Могила гетьманців [есей] [історичне оповідання]

Вже не перше століття вітер владно охороняє ці землі.
Пролітаючи степами, збираючи понурі перекази та оповідки, він припадає до підніжжя високого насипу і поринає у нього. Тоді, не витримуючи внутрішнього пекла, разом з тисячею несамовитих людських криків він вилітає з верхівки, з-під самого хреста, що височіє на пагорбі, і розсіюється своїм завиваючим плачем у небесній висоті…

*        *        *

– Яким би не був результат війни – Україні не вберегти власну державність: в разі перемоги Петра І наші землі буде поділено між Московією та Польщею, а як перемогу здобуде шведський король – всі ми дружно опинимося, знову ж таки, під Польщею.
– Війська Карла ХІІ надто слабкі – перемоги йому не нюхати.
– Ех, капустяна голова ти, сину! Зелений ще зовсім, не розумієш нічого. Шість років триває ця війна, наші війська виснажені. Та що про наших казати – ти на селян поглянь: і худобу, і врожай – все віджав, падлюка; ні їсти, ні жити людям.
– Так, нас мало, але козаки сильні, як і завжди. Нас не перемогти.
– Сину, ти ж майбутній старшина, син самого Миколи Хвороста, одного зі старшин козацького війська, що ж ти дурник такий-то, а? Треба тверезо оцінювати ситуацію і завжди чинити правильно, як того потребує ситуація, а не гордовите серце.

Так коло струмка, напуваючи коней, спілкувалися два козака: старшина лебединського козацького полку Микола Хворост та його дев’ятнадцятирічний син Климко Сваволя.
Перший був одягнений у сині шаровари із закривавленими плямами, що вже не вбиралися водою, та сіру сорочку з щільно закріпленими манжетами перед зап’ястями, яка також мала на собі сліди не одної єдиної жорстокої сутички. Пояс воїна був оперезаний широким чорним ременем зі шкіри та тримав на собі гостру довгу шаблю, що за час перебування на службі у козака зрубала не одну сотню ворожих голів. Хворост був козаком досвідченим, бувалим, мав не менше п’ятдесяти років за плечами та довжелезного чуба перед ними, що одразу дозволяв зрозуміти, з ким маєш честь говорити або боротися.

Климко ж був високим струнким парубком, для якого на вроду природа не поскупилася. Зелена сорочка при подувах вітру гарно обтягувала його спортивне козацьке тіло, а червоні шаровари чудово підкреслювали довгі сильні ноги юнака. Не зважаючи на відсутність вагомого воєнного досвіду, він вправно володів шаблею та блискуче їздив верхи на своєму чорному коні Вогнику.
І юнак, і його батько жадали прямого виходу хлопця на поле бою зі шведами, але все ж старий Хворост побоювався за сина через його свавільність та нерозсудливість. Тому все приказував: «Готуйся, сину! Набивай свою капустяну голову достойними та продуманими планами, а тоді з чистим серцем та сильною рукою ласкаво прошу в бій.», і продовжував навчати сина.

– Ось дивися: з кожної складної ситуації є вихід, навіть, якщо він тобі не подобається. Просто чекати, відсилати на гибель залишки війська – це не вихід, це повне безглуздя, і гетьман наш це добре розуміє, – мовив козак Микола,  відводячи від води свого вороного коня.
– Добре. Якщо ж так, то чому Мазепа не приймає жодних розумних рішень, які б мали бути виходом з цієї ситуації? – задерши носа, відповів на те Клим.

Тільки старий хотів відкрити рота, як на дорозі з-за повороту з’явився могутній козак, що його мчав з усіх копит баский кінь. Як тільки кінь опинився в декількох кроках від старшини та його сина, м’язистий козак смикнув свого коня за вуздечки – і той гордовито та могутньо підвівся на двох задніх ногах, хоробро рухаючи двома передніми копитами перед собою, та граційно перекидаючи гривою при вилянні головою у різні боки. Козак, не злізаючи зі свого воєнного побратима, звернувся до старшого:

– Хворосте, звістку тобі несу! Чи то погану, чи то добру – самому тобі вирішувати. Але як є, так і кажу: Мазепа укладає договір зі шведами!
Микола декілька секунд подумав над почутим та спокійно відповів:
– Вільний, козаче! Рушай до інших зі звісткою.

Козак розвернув баского коня, і той помчав його далі.
Молодий козак стояв, тримаючись за вуздечки свого чорного коня, з розгубленим та шокованим виразом обличчя. Жодного слова він не міг з себе вичавити, бо такої різкої зміни подій він ніяк не міг очікувати.
Звернувши увагу, на свого застиглого у німому шоці сина, Хворост мовив, наче продовжуючи нещодавно перервану розмову:

– Ось це, хоч й імпульсивне, але доволі мудре рішення, сину, – а тоді, сідаючи верхи на свого вороного, додав: – Хоча хто знає, чим воно ще нам відгукнутися може… Не слід забувати про постійну загрозу розколу при таких кардинальних рішеннях…
Старий Микола гукнув на коня і легким скоком рушив вперед дорогою.
Все ще онімілий Климко лишався біля води з таким же точно онімілим конем, що здавався ще більш розгубленим від незібраного вигляду свого господаря.
Тоді, все ж таки вгамувавши перші емоції після неочікуваної звістки, молодий козак осідлав свого Вогника і рушив вслід за батьком.

Чи варто описувати те, що сталося в результаті підписання Мазепою договору зі шведським королем Карлом ХІІ? Старий Хворост був правий. Розкол був доволі очікуваним результатом. Прихід до влади під московським королем Івана Скоропадського та введення нового поняття «справжніх» і «гаданих» мазепинців завдяки цьому добряче вдарили по й без того знесиленій Україні.
Холод листопада тисяча сімсот восьмого року майже не відчувався через пекло, що розгоралося на території Лебедина. Але ніхто й подумати не міг, що тільки двадцять п’ятого ранку злощасного останнього осіннього місяця того року до повіту увірветься справжній диявол зі своїми чортами.

Вітер вилетів зі свого схову і почав облітати кожен куточок пониклої української землі. Він попереджав про лихо, що увірвалося з московського кордону, але жодна понуро опущена голова не піднялася і не почула голосу зляканої та розізленої стихії.
Тоді вітер рішуче направився на самого ворога. Могутні пориви холодного повітря змушували іржати та повертати назад коней, які тягли карету із царським радником, князем Меншиковим.
Але кучері не збиралися попускати віжки і тільки підганяли вперед маститих тварин батогами. Чорт Меншиков точно знав, що він добереться бажаного місця і його нічого не могло зупинити.

Від одночасного сильного натягування віжок коні різко зупинилися і, підвівшись на задніх ногах, щодуху заіржали.
Перші декілька хвилин карета тільки наводила страх, так як ніхто з неї і не збирався виходити. Але скоро із середини вискочили два доволі бідно одягнених чоловіка, що поспіхом відчинили дверцята карети і поклонили свої голови. Тоді у дверному отворі з’явилася багато вдягнена особа. Всі одразу пізнали чорта за обличчям – це був князь Меншиков. Його дороге платно опускалося до самої землі, огортаючи все тіло, а на голові зручно розміщувався позолочений головний убір.
Так у Лебедині почала лютувати «Тайная канцелярия».

Підлеглі Меншикова рискали всюди в пошуках прихильників гетьмана Мазепи. Тим часом гетьман правобережної України, (куди входив й Лебедин), Іван Скоропадський, видавав свої анти-мазепинські універсали. Своїх прихильників мав і один, і другий гетьман, як на Правобережжі, так і на Лівобережжі, що ще більше загострювало проблему.
Штаб-квартира царя московського містилася в самому Лебедині, і безумством було хоч в якому куточку Правобережжя проголошувати свої думки стосовно підтримки Мазепи. Але більшість козаків розуміла розмах запущеної трагедії, і її вже нічого злякати не могло.
Одного холодного ранку до хором чорта руського було введено молодого жвавого козака. Одягнений у червоні шаровари та зелену сорочку, воїн мав не більше двадцяти років віку. Його завели, тримаючи під руки, двоє підлеглих Меншикова. Сам князь сидів на «троні» та терпляче очікував нової жертви.

Козак двічі плюнув на підлогу поки його підводили до князя, за що отримав декілька сильних ударів.
– Кем являешься, казак? – гордовито підвів голову Меншиков.
– Не твоє собаче діло, ким я є, чортяка, – відповів молодий козак, спльовуючи прямо в ноги князя.
– Не ты ли старшина Лебединского полка, казак Николай Хворост? – майже не виказуючи емоцій на обличчі, продовжив спокійним, але сердитим тоном Меншиков.
– «Николай», Микола я! І прізвище моє Хворост – все правильно!
– Не расскажешь ли ты нам, Николай, свои суждения по поводу правления гетмана Мазепы?
– Я вже казав щенятам твоїм безтолковим, що повністю підкоряюсь лише рішенням справжнього гетьмана України, а не прихвістка московського царя.
– Так, кому ты подчинён, Николай? – спитав Меншиков знов.
– Гетьману Івану Мазепі – і тільки, бовдуре!
– Охрана! – скрикнув князь. – Воспитайте-ка Николая Хвороста хорошенько, пусть знает, кто правитель на Руси-Украйне.
До козака підбігло троє чоловіків у частково воєнному одязі і підпихаючи ногами потягли у якусь темницю.

Наступного дня Микола Хворост тримав на руках тіло свого сина:
– Скотина московська, чортяка блідолиций, сина мого забрав! А ти, дурнику, нащо мною назвався, нащо? – в істериці переходив старий козак від одного до іншого.
А тим часом «Тайная канцелярия» продовжувала вибивати життя з козацьких старшин, що всіляко і повністю підтримували гетьмана Мазепу.

Старий Хворост поховав свого Климка на високому пагорбі, поставивши дерев’яного хреста, щоби кожен бачив і пам’ятав його вчинок. Але молодий Климко Сваволя був не єдиною жертвою московських чортів, а що гірше – не останньою.
Разом із дев’ятнадцятирічним Климком на пагорбі було поховано більше дев’ятисот козацьких старшин. У пам’ять одній з найтрагічніших сторінок історії українського народу цей пагорб і отримав свою назву – Могила гетьманців.
І щоразу пролітаючи степами, збираючи понурі перекази та оповідки, вітер припадає до підніжжя високого насипу і поринає у нього. Тоді, не витримуючи внутрішнього пекла, разом з тисячею несамовитих людських криків він вилітає з верхівки, з-під самого хреста, що височіє на пагорбі, і розсіюється своїм завиваючим плачем у небесній висоті…