01. Втрачена Слава

Троє зведених родичів торували свій шлях засніженою пусткою. Просуваючись на північ, із кожним тижнем вони стрічали все менше й менше міст, а за останні три дні й узагалі не бачили й навіть жодного хутора чи зимівника, не кажучи вже хоча би про якесь таке-сяке село чи селище. Змерзлі коні, що вони на них їхали ще із самого дому, будучи породою південною, не виносили таких холодів, і з кожним днем рухалися все повільніше, кволо пересуваючи копита по вкритому настом ґрунту зі стирчачою із нього пожовклою й всохлою степовою травою. Білий іней вкривав рідкі кущі, які були єдиними рельєфними випуклостями у безкрайному білому морі.

Троє пригодників орієнтувалися по сонцю. Їхні спільні навички допомагали торувати шлях, адже паладінка свого часу вивчала мапи, ще перебуваючи в межах штаб-квартири Ордену, тож могла визначити орієнтовний напрям до Лібвика, а варвар, що звик орієнтуватися на місцевості, за непрямими ознаками також міг визначити ймовірний напрямок. Врешті, їхні спільні спроби зазнали вдачі, й на горизонті почало виднітися щось схоже на димок. А це - ознака населеного пункту.

Та сьогодні вони не встигнуть дійти до нього, та й, враховуючи стан коней, не факт, що й завтра до ночі встигнуть. Так, чи інак, а треба було ставати на нічліг.

- Краще б їм там всім згоріти та відійти на Небеса отим димом, - похмуро пробурчав Агарес, кутаючись в теплий плащ, не ускладнюючи собі життя поясненнями - хто саме ті "вони" та чим бідолахи заробили таке відношення, - Інакше я сам їх повбиваю... - врешті решт, він зараз був просто злий.
Злий на старшого брата за те, що через нього не закрив останній контракт, бо ж клятий чаклун, за голову якого платили непогані гроші, виявився його родичем.
Злий на старшу сестру, яка вибішувала його своєю "праведністю" та не дозволяла зганяти обурливу лють на випадкових зустрічних. Навіть коли вони, оті зустрічні, того заслуговували!
Злий на татуся Крона, якого, схоже, десь таки вколошкала чергова пассія, що, можливо, народить ще одного брата або сестричку - Агарес вишкірився - молодшеньких.
Але більш за все він був злий на кляту білу пошесть, що вчора кидало щедрими жменями під каптур, змушуючи южанина плюватися прокляттями та мерзенним снігом, котрий сьогодні мстиво набивався за халяви чобіт.
- Та хто, дери їх зелені, селиться в такому дубаку?! - гнівно проричав Агарес, провалившись ногою в невелику ямку та відчувши, як холодна цівка ковзнула по гомілці. Навіть в гоблінів, що вкрали його малюком, було ліпше за цю замерзлу пустелю! І це при тому, що та наволоч не забувала кожного дня нагадувати за долю хлопчика стати головною стравою на якомусь там святі низькорослих потвор, тикаючі в боки людського дитяти та не розуміючи, чого він залишається таким худорлявим, хоча їсть вдвічі більше за орка... Ха! Дурні! Втім, не були б дурнями, не нажерлися б отрути. Знали б вони, чого коштувало нескладному кістлявому малому роздобути ту погань, що вбила іншу погань. Добивати їх було особливо приємно, хоча не те щоб цей подвиг значно покращив подальше життя малого. Ностальгія...
Після того, як нога вкотре потрапила в ямку, Агарес скривися та був змушений взятися за вірний дворучник в масивних дерев'яних ножнах, які самі по собі можна було використовувати, як бойову палицю. Взявся не для того, щоб почати виплескувати свою злобу - він покосився на брата з сестрою та зітхнув - ні на кому було. Благородна зброя цілком годилася як сліга для цього білого ненависного "болота". Завдяки вмінням та природній спритності, Агарес досі не зламав собі ногу. А ось якщо зламається не такий спритний кінь, скотину доведеться покинути прямо тут - не тащити ж за собою по снігу? Хоча, дивлячись на явно незвичний до таких умов транспорт, здавалося, що тварина вже й так околіла, просто сама ще це не усвідомила. І це дивним чином поєднувало хлопця із його скакуном, викликаючи навіть більше теплих почуттів, аніж юнак відчував до родичів, які здавалися йому мерзотно задоволеними.
Клятий сніг! Клятий холод! Кляті брат і сестра! І батько!..
Агарес насупився, продовжуючи щупати дорогу під білим настом, погляд його вперся в димні стовпи вдалині - у його очах, чорнота котрих робила їх якимись порожніми, відбивалися вогні неіснуючих згарищ.
- Привал? - цикнув він зубом, звертаючись до супутників, не дивлячись на тих, з ким розділяв єдину кров. Кров того, хто зненацька зник, зірвавши своїх дітей з теплих насиджених місць у пошуках пропажі.

"Найдеш сім'ю, слідуй за нею — ага, послухав один, — розмірковував про себе невисокий чоловік на коні, що виглядав занадто чорним в контрасті із холодним засніженим довкіллям. — Оце я вже гадав собі, що познайомлюсь з гарною панянкою, створимо сім'ю і поїдемо подорожувати, — закутавшись сильніше у своє забруднене темне лахміття, холодний погляд ковзнув з-під пасм волосся вперед на своїх супутників, — а це оці от. Сім'я. Ну так! Звідки на кладовищі гарна дівка візьметься? А от брат, що буде кричати "згинь, викрадачу могил" — оце авжеж! Гарне почуття гумору, пане Мефі!" — гнівний погляд ковзнув кудись вдалечинь, на той шлях, що вони вже пройшли за ці декілька тижнів.

Три вершника йшли пусткою мовчки. Замикав їх Артін, очі якого бігали хаотично бігали довкого, видаваючи внутрішні діалоги самим з собою. Він мав лише один кинджал на поясі, й на фоні більш оснащених бійців, що гарцювали перед ним, виглядав купцем, якого супроводжує охорона.
"Знав би він, що лопату я підняти самотужки не можу. Бо ж Мефі, — десь в закутках одежі боляче кольнув у бік схований чорний камінь оніксу, — Ой, пане Мефі, — брови нахмурились, виражаючи незадоволення, але очі видавали покірність, — все ви бачете й чуєте, мій пане. Чи то я звернувся до вас? Та ні, вам же там смішно й потішно від моїх страждань..."

Молодий чоловік пригадав зустріч з братом. Артін жив на кладовищі, оскільки після смерті матері лишилась йому лише її могила. З часом служки місцевого храму дали йому роботу доглядати могили на кладовищі. А з приходом Пана до нього він ще й почав експериментувати ночами з отриманою Силою. І хоча Артін намагався не привертати увагу до себе, але "послуги", якими він користувався дали небажані чутки. Так Агарес і найшов старшого братця, але сам Артін важав це черговим злим жартом пана Мефістофеля.
"Може вони мені не родичі таки? — продовжував молодий чаклун внутрішню розмову, звертаючись чи то до себе, чи до пана, — прізвища схожі й батьки наші любили дівок міняти, та це ж не щось рідкісне. В кожному селі таких дітей безбатченків багацько найти можна!"

Попереду відгукнувся молодший. Артін Кроні бачив лише його спину з усіма тими списами та зброєю, що той віз на собі. Понурим голосом старший син Крона дав коротку відповідь:
— Можна.