побігла до сусідчиної хати, та мене зустріла напіврозвалена халупа, пуста й занедбана. Заходилася питати, що сталося з сусідкою та її майном, та відповіді від односельців отримувала напрочуд дивні.
– Тітка Марія? Не знаєм такої. А хата стоїть занедбаною скільки я себе пам’ятаю.
Останньою краплею стала затримка. Чоловік був тут востаннє кілька місяців тому, тож його долученість я виключила одразу. Тест показав позитивний результат.

#химерна_проза