Моя маленька свічка [есей] [біографія]

— Давиде! — чую оклик і прокидаюсь.

Мені наснився хутір — Семиротівщина. Все ще відчуваю на обличчі тепло променів сонця та аромат білих яблук.
Усією родиною ми розмістилися у дворі під горіхом. Тато сидить на лаві, на руках тримає наймолодшу — Маріанну, поряд у люльці спить Надія.
Мама схилила голову батькові на плече. Він щось шепоче їй на вухо, похитуючи в такт головою. Вона, примруживши очі, уважно слухає. Материне обличчя спокійне, кутики губ підняті вгору — значить, щось приємне, не тоскне. Можливо це вірші самого батька — він чудово їх складає.
Чую дзижчання джмелів та як молодший брат Микола стукає гілкою по стовбуру. Йому нудно. Він проситься на річку купатися. Володя та Люда бавляться у ляльки-мотанки й чемно чекають батьківського дозволу.
Мені, найстаршій дитині в сім’ї, первістку, не хочеться ворушитися — я розімлів від ситного полуденка та спеки, але батько втуплюється в мене сизим поглядом. Підвожусь, штурхаю брата в плечі й ми сунемо в бік річки Вільшанки. За нами ліниво обтрусившись від пилюки, дріботить наш пес Сірко…

Через згадку про дитинство стає щемко на серці. Сідаю у ліжку й довго дивлюся в нікуди. Накочуються думки. Виринають образи. Хочу зловити за хвоста цей червневий сон та ще раз передивитись його.
Чому він наснився мені саме зараз? Щоб я цілий день думав про те, що життя закинуло мене з рідної України аж за океан? І це за кілька днів до мого дня народження — того дня, коли потрібно підбивати підсумки.
До свого минулого претензій не маю. Я пережив стільки подій, що їх вистачило б на кілька життів. Але погане передчуття не відпускає.

— Добрий ранок, — у кімнату входить дружина Марія, моя маленька свічка.
— Добрий ранок, — я усміхаюсь. Залишки сну розчиняються, коли вона розсуває штори.
Дружина ставить тацю на тумбочку біля мене. На таці — мисочка теплої води, банка спирту, зубний порошок та серветка.
— Пора, — каже Марія лагідно й простягає руку. Я витягаю очний протез. На руку їй лягає ніжно-блакитно-каре око. Вона занурює його в теплу воду й промиває, потім ретельно чистить зубним порошком. Насамкінець — протирає спиртом.
— До мене батьки уві сні приходили, — кажу.
— Вони щось пропонували тобі чи, може, кликали із собою? — Марія віддає мені протез і складає руки на животі. Її чоло похмурніє, вона вірить у сни.
— Ні. Навпаки. Відправили з Миколою на річку, — я беру дружину за руку й погладжую, заспокоюючи. — До того ж сьогодні п’ятниця, а сни на п’ятницю не варті уваги.
— Тоді це сон у руку, — усміхається вона. — Варто звикнути до того, що кожен раз, коли тобі необхідно чистити око, винуватець приходитиме у сни.
— А Сірко тоді чого прийшов? Нагадати мені запах своєї старої шерсті?
— Не жартуй так. Ти сам казав, що відданішого пса годі було відшукати, — Марія сміється.
— А знаєш, що дивно? Маріанна та Надія ніколи не були у Семиротівщині. А тут мені вся родина наснилася. Батьки, брати…
— Я помолюсь за них, — каже дружина й гладить моє скуйовджене волосся.
А я дивлюсь на її обличчя й мені стає хороше. Згадую як вперше побачив її маленькою дівчинкою. Марії тоді було дванадцять. А я, як тільки глянув на неї, пообіцяв собі: «коли вона виросте, я на ній оженюся». Вона розквітла і я стримав своє слово.
Наразі не пам’ятаю жодного дня у своєму житті, коли б не подякував Богу за цю жінку. Ні хвилини я не шкодував про цей шлюб.
Моя маленька свічка встигала все. Дотепер дивуюсь її нескінченній бурливій енергії. Марія слугувала мені за натурницю, доглядала за нашими двома дітьми, видавала журнали, брошури, які популяризували мою роботу, тримала зв’язок із ріднею та друзями.
Це було так мило, що вона завжди підписувала листи та листівки: «Давид та Маруся Бурлюки», хоч я не додавав туди і слова. А потім читала мені вголос відповіді на них. А ще — годувала мене з ложки, коли я запрацьовувався та забував поїсти.

Тепер же Марія, сідає біля мене на ліжко та заглядає в очі. Я зітхаю, тому що відчуваю, що новини не добрі.
— Це щодо твоєї виставки, — промовляє вона й у мене починають тремтіти руки.
До дня свого ювілею у столиці рідної України я планував відкрити виставку власних творів та творів своїх друзів — американських художників. Ще тоді мене питали, чому мій вибір припав на Київ, а не на Москву — столицю імперії. Можливо, кинута в серцях фраза: «на зло москалям» дійшла таки до керівництва й тому я не отримав згоди радянського уряду.
— Де тепер мої картини? — питаю, намагаючись стримати в собі лють. Одразу згадую своїх братів яких занапастила нова комуністична система, що прийшла в 1917 році на заміну царській владі. Володя загинув на фронті, а Микола був розстріляний.
— Експонати зараз у Празі, — відповідає Марія. — Я дам телеграму, щоб їх негайно повернули до Америки.
— Зроби це, будь ласка, — я знову лягаю у ліжко, накриваюсь з головою й заплющую очі. Мені необхідно побути на самоті.
Не зважаючи на образу, десь глибоко в середині я таки відчуваю полегшення. Чи то від того, що наразі живу у вільній країні і можу творити та вголос висловлювати власний погляд на речі, які мене непокоять. Чи то від того, що мої картини не перетнули кордон й повернуться неушкодженими.

Моя маленька свічка тихо виходить зі спальні й зачиняє по собі двері. Зараз вона займеться приготуванням сніданку, а потім сяде розбирати ранкову кореспонденцію. Я ж, відлежавшись, піду до майстерні. Мої руки прагнуть пензля. Усі емоції вляжуться на полотна й звільнять розум від навали чорних ядучих думок. Я малюю багато. Я малюю тисячами.
Нарешті підвожусь, умиваюсь, одягаюсь. Спускаюсь до їдальні. Стіл вже сервований на дві особи. Марія виходить із кабінету, бо почула мої кроки.
— Дейв і Ніккі не приїдуть на ці вихідні, — вона тримає в руках телеграму. — Святкуватимемо твій день народження вдвох, любий.
Вона уважно дивиться на мене чи, бува, не завдала мені болю цими новинами. Я ж думаю тільки про те, що батьки, брати, сестри й навіть діти лишають нас. А поряд зостається тільки та людина, яка ніколи не була тобі кревно рідною, але яка і стає наприкінці самим тобою.
Я обіймаю Марію й шепчу їй у волосся, що все добре. Що попереду ще довгі роки життя і ми все встигнемо.

Чого я не знаю, так це того, що і після смерті ми будемо поряд. Моя маленька свічка переживе мене всього на кілька місяців. І її тіло, так само як і моє, буде кремовано, а попіл — розвіяний над Атлантичним океаном.