Смажений маршмелоу [містика] [жахи]

Микитос відкрив пиво; піна вивергнулась, увібравшись у землю, як кров у ватку.
— Гей, а може ти допоможеш мені? Чи я наймався вам у служки? — Вадим колупався в траві, намагаючись поставити намет.
— Не навалівай, ти й сам впораєшся. Може, Соф тобі хоч після цього дасть? — гигикнув Микита та смачно відригнув, але все одно пішов допомагати.
— Та годі вже, — закотила очі Катя. — Чим швидше ви позатикаєтесь та складете цю штуку, тим швидше почнемо празнік.
Вона випустила ягідну хмаринку мені в лице та протягнула рожеву одноразку, пропонуючи затягнутися.

Сутеніло. Цокотіли цвіркуни, дерева вдалині почорніли, а напівзасохле озеро віддзеркалювало повний місяць. Я відчувала запах свободи: скоро я покину клятий Лебедин.
— Ось челядь збирає святкову халабуду, — продекламувала Катя, знімаючи сторіс, — а ось і Міс Академія! Гей, посміхнись, Соф.
— Я отримаю Нобелівську премію, коли ти зніматимеш мамський контент в бебі-блог, — я помахала рукою на камеру.
— Звісно, пані професорко. Тут є кілька вопросіков від підписоти, — Катя протягнула до мене паличку-мікрофон із зефіркою. — Сумуватимеш за школою, кицю?

— В мене буде обмаль часу, коли я вивчатиму органічну хімію.
— Ой, Соф, не порті контент. Краще розкажи, чим займатимешся на волі?
— Планую вбити подругу, яка поглумилася над святим смаженим зефіром, — я спробувала забрати паличку, але Катя відступила. — А потім…
— Та Софія вступить до КНУ й усіх нас тупаків забуде, — Вадим з’явився нізвідки та закинув руку мені на плече.

Я лиш закотила очі та ковтнула пива з його банки. Мені подобалось підкидати йому крихти надії.
— А ви, пане? — Катя протягнула Вадиму зефірний мікрофон. — Які плани на будущеє?
— Врятую світ від зомбаків, стану багатим і знаменитим, ласим шматочком для дівок, — він зиркнув на мене, чекаючи на реакцію.
— Микитос? — Катя вела далі інтерв’ю.
— А я шо? В мене все є: осьо пивас, а родакі такий комп подарували на випуск! Ото желєзо!

Намет був готовий, покривало розстелене, а безліч банок «Львівського» світлого та пляшок «Гаража» нагрівалися під деревом в пакеті АТБ.
— Знаєте що? — заявив Микитос, — гляньте на цю палатку! Це рєальний портал. Він перенесе нас зі світу школоти до реального життя.
— Подивіться, пані, що може трапитися з мозком спортсмєна після двох банок пива! — пирснув Вадим, і ми зареготали. — Чи ти після того дурного вальсу так поплив?
— Як на мене, вальс був пречудовий! — сказала я щиро.
— І сукні були красіві, рожеві! — додала Катруся та пхнула мене ліктем. — Скажи?

Я почувалась щасливою та сповненою надій, перед початком чогось нового, незнайомого та такого бажаного.
Хлопці розпалили багаття і я навчала всіх смажити маршмелоу, поки Катя тихенько поїдала його «сирим», гадаючи, що я не бачу.
— Киньмо монєтки в озєро! — раптом запропонувала вона.
— Хочеш повернутися в Лебедин? — Микитос підняв одну брову.
— Загадаймо бажання, а через п’ять років зустрінемось на цьому місці та перевіримо, здійснились вони чи нє.
— В мене нема готівки, — сказав Вадим. — Може в озері є Еплпей?
— В мене є, — я поблажливо посміхнулась та дістала купку монет з кишені.
— Опа, халявні бабосікі! — загиготів Микитос. — Та десять гривень — це вже пів пляшки Оболоні!
— Через п’ять років повернеш.
— Та ми не згадаємо про це, — Вадим зиркнув на мене з під лоба. — Не будьте наївними.
— А я вірю, що зустрінемось! — всміхнулась Катруся. — Правда, Соф? Ми ж з тобою прийдемо?

Я кивнула. Вона схопила мене за руку й потягла до води, яка колись була Лебединським озером, а тепер перетворилася на чорну калюжу.
Ми взяли по монеті та стали в ряд на березі, обличчям до темряви. Тхнуло солодкою гниллю.
— Кидаємо на раз-два-три? — спитала я.
— А може на п’ять? — загиготів Микита.
— А ти вмієш рахувати так далеко? — пирснув Вадим. — Один, два, три!
Монетки злетіли та хлюпнулись у болото.

— Всі бажання загадали? — спитала Катя. — Я от хочу…
— Єдине, чого я бажаю — ще одну банку пиваса, — сказав Микита.
— Не можна казати! — обурилась я. — Не здійсниться!
— Ой, та й добре, самі все увідітє, — Катя мрійливо покрутила біляве пасмо. — То набухаймося!
Ми зробили селфі з блискучими від спалаху обличчями, потім Катя запищала й побігла до вогнища, а Микита погарцював за нею, лишивши нас біля озера.

— Я знаю, що ти загадала, — підморгнув Вадим. — Впевнений, що воно здійсниться, інакше й бути не може. Ти на це заслуговуєш.
— Дякую. А я от гадки не маю, що загадав ти, — збрехала я.
Я майже не бачила в темряві його обличчя, але відчувала цей благально-закоханий погляд. В голові промайнула думка: «В нього така гарна посмішка».
— Ходімо вип’ємо, — я схопила Вадима за руку та потягла до багаття. Що я роблю?

Катя танцювала під музику на телефоні й пила «Гараж», а Микитос її знімав.
— Так, кицю, оце сексі! Знімай футболку!
— Фу, ти огидний! Якби ж твій гіпокамп міг запам'ятати хоч щось, крім того, що ти маєш Y хромосому... — я вирячила очі, прикривши рота рукою.
— Це вже з тебе КНУ поперло? — загиготів Микита.
— Сама не знаю, — сказала я та раптом обернулась до Вадима. — Поцілуй мене.

Катя припинила танцювати та вирячилась на нас, але при цьому невпинно погладжувала долонями лице. Якого біса відбувається? Микита вишкірився та перевів на нас камеру телефона.
Очі Вадима заблищали й він взяв моє обличчя в долоні.
— Ступінь моєї романтичної зацікавленості раптово зріс настільки, — прошепотіла я, — що я хочу, аби наше існування завершилося синхронно наприкінці наших життєвих циклів.

Микитос заржав, а в мене заболіла голова.
— Ти чарівна. І така розумна! — сказав Вадим і поцілував мене. Його губи були теплими. А найдивнішим було те, що мені сподобалось.
— Уі! — пискнула Катруся. — Ви не повірите! На мене тільки що підписалося п’ятсот тридцять людей! О, вже шістсот. Тисяча!
Вона застрибала на місці.
— В моєму мозку стрімко зростає дофамінова активність через твої успіхи! — радісно скрикнула я та кинулась до подруги.

— Дякую! — Катя стисла мене в обіймах. — А що це значить?
— Та Соф просто понтується, — буркнув Микита.
— Не кажи так, вона кохання всього мого життя, — продекламував Вадим. — Сенс мого існування!
— Ого, топчік, — всміхнулась Катруся. — А повториш це на камеру? Йой, в мене вже тридцять тисяч підписників, здуріти!
— Я помітила, як покращилась якість твоєї дерми, — зіщулилась я, розглядаючи її сяйну шкіру.

Що ж я кажу?
— Ти якась дивна, Соф. Але моя шкіра дійсно м’яка, — вона закрила очі та погладила обличчя руками. — Ой, вже сто тисяч підписників!
— Це в чотири рази більше, ніж населення Лебедина за переписом двадцять третього року, — відрізала я.
— Кохана! Я присвячую тобі цю пісню, — Вадим впав на коліна. — І я на небі! Мила моя, на небі, зоре моя, на небі…

Я завжди вважала його хорошим. Нічогеньким. Навіть симпатичним. Але зараз я побачила Вадима по новому. Я що закохалася? В голові дурні думки й мелю я якусь маячню.
— О, Вадиме, ти викликаєш в мені сплеск гормонів, але я відчуваю інтенсивну цефалгію. Може ти помовчиш?
— Ви чудікі чи шо? — Микитос зіщулив очі.
— Двісті тисяч тридцять три, двісті тисяч сто сорок вісім, — бурмотіла Катя, розтираючи червоне лице. Вона сіла на траву, поклала телефон на коліна так, щоб одночасно дивитись на екран та мацати шкіру.
— І я на небі, мов на земному небі, мила, коли на небі…

В мене страшно розболілась голова, я потерла скроні та наштовхнулася на щось липке й вологе. Я торкнулася потилиці та намацала глибокі порізи, немов тріщини, крізь які сочилася кров.
— А-а! — Микита загорлав. — Що це бляха таке?
Я озирнулась і побачила натягнуте личко Каті: воно переливалося маленькими блискітками, схожими на бенгальські вогні. З кутків очей потекли криваві струмочки, а Катруся лише бурмотіла, скрутившись у позу ембріона, та дряпала лице, розмазуючи кров.
Мої руки затремтіли.

— Шістсот тисяч п’ятсот дев’яносто три…
— Катю!
— Літаю і знов, і знов…
Біль посилювався, і здавалось, моя голова збільшувалась, коли раптом клацнула кістка. З тріщин полізла волога маса, схожа на паштет для котів.
А-а! Якого бляха біса?

Я глянула на Вадима: він припинив співати та почав розривати руками футболку.
— Яка мета твоїх дій? — почула я свій голос, але він прозвучав десь далеко.
— Я кохаю тебе! Моє серце тріпоче від бажання, воно рветься до тебе, Соф!
— Ало, це швидка? — почувся голос Микитоса. — Ми на Лебєдинськом озєрє. З моїми друзями коїться щось дивне, нам потрібна допомога.

— Софіє, моя душа, моя радість, — Вадим впився нігтями в сонячне сплетіння, від чого проступила кров.
— Вісімсот тисяч сто чотири, вісімсот тисяч сімсот вісімдесят один…
Гул наростав, і мені стало важко втримувати рівновагу. Величезна голова хилила мене то в один бік, то в інший, і зрештою я повалилася на землю. Але встигла помітити криваву рану у Вадима на грудях, яку він продовжував роздирати пальцями.
— Троє. В усіх кровотеча.
— Дев’ятсот тисяч тридцять два.
— Кохана, тримайся, — Вадим поповз до мене, залишаючи на траві доріжку з крові. — Я допоможу.
Я хотіла відповісти, але сил не лишилось.

— Мільйон, справжній мільйон! А-а!
Щойно Катруся зіскочила на ноги, роздався тріскіт, і її голова спалахнула, як маршмелоу, яке піднесли занадто близько до полум’я. Вона впала на землю з несамовитим криком; від удару її руки переламалися, і Катя заволала з новою силою, не в змозі впоратися з вогнем.
Микита кинувся до неї і я помітила, як з його кишені випала монетка.
Я спробувала підвестись, але тіло охопив такий біль, що здатність мислити мене остаточно покинула.
— Будь ласка, швидше. Вони помирають…
Вадим встромив руку в грудну клітину, з силою рвонув і, протягнувши мені своє серце, повалився на землю.
Це було останнім, що я побачила.

***

Невагома частина мене так і лишилася біля озера. Я відчувала, що Вадим і Катруся теж тут, хоч ми вже не могли ні побачитися, ні поговорити. Тепер я мала купу часу, щоб думати та сумувати. Тільки мрій більше не було — залишилися лише спогади, затерті, як старі фотографії.
Щороку на річницю нашого випускного Микита приходив на пляж і випивав пляшку пива.
Він з’явився і через п’ять років, і через десять. Можливо, Микита був розумнішим за всіх нас. Він знав, що Всесвіт завжди все чує, тому був обережним із бажаннями. Я теж це зрозуміла, але було вже пізно.