![Становлення [містика] [жахи] (позаконкурсне) Empty](https://2img.net/i/empty.gif)
Ти прокинувся в палаті Лебединської райлікарні. У порівнянні з фронтовою медичною допомогою на Білопільському напрямку, з якого, власне, ти нещодавно й повернувся, тут усе було білосніжно чисто та ідеально стерильно.
– Степане Леонідовичу? – мовив, підійшовши до тебе, підстаркуватий, але кремезний, чоловік у білому халаті. – Як себе почуваєте?
– Де я? – питаєш ти, вкотре оглядаючись, і отримуєш чесну відповідь. Снаряд одірвав тобі ліву кисть й ногу нижче коліна, а також праву руку вище ліктя. Але ускладнень не було: відносно молоде тіло, а також своєчасно надана первинна допомога зробили свою справу.
– Командування за вас уже попіклувався. За два тижні вже будете виписані, та як мінімум іще півроку доведеться провести тут, у Лебедині. Та, думаю, більше вже розповість ваш безпосередній командир.
Так, власне, і сталося. Рівно через два тижні до тебе завітав ваш офіцер, повідомивши що, навіть попри відсутність двох кінцівок, ніхто тебе демобілізовувати не збирається.
– З твоїм-то досвідом? Це було би важкою втратою для нас усіх, – мовив він. – Я вже подав заявку на відкриття вакансії інструктора на навчальному полігоні, за місяць її вже буде відкрито. Та й тобі треба буде призвичаїтись до нового способу життя, сам знаєш.
Командир кивнув у бік відсутніх кінцівок, мотивуюче, як йому здавалося, поляскав по правому плечу, й пішов собі. Ти сумно поглянув у вікно: початок осені змушував дерева майоріти яскравими жовтогарячими фарбами. Ніколи тобі вже не гуляти під цими деревами, не загрібати ногами впале листя, та не бавитися з сином.
Мироне. Як ти там? Ти не хотів, аби дружина з сином наражалися на небезпеку, тож сенсу казати про травмованість поки що не було. Та й викривати своє місце розташування було небезпечним. Тож ти вирішив продовжувати раз на тиждень-другий записувати голосові, а раз на півтижні – писати про те, що все, ніби як, нормально. Зв’язок у тому селі на Хмельниччині, де наразі жила твоя сім’я, був поганенький, тож це був єдиним прийнятним варіантом контакту.
Тебе поселили в стареньку будівлю на п’ять кімнат поблизу лікарні. Тепер тобі вже не тільки можна, а й треба було виходити надвір і вчитися користуватися інвалідним візком, адже Україна, особливо прифронтові регіони, була ще дуже далекою до інклюзивності. В питанні організації простору, звісно ж, а не кількості бійців, що повернулися без кінцівок.
– Знайомтесь, це Олекса, – мовив лікар, представляючи мені молодого інтерна. – Він буде жити поряд із вами, допомагаючи освоїтись. Через місяць я навідаю вас, і, як усе буде гаразд, випишу вже остаточно.
Олекса приязно тобі посміхнувся. Його зачіска й вуса, виконані за модою дев’ятнадцятого сторіччя, видавали в ньому такого собі українського денді, далекого від війни. Бліде обличчя натякали на якусь, можливо, хворобу, за якої той міг бути непридатним до служби, але, загалом, чоловік виглядав цілком здорово.
– Ходімте, пане Степане, – мовив Олекса, беручись за ручки твого візка. – Покажу вам ваше житло на найближчий місяць.
Ти киваєш, дивлячись на хлопчину, чиї медичні здібності ой як знадобилися б на Білопільському напрямку. Але поки що мовчиш. Не час іще.
Будиночок доволі таки мило виглядає, хоч і відчувається оця занедбаність на тому ж рівні, що й хата у Водичках. Та, все ж, є різниця. Ця хата реально велика, на відміну від твоєї: сюди повністю поміщаються півдесятка кімнат, кожна з яких розміром із квартиру-студію, з окремим санвузлом та кухонним приладдям для кожного жителя. Заїжджаючи всередину, ти бачив характерні для кінця 17 століття цегляні оздоби, що у співставленні з загальним станом будинку впевнювало, що то не новостворена будова під стару моду, а реально історична будівля, яку перекрили металом та, користуючись близькістю до лікарні, стали використовувати для реабілітації.
Олекса наглядав не лише за тобою, а й ще за чотирма іншими військовими, що втратили кінцівки, й не мали змоги ефективно ходити, та найбільше часу проводив саме з тобою через складність до адаптації. Усе, починаючи зі звичайного вранішнього туалету, й закінчуючи споживанням їжі, ти не міг робити самостійно. Не кажучи вже про якесь сяке-таке пересування.
– Не хвилюйтесь, Степане Леонідовичу. Ми вас підлатаємо, – проговорював він.
– Слухай, Олексо, – відповів тоді ти, врешті наважившись попитати: – А ти не думав поїхати на фронт? Молоді медики там дуже необхідні.
– Та ні, не хочу, – відповів Олекса, посміхаючись. – Мені й тут роботи достає.
– Якої? Доглядати за інвалідами? То цим і жінка займатись може.
– Не лишень це. Кожен працює на свому місці, і зовсім скоро ви зможете побачити, що до чого.
Ти не був фанатиком відправляння на фронт тих, хто не жадав цього. Інше питання – не розумів, як можна не бажати ставати на захист батьківщини від загарбників, але, водночас, був достатньо освіченим, аби розуміти необхідність виконання небойових задач для досягнення перемоги.
Пройшло три тижні, як ти жив під пильним наглядом Олекси, як у твої двері постукали.
– Увійдіть, – мовив ти, й за дверима, що прочинилися, побачив свого командира.
– Радий бачити тебе, Степане! Як ся маєш? – із награним оптимізмом вигукнув, підходячи, той, та очі видавали його. Ти бачив, як він дивиться на твої нерухомі протези.
– Які новини? – запитав ти. – Мені треба лишень правда, самі знаєте.
– А правда в тому, що тебе, все ж таки, демобілізують, через несумісність твого стану із виконанням службових обов’язків. Лікуйся та й їдь додому.
– Але… Що мені робити? – тебе почав охоплювати відчай. – Я був у військовій структурі усе життя. А зараз що? Сидіти на шиї в дружини? В неї й без мене вистачає клопотів із сином.
– Пенсія та дотацій від Держави достатньо, тож за догляд можеш не хвилюватись. Навіть зможеш якусь панянку юну собі забезпечити.
– Та нащо ж мені та панянка? Мені треба приносити користь…
Офіцер сумно всміхнувсь, сказав, що найбільше користі ти принесеш не заважаючи, й, подякувавши за сумлінну службу, рушив у військових справах.
– Що тебе непокоїть? – мовив за кілька днів до тебе Олекса під час чергової прогулянки Першогвардійською.
– Мене списали. Не знаю, що робити, – відверто одповів ти.
– Пам’ятаєте, я казав, що ви ще дізнаєтесь про мої задачі тут? То от, з радістю повідомляю, що готовий запропонувати вихід, який вас влаштує.
– І що ж це?
Олекса усміхнувся. Ваша з ним прогулянка майже скінчилась, тож якраз на цій ноті ви повернулися додому.
– Ви вірите в надприродне, пане Степане? – зненацька, запитав він.
– Езотерики, знахарки та інші бабки? Е, ні, то не до мене, - відповів я.
– А як що до упирів? – запитав Олекса. Ти закляк, адже узрів, як його тіло трансформується. Зіниці набувають червоного кольору, різці видовжуються, а шкіра блідне. Ти багато жахітливого бачив у бою, тож поява цієї істоти викликала в тебе не стільки страх, скільки злам уявлень про світ.
– Н-не знаю. Я розгублений, – відповів ти все, як відчував насправді.
– Принаймні чесно, – хижо усміхнувся Олекса, повертаючись у свою людську подобу, чи образ. – Знай: єдиний спосіб зарадити твоєму питанню – це стати своєю природою подібним до мене. Та в тебе ще є час на подумати: ще три тижні ми будемо тут, хоча через декаду сюди й прибудуть нові поранені.
Власне, усі ці два тижні ти вивчав питання існування кровососів у реальному житті. Про щось питав Олексу на прогулянках, щось читав ув інтернатах чи слухав на ютубі – сучасні технології дозволяли користуватися пристроями навіть без кінцівок. Врешті, наважився.
– То на яких умовах, кажеш, ти готовий перетворити мене на нечисть? – востаннє попитав Олексу ти.
– Ми готові подарувати тобі темне благословення, за двох умов, – вкотре повторив упир. – Перша умова – це захищати Україну від загарбників та посприяти нашій перемозі, вже з використанням нових для себе здібностей. І друге – по закінченню війни доглядати й оберігати другу дитину вашої сім’ї. Натомість отримаєш усі наші недоліки, але і здібності, в тому числі й регенерацію. Відновиш кінцівки й таємно повернешся на фронт, рятуючи бійців та ліквідуючи ворога на найтяжчих ділянках фронту.
– Але ж, ти казав, що упирі не можуть мати живородних нащадків, а в мене лише одна дитина.
– Не лишень ти приховав свій стан від дружини, але й вона від тебе – свій. Вона вагітна, й розродиться зовсім скоро. То що? Ти згоден?
– Так, згоден.
Вже через тиждень до Олекси в гості приїхав старший брат із Київщини. Ти впізнав його. Колись давно, ще на початку великої війни, ви з побратимами полишили штаб задля закупівлі продуктів у найближчому селищі. Називалося воно Рудим Селом, і мало зруйнований часом та більшовиками палац у центрі. Ти не зміг утриматись, аби не відвідати руїни. З естетичних міркувань.
– Здоров був, чоловіче, – мовив до тебе тоді цей мужчинка середнього віку, що також гуляв руїнами. – Бачу, ти з військових, тож скористаюся можливістю подякувати з оборону України-неньки, – і, знявши солом’яного капелюха, незнайомець виконав щось схоже на реверанс.
Чоловік здався тобі дивним, бо, хоч і говорив чистою українською, не викликав довіри. А ще віддав тобі подарунок – одинокий жіночий капець. Сказав віддати дружині. То було на стільки незвично й кумедно водночас, що ти вирішив усе ж привезти його Ганні під час останньої поїздки додому, перед відправкою на фронти сумщини. От тільки дружина чомусь жахнулася від цього дарунку.
Власне, тепер він виявився братом Олекси. Звався Максом, постійно був у брилі та простому сучасному фермерському одязі. Та, що важливіше, він був старшим. А, значить, і сильнішим.
Ти не міг чинити опір, навіть якщо б і хотів. Максим висушив твої вени досуха, прямо там, у твоїй кімнатці-студії. Коли ти прийшов до тями, то усвідомив, що знаходишся в дуже старому підвальному приміщенні. Олекса й Максим Залеські стояли перед тобою: перший тримав полоненого росіянина, а другий крапав тобі в рота свою кров з розрізаної долоні.
– Ну що? Готовий виконати свою частину угоди? – мовив Олексій, штовхаючи загарбника уперед. Той, усвідомивши свій єдиний шанс на порятунок, ринувся до драбини, що вела назовню. Але шансів у нього не було. Ти був голодний. І ти розпочав своє перше полювання.
#містика #жахи
Останній раз редагувалося: LitArenka (Ср Жовт 30, 2024 10:41 am), всього регувалося 1 раз(-и) (Причина : (додавання відмітки про позаконкурсність))
– Степане Леонідовичу? – мовив, підійшовши до тебе, підстаркуватий, але кремезний, чоловік у білому халаті. – Як себе почуваєте?
– Де я? – питаєш ти, вкотре оглядаючись, і отримуєш чесну відповідь. Снаряд одірвав тобі ліву кисть й ногу нижче коліна, а також праву руку вище ліктя. Але ускладнень не було: відносно молоде тіло, а також своєчасно надана первинна допомога зробили свою справу.
– Командування за вас уже попіклувався. За два тижні вже будете виписані, та як мінімум іще півроку доведеться провести тут, у Лебедині. Та, думаю, більше вже розповість ваш безпосередній командир.
Так, власне, і сталося. Рівно через два тижні до тебе завітав ваш офіцер, повідомивши що, навіть попри відсутність двох кінцівок, ніхто тебе демобілізовувати не збирається.
– З твоїм-то досвідом? Це було би важкою втратою для нас усіх, – мовив він. – Я вже подав заявку на відкриття вакансії інструктора на навчальному полігоні, за місяць її вже буде відкрито. Та й тобі треба буде призвичаїтись до нового способу життя, сам знаєш.
Командир кивнув у бік відсутніх кінцівок, мотивуюче, як йому здавалося, поляскав по правому плечу, й пішов собі. Ти сумно поглянув у вікно: початок осені змушував дерева майоріти яскравими жовтогарячими фарбами. Ніколи тобі вже не гуляти під цими деревами, не загрібати ногами впале листя, та не бавитися з сином.
Мироне. Як ти там? Ти не хотів, аби дружина з сином наражалися на небезпеку, тож сенсу казати про травмованість поки що не було. Та й викривати своє місце розташування було небезпечним. Тож ти вирішив продовжувати раз на тиждень-другий записувати голосові, а раз на півтижні – писати про те, що все, ніби як, нормально. Зв’язок у тому селі на Хмельниччині, де наразі жила твоя сім’я, був поганенький, тож це був єдиним прийнятним варіантом контакту.
Тебе поселили в стареньку будівлю на п’ять кімнат поблизу лікарні. Тепер тобі вже не тільки можна, а й треба було виходити надвір і вчитися користуватися інвалідним візком, адже Україна, особливо прифронтові регіони, була ще дуже далекою до інклюзивності. В питанні організації простору, звісно ж, а не кількості бійців, що повернулися без кінцівок.
– Знайомтесь, це Олекса, – мовив лікар, представляючи мені молодого інтерна. – Він буде жити поряд із вами, допомагаючи освоїтись. Через місяць я навідаю вас, і, як усе буде гаразд, випишу вже остаточно.
Олекса приязно тобі посміхнувся. Його зачіска й вуса, виконані за модою дев’ятнадцятого сторіччя, видавали в ньому такого собі українського денді, далекого від війни. Бліде обличчя натякали на якусь, можливо, хворобу, за якої той міг бути непридатним до служби, але, загалом, чоловік виглядав цілком здорово.
– Ходімте, пане Степане, – мовив Олекса, беручись за ручки твого візка. – Покажу вам ваше житло на найближчий місяць.
Ти киваєш, дивлячись на хлопчину, чиї медичні здібності ой як знадобилися б на Білопільському напрямку. Але поки що мовчиш. Не час іще.
Будиночок доволі таки мило виглядає, хоч і відчувається оця занедбаність на тому ж рівні, що й хата у Водичках. Та, все ж, є різниця. Ця хата реально велика, на відміну від твоєї: сюди повністю поміщаються півдесятка кімнат, кожна з яких розміром із квартиру-студію, з окремим санвузлом та кухонним приладдям для кожного жителя. Заїжджаючи всередину, ти бачив характерні для кінця 17 століття цегляні оздоби, що у співставленні з загальним станом будинку впевнювало, що то не новостворена будова під стару моду, а реально історична будівля, яку перекрили металом та, користуючись близькістю до лікарні, стали використовувати для реабілітації.
Олекса наглядав не лише за тобою, а й ще за чотирма іншими військовими, що втратили кінцівки, й не мали змоги ефективно ходити, та найбільше часу проводив саме з тобою через складність до адаптації. Усе, починаючи зі звичайного вранішнього туалету, й закінчуючи споживанням їжі, ти не міг робити самостійно. Не кажучи вже про якесь сяке-таке пересування.
– Не хвилюйтесь, Степане Леонідовичу. Ми вас підлатаємо, – проговорював він.
– Слухай, Олексо, – відповів тоді ти, врешті наважившись попитати: – А ти не думав поїхати на фронт? Молоді медики там дуже необхідні.
– Та ні, не хочу, – відповів Олекса, посміхаючись. – Мені й тут роботи достає.
– Якої? Доглядати за інвалідами? То цим і жінка займатись може.
– Не лишень це. Кожен працює на свому місці, і зовсім скоро ви зможете побачити, що до чого.
Ти не був фанатиком відправляння на фронт тих, хто не жадав цього. Інше питання – не розумів, як можна не бажати ставати на захист батьківщини від загарбників, але, водночас, був достатньо освіченим, аби розуміти необхідність виконання небойових задач для досягнення перемоги.
Пройшло три тижні, як ти жив під пильним наглядом Олекси, як у твої двері постукали.
– Увійдіть, – мовив ти, й за дверима, що прочинилися, побачив свого командира.
– Радий бачити тебе, Степане! Як ся маєш? – із награним оптимізмом вигукнув, підходячи, той, та очі видавали його. Ти бачив, як він дивиться на твої нерухомі протези.
– Які новини? – запитав ти. – Мені треба лишень правда, самі знаєте.
– А правда в тому, що тебе, все ж таки, демобілізують, через несумісність твого стану із виконанням службових обов’язків. Лікуйся та й їдь додому.
– Але… Що мені робити? – тебе почав охоплювати відчай. – Я був у військовій структурі усе життя. А зараз що? Сидіти на шиї в дружини? В неї й без мене вистачає клопотів із сином.
– Пенсія та дотацій від Держави достатньо, тож за догляд можеш не хвилюватись. Навіть зможеш якусь панянку юну собі забезпечити.
– Та нащо ж мені та панянка? Мені треба приносити користь…
Офіцер сумно всміхнувсь, сказав, що найбільше користі ти принесеш не заважаючи, й, подякувавши за сумлінну службу, рушив у військових справах.
– Що тебе непокоїть? – мовив за кілька днів до тебе Олекса під час чергової прогулянки Першогвардійською.
– Мене списали. Не знаю, що робити, – відверто одповів ти.
– Пам’ятаєте, я казав, що ви ще дізнаєтесь про мої задачі тут? То от, з радістю повідомляю, що готовий запропонувати вихід, який вас влаштує.
– І що ж це?
Олекса усміхнувся. Ваша з ним прогулянка майже скінчилась, тож якраз на цій ноті ви повернулися додому.
– Ви вірите в надприродне, пане Степане? – зненацька, запитав він.
– Езотерики, знахарки та інші бабки? Е, ні, то не до мене, - відповів я.
– А як що до упирів? – запитав Олекса. Ти закляк, адже узрів, як його тіло трансформується. Зіниці набувають червоного кольору, різці видовжуються, а шкіра блідне. Ти багато жахітливого бачив у бою, тож поява цієї істоти викликала в тебе не стільки страх, скільки злам уявлень про світ.
– Н-не знаю. Я розгублений, – відповів ти все, як відчував насправді.
– Принаймні чесно, – хижо усміхнувся Олекса, повертаючись у свою людську подобу, чи образ. – Знай: єдиний спосіб зарадити твоєму питанню – це стати своєю природою подібним до мене. Та в тебе ще є час на подумати: ще три тижні ми будемо тут, хоча через декаду сюди й прибудуть нові поранені.
Власне, усі ці два тижні ти вивчав питання існування кровососів у реальному житті. Про щось питав Олексу на прогулянках, щось читав ув інтернатах чи слухав на ютубі – сучасні технології дозволяли користуватися пристроями навіть без кінцівок. Врешті, наважився.
– То на яких умовах, кажеш, ти готовий перетворити мене на нечисть? – востаннє попитав Олексу ти.
– Ми готові подарувати тобі темне благословення, за двох умов, – вкотре повторив упир. – Перша умова – це захищати Україну від загарбників та посприяти нашій перемозі, вже з використанням нових для себе здібностей. І друге – по закінченню війни доглядати й оберігати другу дитину вашої сім’ї. Натомість отримаєш усі наші недоліки, але і здібності, в тому числі й регенерацію. Відновиш кінцівки й таємно повернешся на фронт, рятуючи бійців та ліквідуючи ворога на найтяжчих ділянках фронту.
– Але ж, ти казав, що упирі не можуть мати живородних нащадків, а в мене лише одна дитина.
– Не лишень ти приховав свій стан від дружини, але й вона від тебе – свій. Вона вагітна, й розродиться зовсім скоро. То що? Ти згоден?
– Так, згоден.
Вже через тиждень до Олекси в гості приїхав старший брат із Київщини. Ти впізнав його. Колись давно, ще на початку великої війни, ви з побратимами полишили штаб задля закупівлі продуктів у найближчому селищі. Називалося воно Рудим Селом, і мало зруйнований часом та більшовиками палац у центрі. Ти не зміг утриматись, аби не відвідати руїни. З естетичних міркувань.
– Здоров був, чоловіче, – мовив до тебе тоді цей мужчинка середнього віку, що також гуляв руїнами. – Бачу, ти з військових, тож скористаюся можливістю подякувати з оборону України-неньки, – і, знявши солом’яного капелюха, незнайомець виконав щось схоже на реверанс.
Чоловік здався тобі дивним, бо, хоч і говорив чистою українською, не викликав довіри. А ще віддав тобі подарунок – одинокий жіночий капець. Сказав віддати дружині. То було на стільки незвично й кумедно водночас, що ти вирішив усе ж привезти його Ганні під час останньої поїздки додому, перед відправкою на фронти сумщини. От тільки дружина чомусь жахнулася від цього дарунку.
Власне, тепер він виявився братом Олекси. Звався Максом, постійно був у брилі та простому сучасному фермерському одязі. Та, що важливіше, він був старшим. А, значить, і сильнішим.
Ти не міг чинити опір, навіть якщо б і хотів. Максим висушив твої вени досуха, прямо там, у твоїй кімнатці-студії. Коли ти прийшов до тями, то усвідомив, що знаходишся в дуже старому підвальному приміщенні. Олекса й Максим Залеські стояли перед тобою: перший тримав полоненого росіянина, а другий крапав тобі в рота свою кров з розрізаної долоні.
– Ну що? Готовий виконати свою частину угоди? – мовив Олексій, штовхаючи загарбника уперед. Той, усвідомивши свій єдиний шанс на порятунок, ринувся до драбини, що вела назовню. Але шансів у нього не було. Ти був голодний. І ти розпочав своє перше полювання.
#містика #жахи
Останній раз редагувалося: LitArenka (Ср Жовт 30, 2024 10:41 am), всього регувалося 1 раз(-и) (Причина : (додавання відмітки про позаконкурсність))