![Дніпровське Море [містика] [історичне оповідання] (позаконкурсне) Empty](https://2img.net/i/empty.gif)
Проточна вода ніколи не застоюється. Тож
ти маєш просто "продовжувати текти".
(с) – Воїн Всередині. Філософія Брюса Лі
Довкола мене вода. Вчуваю, що прісна, адже очі мої не щипле. Бачу крізь товщу води церковні бані та хати, стріхи яких поволі спливають догори. Я тону. Я задихаюсь? Двічі кліпаю очима, і марення минає.
Де я? Не знаю. А чи зрозумію? Не впевнений. Хоча, варто спробувати.
Переді мною, ніби на долоні, тече річечка. Та яка там річечка – ріка повноводна, велична й доволі таки широка, поволі несе свої води на південь. То може буть лише Дніпро-Славутич, могутній захисник усього вільного козацтва, що розселилось по обидва його береги.
По праву руку від мене сходить сонце. Вранішнє сонце – прохолодне й відсторонене, воно лишень поволі відганяє духів сутінкових, а тому його легко відрізнити від вечірнього – м’якого, тепленького й лагідного. Це сонце, що світить зі сходу, виокремлює вершину пагорба. Та то для мене, козака, що ходив у Кримські походи, Трахтемирів то є лишень пагорбом, більш схожим на кургани, аніж на гори, що я бачив зі сторони моря чорного. Для тих же, хто зпокон віку ані на крок не рушив із навколишніх сіл, то є гора. Священна гора, в підніжжі якої розкинулася по обидва береги Дніпра-Борисфена долина. Там, у цій долині, й було серце козаччини. Духовний центр України, з каскодом озер-джерел, що Силу в собі бережуть: Річище, Попівщина, Плоске... Власне, на ці луки я й дивився, поволі спостерігаючи, як сонячне проміння, виділивши вершину гори, поволі шириться донизу, вкриваючи долину своїм сяйвом.
Я сиджу обличчям на північ. Внизу, майже в заплаві ріки, переді мною розкинулося містечко Городище Трахтемирівської сотні. Декілька церков уже виблискують своїми банями, змушуючи очі зіщулюватись. Десь у далечині видніється велике місто Переяславль. Дивлючись на нього, згадую, що за моєю спиною має бути Комарівка з розкинутими довкола неї кількома хуторами у кількості з пів десятка. Усі вони належать до Переяславської сотні.
Хто я? Не знаю. Згадаю? Не певен. Але спробувати варто.
Я – чоловік. Я – козак. А це – мій сон, моє марення. Не знаю свого імені точно, та часто мене називали й по-батькові, що свідчить про вік поважний. Чи то Хведотом Івановичем, чи то навпак – Іваном Хведотовичем, не знаю. Знаю, що дружина в мене є, чи то Улянка, чи то Настаська. А, може, то є моя донька й невістка? Не знаю. Та пам’ятаю, що маю дітей та онуків я, і віку мені немало. І, маючи ім’я, батька, й дружину, я мав би мати й власне родове прізвисько.
Продовжую дивитись на панораму, що розкинулася переді мною. Вона заспокоює. Вмиротворює. Дає певність у величній долі мого народу. Десь по центру, на півночі, розкинулася древня фортеця Переяславля, зліва – Трахтемирів із хуторами над ним та містичною долиною під, які я частенько відвідував, справа мало би бути село Цибулі. Ніби на долоні, тримав я усе це в своїй свідомості. Спробувавши побачити Городок у деталях, я наблизив долоні до очей, а разом із ними й увесь краєвид. Я був ніби птахом-чорногузом, що, злетівши, рушив у бік містечка.
Водночас я був і людиною. Людиною, яка, наблизивши свої долоні до лиця, зрозуміла, що має сформованою лишень правицю. Замісто лівої руки була напівкукса, що мала всього три пальці, й обрубок замість двох інших. Це було відміткою Давніх Богів, їхнім благословенням, Тризною, знаком Сили. А я, виходить, що був не звичайним козаком, а характерником. Чаклуном, відміченим Долею. Прізвище мав, відповідно, чи то Кикоть, чи то Кіктенко, і наразі я ворожив, відав, провидів. І згадав я, що як тілько народилася в мене друга праонучка, вирішив зануритися я в глибокі характери й знаки, аби передбачити долю свого роду століття наперед.
Коли? А от із цим питанням треба було розбиратись.
Наразі я бачив свою сім’ю, там, у Городищі, з висоти пташиного польоту. Василько та Мотрьона, рідні правнуки, бавилися на подвір’ї, а, отже, я зміг поглянуть лише на півдюжі рочків уперед. Це було замало, тож я закрив очі й відчув, як час довкола мене починає летіти з неймовірною швидкістю, так, ніби моя свідомість була в потоці, який фізично рухав її кудись нагору, та при цьому кут зору не мінявся. Мінялися події.
Я відкрив очі. Довкола мене – вода. Вчуваю, що прісна, адже очі не щипає, як то буває, коли плаваєш у морській солоній воді. Крізь товщу води бачу церковні бані Городища. Трохи віддаляючись, дивлюся прямо зверху на стріхи Комарівки, що, розторочившись, спливають догори.
Я спливаю також. Переді мною – верхівка Трахтемирового пагорба, Переяславль та Циблі. Вода підійшла до їх меж: усе інше, в тому числі й Священна Долина, опинилося під водою на глибині. Я обертаюсь на південь, і бачу греблю. Це не звичайний розлив Дніпра-Славути, ні. Це умисне знищення найвпливовішого захисника моєї батьківщини, адже будь-хто, і навіть Боги, є живим, сильним та наповненим доти, доки має можливість текти. Як тільки ти втрачаєш цю властивість, набуваючи іншої особливості – болотяного застою, ти засипаєш. Мало не навічно. І московитські болота були тому реальним прикладом.
Відчуваю, що починаю рухатися назад у часі, ніби падаючи, та цього разу разом із поверхнею води. Я бачу в зворотньому часоході, як буде наповнюватися вода, і як перед цим будують великий водяний млин, зв’язуючи й обмежуючи Борисфен-Ріку. Вірю, що ці кайдани колись та й будуть скинуті, та видіння невмолимо рухають мене далі, назад у часі, в майбуття.
Через століття узрів я лихо убивства стихії козацької й вольної. Через вісімдесять літ узрів війну, велику й нещадну, де нащадки козацькі зі свобід та околиць, немов те стадо несвідоме, були втоплені в Дніпрі-Славуті, ставши жертвою червоного ворога, що прокинувся на півночі, принісши ву жертву триста тисяч козаків. Через шістдесят літ побачив голод і мор такий, що земля Вкраїнська життєдайна спустошилася сильніш, аніж двіста років тому.
Із горем, сумом, та відчаєм, дивився я, як у Городку та суміжних селах майже не лишилося люду, в той час як зворотній потік часу вперто ніс мене назад, у моє тіло. Мигцем побачивши, як був задушений супротив тих переяславців та канівців, що вони лишилися живими після розколу імперії московитської, що програла у черговій великій війні, я поринув у пітьму.
***
Лилась пожежі вулканічна лава,
Горіла хата. Ніч здавалась днем,
І захлиналась наша переправа
Через Дніпро - водою і вогнем.
(с) - Ліна Костенко
Ти завжди вважав себе звичайним селянином і мужиком. Ти не знав про свій рід, про своїх предків, про кров свою анічогісінько. Вони знищили твою пам’ять. Тож недивно, що в тебе, як у того бидла, ніхто нічого не питав. Вам дали гвинтівку: одну на десятьох, і відправили форсувати Дніпро. Тільки що ти побачив, може, підгледів, чужі спогади, а чи то чужі видіння. А може вони й не були чужими? Адже ти відчував непоясниме рідство з тим, чиїми очима ти то все бачив.
Опісля ти узрів, як німці скидають твій труп, і ще сотні інших, у спільну яму в околицях села Григорівка, що близ Трахтемирова, нижче, у долині, аби ваші рештки не стали джерелом хвороб серед їхнього війська. Німці ховали навіть вас - своїх ворогів. Ті ж, хто відправив тебе на м’ясо, сюди, на захід, не робили цього навіть зі своїми «побратимами».
Усе довкіл натякає на те, що ти помер. Тебе вбито, знищено, забито, як оту скотину на м’ясокомбінаті. Чи міг ти цьому завадити? Питання без відповіді. Так, чи інак, тебе аніяк не тішить, що на Букрині загинули дурною смертю й інші. Ті, хто кидалися з літаків, помираючи прямо в повітрі від ворожих куль. Ті, хто намагалися плисти Дніпром, стрічаючи своїми тілами німецькі снаряди. Назад дороги не було, адже там стояли червоні. Між двох вогнів, немов між молотом і наковальнею, поклали українців. Чи стане це ковальство у нагоді в майбутньому, якщо майбутнє, звісно, настане - також було питанням без відповіді.
За дюжу років опісля на тому місці, де була ваша братська могила, червоні зведуть пам’ятну дощечку, що буде кричати про їхню так звану перемогу. На ній буде викарбуване твоє ім’я: «Василь Федотович Кікоть», та рік твоєї смерті. Лише смерті – не народження, аби твої нащадки не змогли про тебе дізнатися нічого більше. Якщо взагалі будуть пам’ятати про тебе, адже ще за дюжу років потому це місце буде затоплене умитими й упитими кров'ю водами Борисфену.
***
У Прохорівці — сни, мов ріки
напровесні: об груди б’ють,
як об пороги. Думи йдуть,
неначе дзвони. I великі
тумани в головах ростуть.
(с) - Василь Стус
- Мамо, Мамо! Нарешті дідо прокинувся! – почув я тоненьке співоче тьохкання, схоже на голосок моєї онуки, вслід за яким вона затупотіла, віддаляючись.
Я відкрив очі. Через однотонність побілки стелі, та її схожість на внутрішній безмовний простір моєї свідомості, я не одразу зрозумів, що повернувся до тями. Кліпнувши декілька разів, я відчув на обличчі засохлі сльози, та їх наявність була виправданою. Адже я пам’ятав геть-усе, що мені показав Сокол Род, у якому я невдовзі розчинюся, поринувши в небуття, й залишивши по собі лише пам’ять.
Я двічі кліпнув іще раз. Стеля стала темнішою: це до мене підійшла Насташка, моя люба донечка.
- Привіт, батьку. Ми вже почали хвилюватися, - мовила вона.
- Скільки мене не було? – запитав я, зусиллям не м’язів, а волі, повертаючи свою голову до неї. Сиве волосся впало мені на обличчя, тож довелося повторити цю ж процедуру з рукою, аби відкинути пасма й подивитися на доцю. Вона щиро всміхалася.
- Майже тиждень, - відрізала Настя. – Кінчай уже зі своїм оцим табаком, бо він тебе в могилу зведе.
Я хотів, було, в котрий раз роз’яснити їй, що смалю не табак, а справжній козацький тютюн, який суттєво відрізняється від табаку як за своєю суттю, являючи собою суміш степового різнотрав’я зі складною процедурою збору та приготування, так і за впливом, адже тютюн вміли збирати, готувати й курити лише характерники, або ті, кому ці знання були передані ними ж із уст у вуста. Тютюн відкривав правду й істину, дозволяючи зазирнути за межу, й лишитись живим, а табак лишень легені випалював, підкошуючи здоровля нації. Також хотів, було, зауважити, що підміна цих понять, та вперте називання козацького тютюну табаком – це спроба московитів знищити таємне знання характерницького ремесла, але не зробив цього. Натомість, відчувши, що часу мені відміряно вже зовсім небагато, й що треба врятувати наступні покоління, встигнувши розпочати переселення, мовив:
- Нам треба забиратися з Городища. Вже зовсім скоро тут стане небезпечно.
- Що ти таке верзеш, батьку? Куди забиратись? Он де, у нас тут і господарство, і друзі, й родичі…
- Родичів теж візьмемо з собою. Скликай сімейну нараду.
У ті часи повага до старших дідів була безмежною, тож невістка (чи то донька?) не сперечалася, і вже через кілька годин у вишневому садку коло хати зібралося з півдюжі сімей ближніх та далеких родичів, що проживали тут, у Городищі.
- Раді бачити вас при тямі, діду!.. – мовили деякі з них, що знали про мою «недугу». Але часу втрачати було не можна.
- Слухайте всі уважно. Усі ви – мій рід, тож я розповім це лише вам. Що робити зі знанням цим, вирішуйте самі. Було у мене видіння, і результати його невтішні. Зовсім скоро уся Вкраїна зіштовхнеться з важкими викликами та випробуваннями. Не червоними, й не білими, а чорними нитки сплетається мереживо доль у найближчі сотню років, а особливо, для цього краю. Свята Долина буде винищена, Городище затоплено, а на нащадків наших, які замалі нині, аби бути присутніми на нашому сімейному віче, чекають жорстокі війни, голод і смерть.
- Та куди ж ми поїдемо, діду?! – вигукнув йому козарлюга Ярема, онук матері свекрухи мого сина. - Тут наша Свята Долина, Свята Гора, кургани, де предки наші спочивають. Тай хіба ж ми не стикалися вже до цього ані з повенями, ані з голодом, ані з кривавими війнами? І жодного разу не було, аби ми не вистояли!
- Ви можете й нікуди не їхати, й старого не слухати, – суворо мовив я. – Та кажу вам: цього разу все буде набагато масштабніше, гірше, й фатальніше. Тож моя сім’я й усі прямі мої нащадки з Городища й Комарівки полишать ці місця. Ми рушимо на схід, шукати кращої долі. А ви – як забажаєте.
За чверть року усі мої нащадки, разом зі мною, склали свої господи на вози й рушили униз, за течією Дніпра. От тільки недовгим був наш шлях: Мара спіткала мене зовсім скоро, під Бубнівською Слобідкою. Там я й у засвіти вирушив, там же було поховане й моє тіло. Нащадки далі не пішли, оселившись у Прохорівці та сусідніх селах: пізніше до них приєдналися й Яременкове поріддя. Мені ж лишень спостерігати лишалося за тим, як впроваджується моє пророцтво, і, хоч я й зробив усе, що було в моїх силах, цього виявилося не достатньо.
- Ну що? Задоволений своїм рішенням? – запитав у мене старий гетьман давніх часів, Олефір Голуб, спостерігаючи разом зі мною за Канівщиною з висоти пташиного польоту. Обоє ми тепер були лишень духами, що були спостерігачами, й аніяк не могли впливати на події, що розгортались.
- Могло бути й краще, - відповів я, киваючи ватажкові. - Та зауважу: аби не твої, Оліферови, нащадки, що споконвіку жили в Прохорівці й допомогли моєму родові - їй богу, було би набагато гірше!
Я мав рідкісну можливість спостерігати, як Стеблівець усміхається собі у вуса, продовжуючи разом зі мною наглядати за синами роду свого. До створення Канівського Моря лишалося сім десятків років…
#містика #історичне_оповіданняОстанній раз редагувалося: LitArenka (Пт Вер 06, 2024 1:53 am), всього регувалося 2 раз(-и)