Відлуння Закинутої Бази [містика]

— Ну, й де твої ракети? Га? — Сашко насмішкувато роззирнувся околицями незайманого соснового лісу з листяним підліском. На горобині, попри те, що осінь ще була ранньою, вже палахкотіли червоногарячі ягоди, а на ледь помітній у траві дорозі купками валялися шишки. — Ракетна база! Ракетна база! — мавпував він, перекривляючи Назара, який і затіяв цю подорож. — Вирішив хащами нас поводити?
— Ага, ще й крутили великами від самого Лебедина! — підтакнула Сашкові Ліна. І стрельнула зеленими відьмацькими очима у його бік. — І зараз тягни їх через ці чагарі. У мене вже ноги болять!
— Та тут вона має десь бути! — огризнувся Назар, помічаючи той погляд. Хотів похизуватися перед дівчиною, що подобалася, а вийшло, що тільки до товариша підштовхнув, кавалер недопечений! — Не доїжджаючи до повороту на Токарі, звернути вправо, — бурмотів собі під ніс хлопець, явно пригадуючи маршрут. — Все ж ми так і зробили!
«Чи таки схибили?» — крутилася думка.
— А мені татко розповідав, — не зважаючи більше на Назара, хвалилася Ліна Сашкові, — що наш дідусь колись тут працював…
— Це той, що загинув?..
— Та десь тут же й загинув, щось там пішло не по плану, що й тіла не лишилося…

Назар лише краєм вуха вловлював бесіду друзів, але майже не усвідомлював почуте. Хлопець похнюпився, опустив голову і втупився собі під ноги. Після Ліниного вияву симпатії, йти вже нікуди не хотілося, хоч він і досі був упевнений, що вони вже десь поблизу.
По густому лісу, щоправда, про це судити було важко. Та ще й хвойний аромат аж розпирав груди, заважаючи ясно мислити.
Хлопець знічев’я буцнув шишкою і зачепив передком купку опалого листя, яке заплуталося у довгій померхлій траві. І зупинився. Бо під ногою побачив частинку розкришеного з часом, але цілком впізнаваного асфальту.

— Дивіться! — закричав він товаришам. — Ми вже на місці! Тут колись була дорога!
Сашко зневажливо пирхнув:
— То й що? Це не значить, що тут були ракети.
Але цього разу Ліна не підтримала його. Натомість дівчина зачудовано дивилася у хащі. А мить потому озвалася:
— А гляньте-но. То ж будівля за деревами?

Хлопці слухняно перевели погляд. Серед салатного листя дерев можна було розгледіти неясні обриси, так, ніби й справді там брудним білим боком виділялася стіна.
Троє цікавих дослідників, не старше вісімнадцяти років, поки́дали велосипеди та рвонули в той бік. І ледь не попадали від несподіванки: уся поверхня під густою травою була перекопана, тут явно щось шукали. Труби? Дроти? Кольорові метали? Хто тепер скаже, як то було понад тридцять років тому.

Поглядам відкрилася і справді напівзруйнована будівля, скоріше за все двоповерхова, бо одна більш-менш вціліла стіна височіла явно вище за звичні три метри до даху. Інші ж стіни були розбиті ледь не вщент, лише обрисами фундаменту вказували, що приміщення було не надто великим. І всередині все було перекопане, поросле травою та дрібними вільхами, горобинами й берізками, лиш посередині валялася напіврозкришена бетонна балка перекриття. А ще в кутку, біля вцілілої стіни, лишився клаптик кахельної підлоги.

Друзі з цікавістю озиралися довкола, Сашко навіть припущення робив, що то могла бути за будівля.
Як тут крізь шелест листя та рідкі трелі птахів почувся лункий, виразний стукіт підборів об кахельну підлогу.
Компанія завмерла, дослухаючись, проте довкола знову панували звичні лісові звуки.

— Ви теж це чули? — першою озвалася Ліна. У роті в неї згіркло, тож дівчина прокашлялася, відганяючи і неприємний посмак, і ману, яка на мить огорнула свідомість.
Назар лише кивнув, а Сашко намагався приндитися:
— Та то якийсь камінець на арматурині б’ється об плитку, ото й вчувається казна-що!
Ані Назар, ані Ліна не помітили ніяких камінців, проте така версія була найприйнятнішою, тому й не заперечили.
— Ходімо краще далі, — запропонував Назар і першим перестрибнув через зруйновану стіну, щоб потім простягнути Ліні руку і допомогти вибратися.

Але дівчина допомогу проігнорувала, сперлася на Сашка. Та й далі, крокуючи лісом, намагалася триматися ближче саме до нього. Назар же, спостерігаючи, супився все дужче. Вже й база ракетна, яка давно його цікавила, і яку вони таки знайшли, не тішила.
За кількадесят метрів ліс почав розступатися, з’явилися просвіти, які вказували на те, що попереду про́сторінь. Та й шлях під ногами все більше нагадував саме дорогу, а не лісову стежину.

Але дійти до просвіту друзі не встигли, Назар обабіч помітив темну пащу закинутого ангара і вказав на нього товаришам. Ще не наблизилися, як неподалік почули скрекотіння, ніби десь замкнуло провід, і він заіскрив. Та от тільки жодних проводів, як і інших комунікацій, тут уже давно не було й в помині.
Ліна зиркнула спочатку на Сашка, потім на Назара, проте ні одному, ні іншому не було чого сказати.

— То що, йдемо? — все ж уточнила вона.
Хлопці синхронно кивнули й рішуче потупцювали вперед, прокладаючи шлях так само перекопаною землею крізь високу траву та зарості чагарників.

В стрільчастої форми ангарі було темно і прохолодно у порівнянні з вулицею. Але це все ж не пояснювало того морозу попід шкірою, який пройшовся у кожного з трійці дослідників, варто було лише переступити через умовний поріг будови.
На вході валялася купа ізоляційного покриття, знятого з дротів, а всередині — гори битої цегли та бетонних перекриттів. І все, більше нічого цікавого, окрім діри у задній стінці, крізь яку проглядав все той же ліс.

— Таке собі, — підсумував Сашко і першим пішов до виходу. Йому явно було моторошно, та показувати цього він не збирався.
Ліна ще з цікавістю читала не всюди пристойні написи на стінах, залишені вандалами, а Назар краєм ока помітив якийсь рух у проваллі стіни. Хлопець кинувся до діри, та за нею побачив лише соснові стовбури навпереміш з горобинами та березами — нічого незвичного. Певно, то лише гілка майнула.

Уже майже на виході на відкритий простір, помежований, мов картатий плед, бетонними дорогами, дослідники побачили ще одну напівзруйновану будівлю. Хоч ця й збереглася дещо краще за першу свою посе́стру. У цієї сті́ни були забарвлені під камуфляж, це було помітно навіть крізь облуплені шари фарби. Але не встигли вони й кроку ступити до побудови, як за спинами у них пролунав старечий, але досі командирський голос:
— Хто допустив вас на секретний об’єкт?!
Усі троє зойкнули та у стрибку розвернулися до мовця. Сашко так і взагалі примудрився заскочити за спину Ліні, ніби нею прикриваючись. Ще й за плечі її схопився.

Перед компанією стояв дещо згорблений дід з кошиком у руці. Грибник? Пора саме сприяє, хоч доро́гою ніхто й не помітив жодного гриба. Дідусь був одягнений у вигорілий однострій невідомого кольору і походження, а на голові красувався низько насунутий на очі кашкет, заважаючи роздивитися риси обличчя.
Дівчина, навдивовижу, щойно побачила, хто до них звертався, перестала боятися, цікавість опанувала нею. А от вчинок Сашка її неприємно вразив, тому, перед тим, як щось говорити, Ліна вирвалася із чіпких рук, зробила крок до Назара і, схопивши його долоню, притиснулася плечем до плеча.

— Який «секретний», діду? — пирхнув Сашко, коли залишився без «прикриття». — Оце руйно́вище? — голос його тремтів, хоч як він не намагався бравурою приховати це.
— Це, як ти кажеш, «руйновище», колись і справді було надсекретним об’єктом, — ледь не з пафосом мовив дід. — Ех, не зберегли…
— Ви багато знаєте про це місце? — зацікавився Назар. У нього, як і в дівчини, теж цікавість брала гору над страхом.
— Та вже щось знаю. Що цікавить?
— Та ось хоч про ці будівлі розкажіть, — Назар вказав на камуфляжну стіну. — Що тут було?
— Тут колись була пожежна частина, там, далі, вже зовсім у лісі — баня. В ангарах зберігалася зброя та важливі запчастини. Це, — вказав він собі за спину, — полігон, а адміністративні будівлі на тому боці. Якщо шукаєте шахту, то тут її не було, всі пускові установки були наземні.
— Так, мама згадувала, — вона ще зовсім маленькою була, — як містом їхали величезні машини, від яких двигтіла земля, а бабуся з острахом змушувала її відвертатися і не дивитися на ті машини, хоч так цікаво було, — поділилася з дідом, як з рідним, спогадами Ліна. Навіть кілька кроків йому назустріч зробила, випустивши Назарову руку. — І мені теж було би цікаво глянути.
— Та всім тоді було цікаво. І лячно.
— Ви тут служили? — Назар теж ступив уперед і знову перехопив нитку бесіди.
Сашко ж увесь цей час стояв, мов язика проковтнувши, лише очиськами глипав.
— Служив… — мовив дід і осікся, задивившись кудись у пустоту.
— Довго? Службу полишили, коли частину розформували? — закида́в діда питаннями хлопець.
А той стрепенувся і невлад відповів:
— Не радив би я вам тут блукати.
— Ага, у вас запитати забули! — пирхнув Сашко. Він, якраз-таки досі тремтів зі страху, хоч на люди й козирився.
— Як знаєш, — знизав плечима його візаві.

І, не кажучи більше ні слова, покрокував дорогою в нікуди, лишивши сторопілих друзів дивитися йому вслід.
Чим далі дід відходив, тим більше його фігура виструнчувалася, плечі розпрямлялися, він навіть вищим став видаватися, а хода його зробилася пружною і плавною. Ліні навіть на мить знайомою вона здалася. Полинялий одяг чоловіка перетворився на темно-зелений мундир радянського зразка. А кошик трансформувався у чорний дипломат, з яким колись ходили офіцери.
І в міру того, як образ чоловіка змінювався, сам його силует ставав все прозорішим і прозорішим. Аж поки не розчинився у мареві аномальної для вересня післяобідньої спеки.

— Хто то в біса був? — прошепотіла Ліна, не в змозі відвести очей від того місця, де щез загадковий чоловік.
— Та по шарабану! Валимо звідси! — першим отямився Сашко і рвонув назад, до того місця, де вони лишили велосипеди.
— Вперше він має рацію, — нервово хмикнув Назар. Він схопив тремтливу долоньку Ліни та потягнув її за собою, слідом за Сашком. — Та й вечоріє уже, варто дістатися додому завидна!

* * *

— Правильно, діточки, тікайте. І ти, онучко, теж. Ні́чого вам тут робити. Не тривожте спокій цього місця… — пролунало над спустілою галявиною.
А в темному ангарі кілька разів мигнуло світло.