Відьма з Ворожби [містика] [міське фентезі]

— Ось! Твоє направлення на практику! — плеснула рукою по столу Верховна відьма. А коли підняла її, то під нею заклубочився дим і матеріалізувався у гербовий папірець.
Я поспіхом схопила його і піднесла до очей. Вчиталася і перевела здивований погляд на наставницю:
— Серйозно? Село Ворожба́?
— Так. Тільки не Ворожба́, бо то якраз містечко поблизу Білопілля, а Воро́жба, та що неподалік Лебедина.
— Але все одно, це смішно — направляти на практику відьму під прикриттям у село з такою красномовною назвою, — я продовжувала стояти на своєму.
— Тю! — пирхнула Верховна. — Та у Ворожбі́ якраз і працює Пелагія. Уже років зо двісті.
— І ніхто досі її не викрив?
— Так всі знають, що вона відьма! — як ні в чому й не було відгукнулася наставниця. А потім зловила мій здивований погляд і пояснила: — Та тільки за характером знають, а не за родом діяльності. Надто вже важка вона людина. Бачила б ти її: справжнісінька відьма! Але біжать до «баби Палажки», варто лише чомусь трапитися.

Я лише похитала головою, думками вже налаштовуючись на нове місце для проходження практики. Сподівалася лишень проявити себе настільки, щоб опісля мене забрали назад до міста, а в кращому випадку — і до академії, яку я за час навчання полюбила усім серцем.
— Люба моя, Магдалинко, — продовжувала наставниця, яка замінила мені, сироті, матір, завжди підтримувала мене і бажала лише добра, як би дивно ці слова не звучали стосовно відьми. — Люди зараз настільки комп’ютеризувалися, що навіть старожили з трудом згадають, звідкіля пішла та назва. Та й не задумуються вони над цим. Прислали нового медика в амбулаторію — уже щастя. А що ти робитимеш у вільний час, то вже нікого не стосується.
Ох і сумнівалася я, що цікавих мешканців села не стосуватиметься те, чим я займатимуся після офіційної роботи, та все ж давно вже вміла критися, та й ману́ пускати я навчилася ледь не з пелюшок — то було улюблене моє замовляння.

* * *

Отак і поїхала я до місця своєї практики, отак і опинилася у Ворожбі, тій що на Лебединщині — невеличке, затишне, квітуче село з привітними мешканцями, які з радістю прийняли нового сімейного лікаря. Особливо старшому поколінню я, спадкова відьма, припала до душі. Та аж так, що вони й засватати мене надумали, аби я не чкурнула опісля до міста і не лишила їх без «молодого тямкого спеціаліста». Все вони приходили до мене зі своїми скаргами на здоров’я, і поки жалілися, я потай читала замовляння. Повністю всі болячки вилікувати не могла, не чарівниця я, та все ж стан покращити чи біль зняти — то будь ласка.

Неправильна відьма, скажете? Так, ми всі на початку неправильні, поки люд нас гарно приймає, а от варто кому дізнатися та почати цькувати — тоді вже відьма стає «правильною», прокльони у нас на підкірці записані!

Але цькувати мене ніхто не поспішав, навіть колеги із задоволенням спихали на мене набридливих пацієнтів, щоб самим не вислуховувати нескінченні розповіді про болячки, які потім скочувалися до нарікання на владу, на поганий врожай, до пліток про сусідів і ще безліч вкрай важливих справ. Я ж була вдячною слухачкою, а тому вже місяць потому знала всі місцеві стежинки, всі найкращі галявинки, де могла назбирати цілющих трав. Навіть рідкісних і червонокнижних!

Отак і пропрацювала я там аж пів року, не знаючи горя і набираючись досвіду.
До лютого 2022-го…

* * *

Ранок той я запам’ятаю назавжди. Бо розбудив мене не будильник, а дзвінок Верховної, яка нажахано повідомила всі новини й наполягала, щоб я кидала все і тікала до неї, навіть транспорт обіцяла прислати!

Спросоння я вже майже погодилася, та все ж не сказала остаточне «так». А потім, читаючи новини та слухаючи громовиці далеких вибухів з боку Сум, усвідомлювала, що не зробили мені нічого поганого мешканці Ворожби, не встигли напаскудити, тільки добро я від них бачила, аби тепер так просто, рятуючи своє життя, змогла кинути їх напризволяще. Бо ми ж, хоч і не прикордоння, та вже майже, зовсім-зовсім близько! Та й дорога на Лебедин…

Лишаюся! Неодмінно лишаюся! Нехай і не в моїх силах виручити усіх, але, чим зможу, зараджу, вбережу, врятую.
Стала ворожити. Просто посеред квартири, яку винаймала, хоча раніше не наважувалася, боялася, що чутливі сусіди можуть вловити магічні еманації.

По всьому виходило, що та болотяна навала пройде повз наше село, не зачепить.
Не склалося…

* * *

— Палажко, сто чортів тобі в печінку!!! — волала я в слухавку.
Ну то й що, що вона за мене старша на кілька життів? Тим більше! Підтримала б юну колегу, а не насилала на неї полчища кацапської погані.

— Не горлай! А що я мала робити? У мене тут важливий залізничний вузол, а в тебе — що? Тільки назва така сама, а критичної інфраструктури нема. Тому й заплутала я їхні навігатори. Пройдуть повз та й посунуть собі далі, вас не зачепивши.

Не пройшли й не посунули. Хоч і справді блукали закинутими шляхами, намагалися знайти велику залізничну розв’язку, та людей місцевих діставали, щоб вказали правильний шлях. Та тільки варто було їм виїхати з нашої Ворожби, як знову їхні навігатори плуталися, не давали знайти Білопільську тезку, і знову те кляте кацапське поріддя вертало назад. А разом із собою тягнуло розруху і безкарність.

Довелося мені ледь не на ходу, коли темної хмарної ночі бігла до лісу, вигадувати власне заклинання, душу свою в нього вкладати:

Ще промовляла останні слова заклинання, ще волосся моє жило власним життям, розвівалося у безвітряній ночі, вже точно виказуючи відьму в мені, ще навколо крутилося повітря, перемішане з прикликаною магією, як на галявину вийшло двоє чоловіків. Знала їх обох, доводилося колись лікувати, а зараз у місцеву тероборону подалися, тож теж зустрічалися.

І розуміла, що то вже кінець, як мінімум моєму життю у Ворожбі, та не могла перерватися, мала дочитати замовляння і наслати прокляття на ворожі колони. Тероборонівці лише мовчки спостерігали за дійством, встрягати не намагалися, дозволили докінчити. А я вже виклалася на всі сили, бо ж не знала, чи матиму ще шанс, впала у напівсвідомості, ледве кліпала — хай вже роблять зі мною, що забажають, хоч і на вогнищі спалять, я все зробила, що могла!

Холодний, вогкий сніг остуджував розпечену від напруги голову, і це було майже приємно, так і померти не шкода. Та ще не судилося.
Наді мною схилився старший з чоловіків і почав мене шарпати. Ще й говорив щось, та слова долітали, мов крізь вату:

— …така непроста лікарка… …ховалася… …на небезпеку…
Так, вони навіть «комп’ютеризовані», як говорила Верховна, підсвідомо відчували, що я можу принести їм небезпеку. І не важливо, що щойно їх рятувала, я — відьма, і на цьому все!
Можна навіть не намагатися виправдовуватися!

А чоловік, замість того, щоб придушити, підхопив мене на руки. Аж в голові прояснилося, тому й слова його останні я почула майже ясно:
— Що ж ти не бережеш себе, дівонько?! Отак просто, на мокру холодну землю! Такий скарб — і ледь не втратили.
— Який скарб? — сторопіло прокаркала.
— Та тебе ж!
— Мене? — повірити, що мене скарбом вважають, було вкрай важко, бо знала — бачила! — я зовсім інші відьомські історії.
— Звісно ж тебе! Сильна відьма у селі — це ж везіння!
— Не всі це розуміють, — спромоглася хмикнути.
— Ну, ми — точно зрозуміємо, дівонько! І наступного разу, коли підеш чаклувати, обов’язково клич когось у супровід! А то надумала, сама, посеред ночі, до глухого лісу…
А далі слів я не почула, мене огорнула така блаженна, така злагідлива темрява.

* * *

А коли отямилася, потягнулася до природи, відчула усім своїм єством, що спрацювало моє заклинання, заплутало ненависних загарбників, повело манівцями. Більше не сунули вони навалою на наші села, не знали рівної дороги.

Отак і блукали проклятущі полями та лісами Лебединщини. Хто в багнюці застряг, та там і лишився, поки в полон його наші хлопці не забрали. Хто просто під удар байрактара підставився, хоч і тікати намагався, та ноги плуталися. Хто знічев’я, попри накази керівництва, вирішив дорогу скоротити, поїхати дерев’яним мостом: і скоротив-таки, тільки до пекла, бо вирушив риб годувати. Кому такі жахіття дорогою ввижалися, що вони самі на українські позиції виходили, аби тільки не бачити того всього. А хто далі встиг проскочити — на сафарі потрапив, тільки не вони полювали, а на них.
Не знадобилися, загалом, тварюкам їхні парадні мундири!

Не надто сильна я тоді була, не так багато, як хотіла, зі світу тієї погані болотяної звела, поки не вигнали їх наші військові. Проте кожному свій спогад лишила, ніхто без прокльону не пішов. По кому FPV-дрон прилетів, у кого невиліковна хвороба миттю розвинулася, інші просто в танку погоріли. Про запашні пироги, з моєї легкої руки отрутою присмачені, я взагалі мовчу. А там і опіки хімічні, і холера, і дуже багато напастей. Загалом, гарна у мене фантазія, а з підтримкою селян — і поготів!

Ніхто безкарним не покинув моєї землі! За кожну краплю крові, за кожне вкрадене життя, за кожну зруйновану цеглинку відповіли! Чи ще відповідають, та недовго їм лишилося.
Бо ж не варто зачіпати те, що належить Ворожбянській відьмі!