![Марення [містика] [романтика] Empty](https://2img.net/i/empty.gif)
Прохолода лоскотала обличчя, легкий вечірній вітерець грався вологим, скуйовдженим волоссям. Сергій змінив Віктора на веслах і мовчки насолоджувався тишею та мерехтінням водних плес, опершись на бортики надувного човна. Вони мали достатній запас води та харчів, але надвечір уже відчували, що сили полишають — час спочити. Русанівка в Києві була стартом, і щойно скочили в човен, здавалося, що нічого не може бути кращим цих водяних неосяжних просторів. Не хотіли спинятися ні на мить, все вперед і вперед. Тепер поглядами шукали зручну місцину, щоб перевести подих, набратися сил поміж прибережних трав.
Коротка ночівля в Українці була саме тим, що шукали. Щойно зранку сонце торкнулося промінцем човна, знову поринули у ті незабутні відчуття спокою та єднання з природою, споглядаючи течію води, проводячи поглядом по прибережних поселеннях, відгукуючись на звуки птахів. Ближче до півдня стало доволі спекотно, періодичне полоскання в прохолодній воді вже не допомагало, не повертало сили. Затінку посеред водойми шукати годі. Другого дня сплаву щойно сутінки почали спадати на прибережні луки, мандрівники чи то шукачі пригод вирішили знову спинитися на відпочинок. Ніч — найкращий час, щоб зачерпнути десь з нутрощів душі енергію, яка осіла там під враженнями побаченого й відчутого. Стан постійного похитування вже не полишав, хотілося зіп’ятися на ноги, а ще краще — притулитися до вологої землі, відчути її прохолоду й впасти в сон. Сергій, щойно торкнувся порослого комишами берега, миттю відчув, не в змозі ступити навіть крок, прожогом гепнувся в густу траву, не помітив, як провалився в сон, чи то у якесь чорне провалля. Віктор здивувався, але не став заважати супутнику. Витяг з води човна, весла, їх важкі наплічники, аж потім ліг поряд, дослухаючись до монотонного посопування Сергія, не зважаючи на те, що вітер на вечір посилився і добряче шарпав його одяг та волосся. Віктор ще вставав кілька разів пити воду та вслухався у дивні звуки, які розривали нічну тишу час від часу. Сергій спав так, немов це був найдовгожданіший сон його життя, найміцніший, найдивніший.
Раптом Сергій відчув, що хтось різко торкається його вологого плеча. Прокидатися зовсім не хотілося, але той хтось настирливо, ніби аж боляче штовхав. Сергій неохоче підняв з землі голову, відчув, що вона аж ніби ватяна, важка й не слухається. Потер спухлі очі, важко видихнув від того, що ниють м’язи на руках — він веслував увесь ранок другого дня. Паморочилася голова — невідомо скільки проспав прямо на землі посеред трави на березі Дніпра. Спросоння не міг розгледіти чоловік то чи жінка, просто якийсь розмитий образ, якась чорна постать, яка нахабно шарпає за плече.
— Ти ЇЇ не забув? — той хтось у чорному плащі хриплим голосом поставив дивне запитання, прошипів ці кілька слів і, чекаючи відповіді, глибоко вдихнув. Сергій відразу прокинувся, такий хриплий і різкий голос аж врізався у вуха. Він пошепки повторив запитання, немов збираючись відповісти на нього. Піднявся, мов і не відчував щойно запаморочення, сів у росяну траву, прогрібаючи її перед собою, щоб хоч розгледіти, хто це звертається до нього. Не розпитував, про кого мова, хоч і не розумів до ладу, хто ж та Вона, про яку запитує незнайомець. Боковим зором стежачи за темною фігурою на віддалі кількох кроків, на воді вимальовував портрет коханої.
Леся. Він не бачив її уже більше року. Того дощового вечора вони вкотре посперечалися й вирішили взяти паузу у стосунках. Та перерва вже добряче затяглася, Сергій відчував, що варто б увірвати її, але не знав, чи хоче першим писати, дзвонити та і взагалі починати розмову. Вони часто завершували суперечки довгим мовчанням. Тож і тепер він мовчав, чекаючи щодня вісточки від неї, але не роблячи першого кроку. Кохана теж мовчала. Чи ще не забула? Якось стрів її подругу, яку добре знав, вона тільки кивнула головою і зникла в натовпі. Ще тоді Сергій зрозумів, що чекати не варто, але не думати про неї не міг.
Тепер, коли цей хтось запитав про Неї, то не сумнівався, що це про кохану, про Лесю. Головну жінку його життя.
— А до чого це тепер і тут?.. — прокашлявся, протер очі й прошепотів у відповідь.
— Сідай до мене в човна, — незнайомець був у чорному плащі-дощовику з каптуром, тому Сергій не міг розгледіти обличчя. Та і не намагався, не розумів спросоння, що це відбувається довкола. І до чого це все взагалі.
— Куди? — Сергій спромігся прошепотіти ще слово.
— На Лису гору. Тут поряд.
Сергій добре знав, де та гора і все довкола, вони з Віктором ретельно продумували маршрут, вивчали довколишню місцевість, малювали шлях, усе прораховували. Він ішов позаду, протоптуючи стежку у вологій траві, розглядаючи узбережжя й намагаючись зрозуміти, звідки взявся цей незнайомець. Чи не повинен десь тут бути Віктор? Де він подівся? Де їхній човен? Його наплічник?
— Ми не далеко. Я живу там, у затопленій церкві. На острові. Там біля Ржищева. Коли затоплювали Гусинці, думали, що знищать і мій храм. Та ні, він вистояв. Нумо до церкви, тобі зараз саме туди варто піти.
— А там?.. Що?.. Чим мені допоможе церква? Вибач, я вірю в Бога, та зараз, думаю, сама молитва не допоможе. Та і свічка, поставлена за здравіє не вирішить усіх моїх проблем.
— Там є підземний тунель. Ми колись…
— Мені нікуди не потрібно! Я не хочу блудити тунелями, — Сергій нервово потер уже спітніле чоло, — я хочу знайти друга, з яким пливемо на човні вже другу добу по Дніпру.
— Він спить, — босі ноги незнайомця вгрузали в багнюку, потім ковзали поміж погнутою посохлою травою, шурхотіли, милися в крихітних калюжках, що утворилися на грузькій стежці.
Його постать то ставала чіткою, то зникала в густому в’язкому тумані, що окутав цю місцину. Сергій бачив церкву, до якої вони прямували, але сам не розумів, чому він туди йде. Назвати себе вірянином не міг, про затоплене село Гусинці знав, але ж не мав на меті досліджувати затоплені водами Канівського водосховища території. Цей незнайомець сказав про Неї, про ту, яку він забув. Але ж Сергій її не забув, якщо мова про Лесю. Він ніколи її не забуде.
— Сьогодні ти битимеш у дзвони, — прохрипів незнайомець, показавши довгого носа з-під каптура.
— А там є дзвони, думав, що самі стіни… А для чого бити?
— Багато запитань. Час від часу ми подаємо знак рибалкам, а ще… Глянь туди, — незнайомець підняв руку, на ній повис широкий рукав чорного плаща, — там Острів відьом, на ньому Лиса гора…
Незнайомець не завершив, Сергій перебив його.
— Чекай, я завжди думав, що церква і відьми ніколи не стикаються, то дві різні історії, а тут ти б’єш у дзвони, щоб почули відьми?
— Саме так, вони мають влаштувати шабаш.
— А до чого тут я?
— Вона там.
Сергій почув «Вона» і стих, а відколи це Леся стала відьмою. Бо є якщо вона тут, на Лисій горі, то хто вона?
— Я туди не буду підніматися, — випалив Сергій, — мене нудить…
— Ти не хочеш побачити ЇЇ?
— Я не впевнений, що Вона хоче бачити мене…
Раптом мов ні звідки пролунав грім, заблищала громовиця й частина Лисої гори зайнялася вогнем.
— Вона там згорить? — випалив нервово Сергій.
— Ні, то і є їхній шабаш, не хвилюйся, — чоловік у плащі продовжував повагом веслувати поміж островами, що утворилися від затоплення цих територій Канівським морем.
— Вона що й справді відьма? — Сергій прокашлявся і все ж запитав те, що зараз найбільше хвилювало.
— Вона… то вона, а ти… Зможеш ЇЇ побачити тільки тоді, як зустрінешся з моїм другом, що там блукає біля церкви в Циблях.
— Там тільки стіни від церкви…
— Так, є таке. Мій друг, як і я, до слова, постав з кісток. Тільки не дивуйся і не став зайвих запитань.
— Я уже нічому не дивуюся…
— Коли село Циблі затоплювали, то під водою виявилося й кладовище. І частково залишки померлих піднялися на воду. Нам з другом пощастило. Ми, можна сказати, воскресли. Я тепер охороняю церкву біля Ржищева, а він — у Циблях.
— Ви привиди?
— Ну, називай, як хочеш. Але нам не так і весело блукати отут поміж островами самотою і шукати таких же мандрівників, як ви.
— А для чого вам я? Я хочу до Віктора, пливти далі собі Дніпром і насолоджуватися річковими краєвидами. Я не хочу привидів, церков і відьом.
— А ЇЇ побачити хочеш?
— Та.. я вже сам якось розберуся з Нею і нашими стосунками. Звичайно, якщо вона не стала відьмою і не живе на Лисій горі.
Вони пропливали повз острови, що мов чорні плями виглядали з-під води, помаранчевої від заграви, що охопила Лису гору.
— Їм там весело, — озвався Сергій, чуючи якісь співи звідти, де палало вогнище, — їм не страшно?
— Їм уже нічого боятися. До Циблів я переведу тебе підземним тунелем, що ми вирили з другом за ці роки, на воді буде небезпечно.
— Думав, що для вас немає нічого небезпечного.
— Для тебе… Може бути небезпечно…
З чорної ночі Сергій поринув у вологість глибокого підземелля. Від цієї чорноти та запаху цвілі ставало якось аж моторошно, але вдалині виднівся вогник, тож була надія, що темінь зміниться хоч якимось світлом. Чоловік у чорному плащі йшов попереду, його плащ часом торкався ніг Сергія, лоскочучи і викликаючи тремтіння. Він ішов мовчки, ступаючи у сліди босого незнайомця і намагаючись зрозуміти, а яка користь йому з цієї пригоди. Світло наближалося, на плечах уже повисло кілька запилюжених павутин і об голову часом вдарялися дивні створіння, певне, кажани. Сергій не зважав, ця ніч загорнула в таку дивовижу, що все довкола здавалося таким неймовірно-неземним. Щойно дійшли до вогняного факела, як постать незнайомця в чорному плащі почала розчинятися в повітрі. Отак чорні острівці, мов пазли, почергово почали поволі зникати, вибілюватися. За мить від незнайомця не залишилося й сліду. Хтось гукав на поверхні. Сергій поспіхом вийшов з підземелля, оббираючи плечі від бруду та павутиння. Перед очима стояли стіни затопленої церкви. Хтось вдарив у дзвони десь вдалині, та так голосно, що все тіло здригнулося і вкрилося сиротами. Поміж стін стояв ще хтось. Інший незнайомець, не той. Він був значно нижчим, навіть згорбленим і тримав у руках ковіньку, на яку спирався. Він покликав Сергія рукою, а довгий рукав плаща діставав ледь не до води. Сергій побрів поміж водою, розуміючи, що може бути глибоко. Вони йшли до церкви, тобто того, що залишилося від неї. Сергій вирішив уточнити:
— У… ми куди? Вибачте, що турбую…
— На верхівку церкви, — тоненький голосочок озвався мов нізвідки.
Сергій хотів запитати, для чого йому це все, та змовчав. Однак, виходу немає, перечити цьому страшненькому незнайомцю не хотілося. Прохолодна вода вище колін засмоктувала у свою гладінь, йти ставало все важче. Кожен крок давався з надзвичайною силою. Сергій відчув, що дрижаки пробігають тілом і хочеться закутатися в свого пледа, що чекає десь там на дивані в гуртожитку. Думав про те, як він зможе опинитися на верхівці тієї церкви, і що ж звідти зможе побачити. І врешті-решт, до чого були згадки про Неї? Поміж стінами церкви гуляв вітер, несамовито обвіваючи вологе тіло, намагаючись зірвати мокрий аж важкий одяг. Сергій стрепенувся, бо цей незнайомець теж почав зникати, а з вершини церкви на нього дивилася… Леся.
— Я не можу торкнутися твого тіла… — вигукнув він, мов чекав цієї зустрічі, — чи можеш спуститися до мене? Я змерз, мій одяг важкий, мокрий, я обліплений болотом. Та я хочу відчути твоє тепло.
— Мені тут так зручно і хороше, що я не хочу спускатися!
— Прикро… — розвіялися останні надії на те, що не все втрачено, і їхні стосунки можна якось відновити, воскресити. Сергій відчув, як стало гірко в роті від цих ЇЇ слів, як стало ще холодніше. І він подолав весь цей шлях, щоб почути, що Вона не хоче його знати. Сергій відчув, як його глибше й глибше починає засмоктувати бридка трясовина, вигукнув: — Рятуйте!
— Я тут, я з тобою. Заспокойся, — теплі долоні торкалися волосся. Сергій поволі розплющив очі. Був день. Леся притулилася і аж затисла у своїх обіймах. Стало так тепло і хороше.
— Ти вирішила спуститися до мене?
— Так…так, — Леся провела своєю гладкою долонею по щоці. Поряд стояв Віктор, дивно поглядаючи на Сергія.
— Добре, тож збираймося, — вигукнув Віктор і потяг човна на воду.
— Куди?
— Додому! Мандрівка завершена! — Віктор говорив, а Сергій відчув роздратування у його голосі.
— А ти не розумієш? Ти гориш, температура, певне, під сорок, мариш, кличеш Лесю й благаєш її спуститися до тебе з даху церкви. Що мені залишалося робити? Викликав до тебе Лесю з самого Києва. Вона примчала. Але ж тобі краще однак не стало.
— Стало… — мовив Сергій, торкаючись пальцями долоні коханої.
— Так, як би там не було, тобі потрібно до лікаря. Із тобою планувати якісь мандрівки, то що казки складати. Хто куди, а я додому. До нових зустрічей і сплавів.
Сергій ще кілька разів думками повертався до Циблів та Гусинців, але уже не стрічав там незнайомців, зате відчував тепло Лесі й від того хотілося, щоб ця мандрівка ніколи не завершувалася.
#містика
#романтика
Останній раз редагувалося: LitArenka (Пт Вер 06, 2024 9:48 am), всього регувалося 1 раз(-и)
Коротка ночівля в Українці була саме тим, що шукали. Щойно зранку сонце торкнулося промінцем човна, знову поринули у ті незабутні відчуття спокою та єднання з природою, споглядаючи течію води, проводячи поглядом по прибережних поселеннях, відгукуючись на звуки птахів. Ближче до півдня стало доволі спекотно, періодичне полоскання в прохолодній воді вже не допомагало, не повертало сили. Затінку посеред водойми шукати годі. Другого дня сплаву щойно сутінки почали спадати на прибережні луки, мандрівники чи то шукачі пригод вирішили знову спинитися на відпочинок. Ніч — найкращий час, щоб зачерпнути десь з нутрощів душі енергію, яка осіла там під враженнями побаченого й відчутого. Стан постійного похитування вже не полишав, хотілося зіп’ятися на ноги, а ще краще — притулитися до вологої землі, відчути її прохолоду й впасти в сон. Сергій, щойно торкнувся порослого комишами берега, миттю відчув, не в змозі ступити навіть крок, прожогом гепнувся в густу траву, не помітив, як провалився в сон, чи то у якесь чорне провалля. Віктор здивувався, але не став заважати супутнику. Витяг з води човна, весла, їх важкі наплічники, аж потім ліг поряд, дослухаючись до монотонного посопування Сергія, не зважаючи на те, що вітер на вечір посилився і добряче шарпав його одяг та волосся. Віктор ще вставав кілька разів пити воду та вслухався у дивні звуки, які розривали нічну тишу час від часу. Сергій спав так, немов це був найдовгожданіший сон його життя, найміцніший, найдивніший.
Раптом Сергій відчув, що хтось різко торкається його вологого плеча. Прокидатися зовсім не хотілося, але той хтось настирливо, ніби аж боляче штовхав. Сергій неохоче підняв з землі голову, відчув, що вона аж ніби ватяна, важка й не слухається. Потер спухлі очі, важко видихнув від того, що ниють м’язи на руках — він веслував увесь ранок другого дня. Паморочилася голова — невідомо скільки проспав прямо на землі посеред трави на березі Дніпра. Спросоння не міг розгледіти чоловік то чи жінка, просто якийсь розмитий образ, якась чорна постать, яка нахабно шарпає за плече.
— Ти ЇЇ не забув? — той хтось у чорному плащі хриплим голосом поставив дивне запитання, прошипів ці кілька слів і, чекаючи відповіді, глибоко вдихнув. Сергій відразу прокинувся, такий хриплий і різкий голос аж врізався у вуха. Він пошепки повторив запитання, немов збираючись відповісти на нього. Піднявся, мов і не відчував щойно запаморочення, сів у росяну траву, прогрібаючи її перед собою, щоб хоч розгледіти, хто це звертається до нього. Не розпитував, про кого мова, хоч і не розумів до ладу, хто ж та Вона, про яку запитує незнайомець. Боковим зором стежачи за темною фігурою на віддалі кількох кроків, на воді вимальовував портрет коханої.
Леся. Він не бачив її уже більше року. Того дощового вечора вони вкотре посперечалися й вирішили взяти паузу у стосунках. Та перерва вже добряче затяглася, Сергій відчував, що варто б увірвати її, але не знав, чи хоче першим писати, дзвонити та і взагалі починати розмову. Вони часто завершували суперечки довгим мовчанням. Тож і тепер він мовчав, чекаючи щодня вісточки від неї, але не роблячи першого кроку. Кохана теж мовчала. Чи ще не забула? Якось стрів її подругу, яку добре знав, вона тільки кивнула головою і зникла в натовпі. Ще тоді Сергій зрозумів, що чекати не варто, але не думати про неї не міг.
Тепер, коли цей хтось запитав про Неї, то не сумнівався, що це про кохану, про Лесю. Головну жінку його життя.
— А до чого це тепер і тут?.. — прокашлявся, протер очі й прошепотів у відповідь.
— Сідай до мене в човна, — незнайомець був у чорному плащі-дощовику з каптуром, тому Сергій не міг розгледіти обличчя. Та і не намагався, не розумів спросоння, що це відбувається довкола. І до чого це все взагалі.
— Куди? — Сергій спромігся прошепотіти ще слово.
— На Лису гору. Тут поряд.
Сергій добре знав, де та гора і все довкола, вони з Віктором ретельно продумували маршрут, вивчали довколишню місцевість, малювали шлях, усе прораховували. Він ішов позаду, протоптуючи стежку у вологій траві, розглядаючи узбережжя й намагаючись зрозуміти, звідки взявся цей незнайомець. Чи не повинен десь тут бути Віктор? Де він подівся? Де їхній човен? Його наплічник?
— Ми не далеко. Я живу там, у затопленій церкві. На острові. Там біля Ржищева. Коли затоплювали Гусинці, думали, що знищать і мій храм. Та ні, він вистояв. Нумо до церкви, тобі зараз саме туди варто піти.
— А там?.. Що?.. Чим мені допоможе церква? Вибач, я вірю в Бога, та зараз, думаю, сама молитва не допоможе. Та і свічка, поставлена за здравіє не вирішить усіх моїх проблем.
— Там є підземний тунель. Ми колись…
— Мені нікуди не потрібно! Я не хочу блудити тунелями, — Сергій нервово потер уже спітніле чоло, — я хочу знайти друга, з яким пливемо на човні вже другу добу по Дніпру.
— Він спить, — босі ноги незнайомця вгрузали в багнюку, потім ковзали поміж погнутою посохлою травою, шурхотіли, милися в крихітних калюжках, що утворилися на грузькій стежці.
Його постать то ставала чіткою, то зникала в густому в’язкому тумані, що окутав цю місцину. Сергій бачив церкву, до якої вони прямували, але сам не розумів, чому він туди йде. Назвати себе вірянином не міг, про затоплене село Гусинці знав, але ж не мав на меті досліджувати затоплені водами Канівського водосховища території. Цей незнайомець сказав про Неї, про ту, яку він забув. Але ж Сергій її не забув, якщо мова про Лесю. Він ніколи її не забуде.
— Сьогодні ти битимеш у дзвони, — прохрипів незнайомець, показавши довгого носа з-під каптура.
— А там є дзвони, думав, що самі стіни… А для чого бити?
— Багато запитань. Час від часу ми подаємо знак рибалкам, а ще… Глянь туди, — незнайомець підняв руку, на ній повис широкий рукав чорного плаща, — там Острів відьом, на ньому Лиса гора…
Незнайомець не завершив, Сергій перебив його.
— Чекай, я завжди думав, що церква і відьми ніколи не стикаються, то дві різні історії, а тут ти б’єш у дзвони, щоб почули відьми?
— Саме так, вони мають влаштувати шабаш.
— А до чого тут я?
— Вона там.
Сергій почув «Вона» і стих, а відколи це Леся стала відьмою. Бо є якщо вона тут, на Лисій горі, то хто вона?
— Я туди не буду підніматися, — випалив Сергій, — мене нудить…
— Ти не хочеш побачити ЇЇ?
— Я не впевнений, що Вона хоче бачити мене…
Раптом мов ні звідки пролунав грім, заблищала громовиця й частина Лисої гори зайнялася вогнем.
— Вона там згорить? — випалив нервово Сергій.
— Ні, то і є їхній шабаш, не хвилюйся, — чоловік у плащі продовжував повагом веслувати поміж островами, що утворилися від затоплення цих територій Канівським морем.
— Вона що й справді відьма? — Сергій прокашлявся і все ж запитав те, що зараз найбільше хвилювало.
— Вона… то вона, а ти… Зможеш ЇЇ побачити тільки тоді, як зустрінешся з моїм другом, що там блукає біля церкви в Циблях.
— Там тільки стіни від церкви…
— Так, є таке. Мій друг, як і я, до слова, постав з кісток. Тільки не дивуйся і не став зайвих запитань.
— Я уже нічому не дивуюся…
— Коли село Циблі затоплювали, то під водою виявилося й кладовище. І частково залишки померлих піднялися на воду. Нам з другом пощастило. Ми, можна сказати, воскресли. Я тепер охороняю церкву біля Ржищева, а він — у Циблях.
— Ви привиди?
— Ну, називай, як хочеш. Але нам не так і весело блукати отут поміж островами самотою і шукати таких же мандрівників, як ви.
— А для чого вам я? Я хочу до Віктора, пливти далі собі Дніпром і насолоджуватися річковими краєвидами. Я не хочу привидів, церков і відьом.
— А ЇЇ побачити хочеш?
— Та.. я вже сам якось розберуся з Нею і нашими стосунками. Звичайно, якщо вона не стала відьмою і не живе на Лисій горі.
Вони пропливали повз острови, що мов чорні плями виглядали з-під води, помаранчевої від заграви, що охопила Лису гору.
— Їм там весело, — озвався Сергій, чуючи якісь співи звідти, де палало вогнище, — їм не страшно?
— Їм уже нічого боятися. До Циблів я переведу тебе підземним тунелем, що ми вирили з другом за ці роки, на воді буде небезпечно.
— Думав, що для вас немає нічого небезпечного.
— Для тебе… Може бути небезпечно…
З чорної ночі Сергій поринув у вологість глибокого підземелля. Від цієї чорноти та запаху цвілі ставало якось аж моторошно, але вдалині виднівся вогник, тож була надія, що темінь зміниться хоч якимось світлом. Чоловік у чорному плащі йшов попереду, його плащ часом торкався ніг Сергія, лоскочучи і викликаючи тремтіння. Він ішов мовчки, ступаючи у сліди босого незнайомця і намагаючись зрозуміти, а яка користь йому з цієї пригоди. Світло наближалося, на плечах уже повисло кілька запилюжених павутин і об голову часом вдарялися дивні створіння, певне, кажани. Сергій не зважав, ця ніч загорнула в таку дивовижу, що все довкола здавалося таким неймовірно-неземним. Щойно дійшли до вогняного факела, як постать незнайомця в чорному плащі почала розчинятися в повітрі. Отак чорні острівці, мов пазли, почергово почали поволі зникати, вибілюватися. За мить від незнайомця не залишилося й сліду. Хтось гукав на поверхні. Сергій поспіхом вийшов з підземелля, оббираючи плечі від бруду та павутиння. Перед очима стояли стіни затопленої церкви. Хтось вдарив у дзвони десь вдалині, та так голосно, що все тіло здригнулося і вкрилося сиротами. Поміж стін стояв ще хтось. Інший незнайомець, не той. Він був значно нижчим, навіть згорбленим і тримав у руках ковіньку, на яку спирався. Він покликав Сергія рукою, а довгий рукав плаща діставав ледь не до води. Сергій побрів поміж водою, розуміючи, що може бути глибоко. Вони йшли до церкви, тобто того, що залишилося від неї. Сергій вирішив уточнити:
— У… ми куди? Вибачте, що турбую…
— На верхівку церкви, — тоненький голосочок озвався мов нізвідки.
Сергій хотів запитати, для чого йому це все, та змовчав. Однак, виходу немає, перечити цьому страшненькому незнайомцю не хотілося. Прохолодна вода вище колін засмоктувала у свою гладінь, йти ставало все важче. Кожен крок давався з надзвичайною силою. Сергій відчув, що дрижаки пробігають тілом і хочеться закутатися в свого пледа, що чекає десь там на дивані в гуртожитку. Думав про те, як він зможе опинитися на верхівці тієї церкви, і що ж звідти зможе побачити. І врешті-решт, до чого були згадки про Неї? Поміж стінами церкви гуляв вітер, несамовито обвіваючи вологе тіло, намагаючись зірвати мокрий аж важкий одяг. Сергій стрепенувся, бо цей незнайомець теж почав зникати, а з вершини церкви на нього дивилася… Леся.
— Я не можу торкнутися твого тіла… — вигукнув він, мов чекав цієї зустрічі, — чи можеш спуститися до мене? Я змерз, мій одяг важкий, мокрий, я обліплений болотом. Та я хочу відчути твоє тепло.
— Мені тут так зручно і хороше, що я не хочу спускатися!
— Прикро… — розвіялися останні надії на те, що не все втрачено, і їхні стосунки можна якось відновити, воскресити. Сергій відчув, як стало гірко в роті від цих ЇЇ слів, як стало ще холодніше. І він подолав весь цей шлях, щоб почути, що Вона не хоче його знати. Сергій відчув, як його глибше й глибше починає засмоктувати бридка трясовина, вигукнув: — Рятуйте!
— Я тут, я з тобою. Заспокойся, — теплі долоні торкалися волосся. Сергій поволі розплющив очі. Був день. Леся притулилася і аж затисла у своїх обіймах. Стало так тепло і хороше.
— Ти вирішила спуститися до мене?
— Так…так, — Леся провела своєю гладкою долонею по щоці. Поряд стояв Віктор, дивно поглядаючи на Сергія.
— Добре, тож збираймося, — вигукнув Віктор і потяг човна на воду.
— Куди?
— Додому! Мандрівка завершена! — Віктор говорив, а Сергій відчув роздратування у його голосі.
— А ти не розумієш? Ти гориш, температура, певне, під сорок, мариш, кличеш Лесю й благаєш її спуститися до тебе з даху церкви. Що мені залишалося робити? Викликав до тебе Лесю з самого Києва. Вона примчала. Але ж тобі краще однак не стало.
— Стало… — мовив Сергій, торкаючись пальцями долоні коханої.
— Так, як би там не було, тобі потрібно до лікаря. Із тобою планувати якісь мандрівки, то що казки складати. Хто куди, а я додому. До нових зустрічей і сплавів.
Сергій ще кілька разів думками повертався до Циблів та Гусинців, але уже не стрічав там незнайомців, зате відчував тепло Лесі й від того хотілося, щоб ця мандрівка ніколи не завершувалася.
#містика
#романтика
Останній раз редагувалося: LitArenka (Пт Вер 06, 2024 9:48 am), всього регувалося 1 раз(-и)