На березі Шелехівського [романтика] [фентезі]

Роман вкотре натиснув на газ, але двигун в’їдливо загудів, а колеса розкидали багнюку навсібіч.
— Казали ж мені звернути біля Штепівки, а я свої маршрути шукати почав! Ще й цей GPS зламався так невчасно!
Роман заглушив машину, сторожко прочинив двері, та вилізти також було не легко — навіть ступити було нікуди. Він роззирнувся, нога аж забулькотіла й занурилася у в’язку багнюку. Потім друга зникла поміж чорної калабані. Щоб їх переставляти, потрібно було щоразу докладати чималих зусиль. Сутінки насувалися, обліплювали тіло сланкою поволокою, ледь прозорою, в’язкою. Роман прогрібав ногами важку багнюку, що обліпила ноги до колін і жадібно затягувала, розриваючи тіло на шматки. Він не хотів зустрічати ніч, безпомічно борючись із цією круговертю. Почав шукати, хоч якийсь вогник чи ознаки життя неподалік. Справді, за кленами, що огорнули небо і здавалося, дряпали обважнілі хмари, виднілися одинокі хатки, з багряними латками-вікнами. Ніби додалося сил — крок, два, три, Роман розумів, що стояти поміж багнюки — це збільшувати свої шанси стріти ніч посеред дороги просто неба. Роман почав шукати поблизу гілля чи щось, що могло б порятувати. Ця трясовина була не просто брудом, розведеним дощовою водою, вона затягувала в свої нетрі. Розлога ліщина мов простягла рятівну соломину — свою гнучку гілку. Роман несамовито, зібравши останні сили, набравши повітря, потягся і схопив той пагін, що може порятувати його життя. Спиною стікали цівки холодного поту, руки мов закоцюбли, в’їдаючись в гілля цього куща, що втулився поміж здерев’янілих кленів, мов спеціально для того, щоб врятувати когось. Обличчя, розпашіле та вологе, а шкіра на руках подерлася до в’язкої крові, але Роман тягнувся за гілки, що склав докупи. Коли ноги, звільнені від багнюки, могли рухатися, Роман видихав важко, похрипуючи й відчуваючи спрагу. Попід самими кленами притулилася вузенька, втоптана ґрунтова стежечка. Не те, щоб там було зручно пересуватися, але Роман відчув якусь неймовірну свободу. Звільнилися ноги, а він зміг вдихати на повні груди. За той час, поки він вибирався з багнюки, споночіло, і тепер манівцями він простував до тих одиноких хат, що угледів завидна. У вікні блимав вогник, то зникаючи, то мов виринаючи з темряви, ковтаючи клапті ночі. Та тин був зачинений, а стежина зовсім не протоптана — подвір’я потопало в бур’янах, чагарях, обплетене виноградом. Але ж той вогник досі блимав, то хтось не спав і оберігав це обійстя. Роман намагався прочинити хвіртку, але вона не давалася, пручалася, вистогнуючи і вихиляючись, мов жива. Скрипіння, подібне до скавуління наповнило забур’янений двір, Роман спинився, очікуючи господарів, та ніхто не озивався. Немов завмерло все, що наповнювало цей куточок Всесвіту. Роман спробував ступити крок, але крізь штанину в ноги вп’ялися підступні колючки, відриваючи які він поколов до крові долоні. Але спинятися посеред заростів було пізно, вертатися не було куди, тож нічого не залишалося Романові, як втираючи кров і холодний піт, що стікав по скронях, дертися до дверцят. Той вогник у вікні означав єдине — хтось та живе у цій дерев’яній хатинці. Закривавленою рукою Роман торкнувся шибки, щойно зміг дотягнутися. Легенько постукотів, потім голосніше, ще голосніше. На порозі, здалося, давно не ступала нога, але Роман стис кулака й почав гатити в двері, які аж затремтіли. Він уже й зневірився і аж стримував сльози, як низенькі дверцята повільно прочинилися, і з вузенької щілинки почулося:
— Чого прийшов?
Роман так зрадів, що ладен був розцілувати господиню хатини, тому якось аж солодко відгукнувся:
— Я до Шелехівського озера. Відпочити. Ми з друзями домовилися там стрітися, та я затримався на роботі, поспішав і не встиг дотемна. Телефон розрядився, GPS не працює…
Та господиня, мов і не чула всього того, що про тараторив Роман, протягла знову:
— Чого прийшов?
— Я… Впустіть, будь ласка, переночувати, а зранечку я викличу друзів, вони витягнуть мою машину з багнюки… — Роман не встиг завершити, двері з в’їдливим скрипом прочинилися і з темені почулося:
— Заходь, тільки тихо…
Роман пригнувся й прошмигнув у чорноту, де не було видно нікого й нічого. Здригнувся від того, що відчув, як хтось шкрябнув по нозі. Почув притишене муркотіння і, зрозумівши, що то може бути кіт, видихнув. Той голос мав належати людині похилого віку, бабусі, але побачити її в цьому мороці було важко. Але Роман почув човгання, що нагадало про власну бабусю, яку впізнавав за цим тертям капців об дерев’яну підлогу. Кішка рвонулася до світла, Роман поспішив за нею, сподіваючись, що його вже не виженуть і тут він зможе хоч зігрітися, якщо не зарядити телефон.
Господиня хатинки була такою ж крихітною та тендітною, як і її оселя. Зігнута й сперта на криву палицю, бабуся сіла на лавку й показала Романові на стілець біля округлого столу з свічкою, яку й бачив він з вулиці.
— Спочину й підемо, — протягла старенька.
— Куди? — Роман так стомився, хотів помити руки й напитися води чи хоча б крихту хліба вкинути до рота, та ця дивна бабуся, певне, мала інші плани. До слова, в її хатинці було моторошно й прохолодно, аж морозко. Тож Роман зрозумів уже, що про якісь зручності чи тепло, та навіть і про харчі (тут пахло цвіллю й воском) можна було тільки мріяти.
Потім мовчки, коротко протягнувши «о-о-ой», бабця встала, стукнула палицею, сперлася на неї своїми кістлявими руками й почовгала до виходу. Романові нічого не залишалося, як піти слідом, хоч сили вже залишали, а повіки склеювалися. Якби зараз хтось вказав на ліжко, та хоч і на якусь лаву, він би примостився й миттю занурився у сон.
На небі не було жодної зірки, а місяць ховався за сірою поволокою. Чи то Романові здалося, що перед бабцею розступалися колючі кущі та росяні трави, але ще якусь годину тому він подерся до крові, дряпаючись до цієї хатини, а тепер вона вільно човгала, не озираючись і не зронивши й слова. Роман подумав про свою машину й про те, що залишив у ній свої речі, але щоб не впустити з виду бабці, зосередився на стежині, яка в’юнилася попід тином, потім вона, здалося, й зовсім зникла, але бабця човгала, а він крокував слідом. Повіяло прохолодою, і Роман зрозумів, що поряд вода. Бабця щось вийняла з кишені й підняла над головою.
— Підкова, — мовила, мов розуміла, що Роман цікавиться, що це, — це озеро має форму підкови, і саме вона є ключем до нього.
— Ключем до озера?
— Думаєш воно прийме тебе просто так? — простогнала бабця з іронією в голосі.
— Та я взагалі не хочу, щоб озеро мене приймало. І коли ми вже тут, то десь мають бути мої друзі. Вони тут поставили намети й чекають на мене. Може… я знайду їх?
— Тут немає нікого. Це заозерна гладінь.
— Що? — Роман і так ледве чув її, слабко міг второпати, що вона шепоче, а ці її заплутані словечка взагалі доводили до заціпеніння.
— Що ти тут шукав?
— Я? Ну ми з друзями хотіли релакснути на вихідних, почули про Шелехівське, про чисте повітря Слобожанщини, неймовірні простори, ягоди та гриби. Та і взагалі після гамірного офісу хотілося побути наодинці з природою.
— Воно не приймає тебе…
— Це як? Твоя підкова не підходить? Ключі не працюють?
Бабця мовчала, зітхаючи і потираючи долонею об свою викривлену кострубату палицю. Поривистий вітер почав шарпати одягом, Роман відчув, як дуже гілля б’є його по щоках, боляче роздирає шкіру на тілі. Почало моросити і здавалося, що тебе огортає вогка, слизька ряднина.
… За три дні Марта знайшла Романа за кілька кілометрів від Шелехівського. Обшарпаного, закривавленого, зляканого. Поряд сидів чорний кіт, який і зігрівав його, муркочучи під носа й фиркаючи. Вона збирала ягоди і збилася з дороги. Роман слухняно простував за Мартою.
Вона запарила в горнятку гілочки калини та листя м’яти, допоки Роман вмивався у глибокій алюмінієвій мисці. Її хатина була геть чисто така ж, як і у худенької бабці, спертої на палицю, але тут приємно пахло травами.
— Мене ніхто не шукав?— озвався Роман, дожовуючи пиріг і поглядаючи на дівчину, яка стелила йому багряне рядно на печі.
— Ти когось чекаєш?
— Ні… — прошепотів Роман, спрагло осушуючи склянку з трав’яним напоєм, — я нікого не чекаю й нікуди не поспішаю…
Марта розтягла пересохлі губи в солодкій усмішці, а Роман не спускав з дівчини очей, боячись, що вона раптово зникне, чи вся ця дивина виявиться сном.