За риплячими дверима [містика] [жахи]

У безмежних Східних степах, що вони ширяться Україною ледь не до самих берегів Чорного й Азовського морів, недалеко від Шелехівського озера темніли віковим камінням стіни Хрущовського присадибного саду.

Там, далеко за межами місць, що їх відвідують звичайні гості і цікаві перехожі, були закутки темні й приховані від тих незацікавлених, що не бачили чарівної краси цього місця чи не ходили стежками достатньо часто для того, аби стати звичними місцевим духам та стінам з потрісканого каменю, що оточували садову територію й спостерігали за кожним відвідувачем садиби.

У оточенні фруктових дерев та прекрасних і рідкісних квітів, що сюди їх привозили власники земель, у дальнім закутку ховалися камʼяні альтанки, що були улюбленим сховком тих, хто шукав тиші й усамітнення в цих природніх хащах, сповнених ароматів диких квітів та порослих травою галявин, що освічувалися яскравими сонячними променями.

Недалеко від тих альтанок, у сховку в куточку паркану, старістю скрипіли двері, що вели за межі палацового саду - темні, вкриті мохом та вологістю, просякнуті досвідом віків, що вони стояли тут, у цій камʼяній стіні.

Так багато бачили вони - темного й лихого, як замахи на жителів цього замку; замахи, що були сповнені чорної, безпросвітної злоби, хоч би якими безгрішними - чи, навпаки, огидними, - були гості цього саду, мешканці затишних кімнат угорі. Було тут й світло - відблиски світла, що його приносили зустрічі закоханих у цьому таємничому закутку, що ховався подалі від очей звичайного відвідувача. Не було сюди дороги й тим, чия душа не підсвічувалася цікавістю й не неслася у найтемніші закутки цього світу, як, бува, несеться метелик на світло ліхтаря, не знаючи, що свічне полумʼя, гаряче й жорстоке, не пожаліє бідолахи, хай якими б були його наміри.

Ці ж двері, на відміну від вогню, були все ж більш вдумливим, земним створінням природи. Сяйво доброти, що його приносили їм закохані пари, чи юні діти зі своєю цікавістю, було яскравим і чарівно-прекрасним. Важливим, як підношення Богам, і таким само цінним. Нечасто вдавалося старій деревині оцих дверей, схованих за шаром плющу, побачити щось подібне, а тому слугувало світло любові й щирості безцінним даром, таким необхідним для їхнього життя, для їхнього щастя й добробуту.

Світ навколо ж був до болісного простим - добре було видно й те сяйво, що йшло від душ чистих й незаплямованих, що шукали прихистку та усамітненості в зелених хащах, і темряву, що вона заповнювала тих, хто ніс біду й смерть. Загибель, що повзла гниллю й прокльонами по царстві життя й краси, турботи такої, що на неї здатна лише природа-матір, від якої всі прийшли і до якої всі з часом повернуться.

Та час той не наступав тут, як мав би, поступово й важко, притискаючими до землі кроками зминаючи трави й дикі квіти, чи вигинаючи сухістю деревне гілля, ні. Вбивці, перші вороги землі,  розносили всюди запах крові й страху - не заради виживання, і не для захисту. Метою для них завжди було щось чуже, таке далеке від природніх речей, вигадана і штучно створена забавка, наслідки якої заплямовували світ, створений для вдоволення і щасливого життя цих невдячних.

Такою була історія й тут - ніжна й юна пара діточок, ще незрілих навіть за людськими мірками - що вже казати про вік цього саду, і паркану, і оповитих плющем дверей, - бігала навколо, ховаючись від старших та ділячи на двох світле й прекрасне чуття закоханості, таке нове й незвичне для них, таке важливе й священне для цього саду, для закуточку саме тут, де ховалися і ховаються всі, кого розпалює прадавній вогонь близості душ і сердець.

Йшов час, і листя садових дерев жовтіло напередодні зими, і сохли квіти, змиті штормовими дощами й припалені блискавками, чиї миттєві удари розпалювали, як розпаллють пристрасті серця уми юних і недосвідчених. Лиш ховалися в темряві дубові двері, надійно сховані в камені від будь-якої раптової шкоди, і залишалися вони мовчазним споглядачем, справа якого - памʼятати й берегти.

І так споглядали вони, риплячі й старезні, чужу історію кохання.

Споглядали вдень і вночі, при сонячному світлі й під дощем, споглядали влітку, восени, взимку й навесні - коли б не приходили закохані, завжди слідував за ними старечий добрий погляд, сповнений невимовної ніжності, що вона відображала їхні власні почуття, які старість дерева й темрява захованого виходу повторювали, мов дзеркало, сповнюючи навіть повітря навколо радістю й сяйвом прекрасного й щасливого.

А потім були інші голоси, разом із тим, хлопчачим, що він приносив любов й радість життя сюди, у цей закуток, зі своєю парою. Голоси схвильовані, й злі, тривожні та обережні поза межами всякої міри, і це було неправильно й страшно, так, що вітер тривожно аж завив навколо, та нічим не міг допомогти - шляхи людські були далекі від тих, що ними ходили інші діти природи, й така ж далека була їхня мова, нова й незнайома, дивна для більшості з тих, хто бачив, як ції створіння природи зʼявилися, останні з тих, нових, кого можна ще було помітити серед усіх, як збиралися вони гуртом і належали ще до одного роду, поки не стали в опозицію до землі, таку неправильну і небезпечну.

І навіть зараз, коли чарівне й прекрасне, як казали природні чуття, раптово опинилося під загрозою, не було жодного способу допомогти уникнути цієї загрози.

Збентеженим й спантеличеним створіння природи лишень й лишалося, що чекати, тривожно очікуючи того, що принесе наступний день.

Так тягнулися дні й ночі, час проходив повз повільно, наче кожна секундочка його вела зворотній відлік до чогось жахливого, нестримного й неминучого. Кошмари, що їх творили руки людські, поєднувалися в уяві тих, що чекали на розвʼязку, адже знали і сад, і паркан, і дерева в ньому, і старі дубові двері - ніщо й ніколи не закінчується так легко, якщо починається історія запахом хитрощів і злоби. Що ж було в цьому ще, сховане й невідоме, що так сполохало звичний до усілякого закуток саду? Незнайоме і темне, чуття насичувало й пробуджувало те, що було віками сховане за старими дверима, які з острахом чекали, чи доведеться їм відкритися знов.

Нарешті настав той день, коли прекрасні й юні, квітучі й закохані знов повернулися в куточок. І не було ні чужих лихих голосів, ні тривоги, лише тонкий подих кохання й радощів у повітрі, і щось незнайомо-хвилююче тягнулося ледь помітним слідом й шлейфом.

Зітхнули з полегшенням всі, хто чекав пару в саду, - і дерева, і паркан, і квіти з травами вірили, що це все, і що дарма було хвилюватися.

Одні тільки двері трималися з усієї сили, вже навіть припинили рипіти від вітру, знаючи, що те, що ховалося ззаду, тільки почало прокидатися.

Зустріч юних невинних душ розтягнулася до самої ночі, аж поки вони спостерігали за зорями, шукали сузірь та вдивлялися в чарівне світло, що вказувало шлях у найтемніші часи.

Таким став той вечір в саду, залитий кровʼю й сльозами, коли біль та смерть спалахнули вогнем, і розлетілися пташки, розбіглося все живе, потяглося й сховалося якомога далі.

Темне, мертве й бездиханне тіло закинули безжально в темряву за садовими дверима, древніми, як сама земля, і закрили їх, ховаючи незнане донині для цього саду чуття зради й обману.

Погнило тоді світло, що його вбирала в себе дубова деревина разом з історіями, заплямоване стало гидкими плямами недовіри, спаплюжене, знищене саме собою, бо як так... щоб світло, і в темряву..?

Так дикі люди робили й не таке, і темрява за дверима знала це краще за всяке й всякого, хто жив у саду. Вона поглинула тіло бідолашної дівчини, зрадженої, розбитої й приниженой, прийняла її у свої обійми.

І заскрипіли тоді старі двері, повільно й важко, позаяк століттями вже не виходив ніхто з-за них, і чужа блідо-синюшна рука штовхнула їх убік, відкриваючи прохід, даючи дорогу для помсти й злоби, що вони залишилися чистими у тої, що ховалася за дверима.