Кривава вода [містика] [фентезі]

Навколо озера Лебедине, котре у Сумській області, кружляє стара легенда. Багато через неї парубків і дівчат пропало.

Літньої ночі від смутку та болю душі парубок пішов до лісу. Довго він блукав доки не вийшов на вузеньку стежку через самі хащі. Вирішив попитати удачі та пішов вперед. Стежка вилася, як вуж. Коли парубку здалося що він заблукав, він вийшов до озера.
Вода блищала наче кольчуга на сонці. Срібне проміння місяця засліпило йому очі. Через деякий час як він звик до блиску, почав озиратися навкруги. Околиця озера була у тумані, вода за день нагрілася а зараз парує. Повний місяць спустився низько як ніколи, а зорі наче пилинки доповнювали цю картину неохайною феєрією.

Парубок пройшовши до озера, занурив ногу і відчув теплу воду. Не довго думаючи вирішив скупатися. Кинувши одяг на берег, лишився у спідній білизні. Крок за кроком він дійшов до центру озера, вода сягала його коліна. Піднявши голову він побачив що місяць спустив срібну доріжку прямо до нього.
- Чому все саме так? – скиглив він. – Я багато прошу? Ні. Я прошу щастя моїй любій сестрі, щоб вона могла бавитися з сусідськими дітьми, щоб могла бігати з ними, щоб вона була такою як усі. А не змушена бути прикутою до ліжка через хворобу.

Він хотів уже виходити на берег, але його ноги були прикуті наче лацканами до дна. Пульс підвищився, а дихати стало важко. Він почав борсатися, але так він тільки погіршив своє становище. Стопи погрузли ще сильніше та він впав на коліна. Він лютував, наче дикий звір загнаний у кут.
А що було далі, тільки Всевишньому відомо. Але одне відомо точно, наступного ранку по зорі сестра його встала з ліжка, бігала і бешкетувала. А от парубка більше не бачили.

***

1956 рік

Літньої ночі на повну луну дві подруги вирішили відвідати це озеро та загадати бажання.
- Поквапся, а то не встигнемо! - кликнула мене Ярина біжучи через хащі лісу.
- Озеро твоє нікуди не дінеться, - запихалася я, наздоганяючи її.

Ми підійшли до берега. Ярина, наче зачарована, скинула чобітки та полізла у воду. Вода блищала і переливалася усіма відтінками червоного.
- Глибше зайти?- спитала Ярина стоячи по коліна у воді.
- Краще вийди, поки тебе Водяник не затягнув на дно, – я не підтримую її ідеї, але відпускати подругу одну в ліс та ще й вночі, мені не кортіло. – Навіщо тобі те вічне життя, і так добре живеться.
- Ой Марино, ти не розумієш.
- Втому то і діло що я тебе не розумію. Не грайся з вогнем та візьми себе в руки. Прошу, ходімо додому, я тебе пирогом пригощу. – вмовляла я.

Але вона не звертала увагу. Ярина просувалася вперед утворюючи танок кіл навколо себе. Вода дійсно була багряною, вітер шелестів зеленою листвою з супроводом хору цвіркунів. Ярина зупинилася посеред водойми. На ній біла вишивана сорочка. Чорне волосся заплетене у тугу косу, орлиний ніс строго дивиться вперед, а віки прижмурені від блиску місячного світла на воді. Сорочка просочилася водою до середини тіла. Над водою роздався шепіт, це Ярина читає мантру.

Вода заходила колами навколо дівчини, але вона цього не помічала та продовжувала бубоніти мантру.
- Агов, усе гаразд?! – почала нервувати я.
Ярина не чує. Вода колихається з кожним її словом все сильніше, й сильніше. Вітер безжалісно тріпає її волосся, сорочка повністю заплямувалася в червоний.
- Ярино, досить!

Все навколо наче застигло, вітер б’є у спину подруги підштовхуючи йти глибше. Місяць заховався за хмару, тільки один промінь спускається на Ярину. Дівчина стоїть наче в казані наповненому кров’ю. Волосся повністю змокло та обліпило обличчя.
Мить і … пролунав зойк, мій, а не подруги. Її тіло повністю занурилося під воду, навіть маківки не видно. Мої ноги наче пустили коріння. Вітер заспокоївся, а хмари розсіялися та відкрили місяць.

Не знаю скільки пройшло часу поки до мене прийшло розуміння що тільки но сталося. Я кинулася до берега, весь цей час я трималася подалі від води. Очі наповнилися сльозами та обпалювали щоки. На пів шляху я врізалася в щось. Майже приземлилася на спину, але мене вчасно підхопила сильна рука і підтягла до себе. Місяць бив у спину постаті яка мене тримала, та не давав змоги розгледіти обличчя. Сильне чоловіче тіло обвивало мене утішаючи.

- Що морська, хочеш до подруги? – запитав грубим голосом.
Він розвернувся зі мною в обіймах до місяця, тепер я можу розгледіти його обличчя. Густі брови, тонкі уста, гострі скули. Виглядає, як звичайна людина.
- Хто? Що?... Хто ти такий? Як ти мене назвав?- засипала питаннями незнайомця.
- Питання можна відкласти на потім, здається ти хотіла врятувати цю дурепу, - він вказав на озеро.
- Так…так.
- Ти можеш зайти в воду та загадати бажання щоб Ярина повернулася, але ти знаєш що за все треба платити? Твоя подруга захотіла вічне життя, вона його отримала. Вона буде вічно жити у загробному світі.
- Я готова заплатити своїм життям за її, - без вагань сказала я.

Він подивився на мене як на дитину, та погладив по маківці.
- У мене є пропозиція…
- Я згодна.
- Ох ти мене не перестаєш дивувати. Готова віддати своє життя заради якоїсь дівки. І навіть не дослухавши мою пропозицію ти погодилася, аби по швидше врятувати її.
- Вона мені дорожча за сестру. Що хочеш забирай, хочеш намисто віддам? А може тобі до вподоби мої черевички? В мене вдома є багато пряжі, що хочеш бери, тільки но поверни Ярину.
- Мені не потрібні ваші людські речі.

Нетерплячка бере верх, я відштовхую його в бік та біжу до озера. Після його теплого тіла в моїх обіймах, я розумію як холодно.
- Зупинись! – кричить він і я зупиняюся. - Я можу врятувати твою подругу, але натомість віддай душу лісу, та пообіцяєш охороняти його будь якою ціною.
Мені відняло дух, тобто цей хлопець і сам не людина? Тишу заповнив шелест дерев. На зміну місяцю скоро прийде сонце, часу майже не лишилося. Кожна хвилина на рахунку, я повинна це зробити. Я повертаюся до парубка з повною рішучістю.
- Я згодна, - та заплющила очі в очікуванні дива.
Але натомість він підійшов до мене в притул, та трохи нахилився на рівень мого обличчя. Його темно сірі очі грайливо блукають по мені, наче я диковинка.
- Тоді в перед, - сказав він показуючи на озеро.

Інтуїція підказувала що це погана витівка, але іншого шляху немає. У Ярини є сім’я - батько, мати й дві молодші сестри. Велика доля відповідальності лежить на її плечах. Батьки будуть сильно горювати, особливо тато. Мене прихистила її сім’я коли померла моя бабця, десять років тому. З того часу я живу з ними, вони прийняли мене як рідну і я дуже вдячна.
Якщо я повернуся без Яринки, що мені казати? Що вона втопилася через свою дурість, а я не зупинила її. Мене виженуть старою мітлою тільки-но я ступлю за поріг. Краще померти, це найменше що я можу зробити для подруги.

На заміну боягузтву прийшла холоднокровна рішучість.
Холодна червона вода огорнула мої ноги. Крок за кроком я просувалася вперед до середини озера. А парубок стояв на берегу та спостерігав за моїми рухами.
- Помирати боляче? - повернулася до нього та крижано промовила.
- Ти не помреш, морська, - він посміхнувся.
- Перед смертю людина має право на одне бажання, - я не вірю що побачу схід сонця.
- Добре, - втомлено мовив він.
- Коли Ярина повернеться, віднеси її додому та хай вона забуде мене на завжди.

- Це два бажання, а ми домовлялися про одне. Вони не доречні, ти зможеш це зробити сама, в цьому моя допомога не знадобиться, – він ходить колами нетерпляче чекаючи. - Промов мантру 13 разів з заплющеними очима і чекай.
Дивна тиша і страх огорнула мене. Ні шелесту листя, ні хлюпання води, ні поривів вітру. Місяць спустив промінь на мене, прямо як на Ярину. Навкруги панувала непроглядна темрява. Я з острахом заплющила очі.

- Поверни Ярині життя, а моє забери, - тиша.
- Поверни Ярині життя, а моє забери, - я відчула як вода починає ходити колами, хоча я стою на місці.
- Поверни Ярині життя, а моє забери, - щось торкнулося моїх ніг.
- Поверни Ярині життя, а моє забери, - волоси на шиї стають дибки.
- Поверни Ярині життя, а моє забери, – моє серцебиття підвищується.
- Поверни Ярині життя, а моє забери, - вода бурлить як казані.
- Поверни Ярині життя, а моє забери, - одяг повністю змок та обліпив тіло.
- Поверни Ярині життя, а моє забери, - від холоду мої зуби цокотять, слова стають не чіткими.
- Поверни Ярині життя, а моє забери, - тіло поколює.
- Поверни Ярині життя, а моє забери, - сильний біль крутить ноги, ставлячи мене на коліна. Я пручаюся, але марно.
- Поверни Ярині життя, а моє забери, - голова майже під водою, я захлинаюся.
- Поверни Ярині життя, а моє забери, - ще один раз...
- Поверни Ярині життя, а моє забери…

***

Я відкриваю очі, поряд зі мною лежить непритомна Ярина. Спираючись на лікті я намагаюся сісти, голова йде обертом. Як же кортить провалитися в сон, але я знаходжу в собі сили щоб підповзти до подруги. Чорне волосся обліпило її обличчя, прибираючи пасмо волосся торкаюся її щоки. Одразу ж на місці дотику з’являється червона пляма, схожа на опік. Я зойкнула та відсмикую руку дивлячись на свої пальці, але на них нічого немає.
- Обережніше морська, а то ти її вб’єш, – пролунав знайомий голос за спиною.
Я обернулася і побачила що це стоїть той парубок. Він простягнув руку щоб допомогти підвестися.

- Я можу тобі нашкодити, як їй, - мовила я. - Стоп… я не померла?
- А я казав.
- Я не розумію…
- Морська, ти всьому навчишся, але потрібен час, - він вхопив мої руки та підтягнув до себе.
Тільки зараз я помічаю, що його шкіра має не людський відтінок, наче сіль з перцем. Ми стоїмо в медведячих обіймах, ледве дихаючи. Його рука піднімається до мого обличчя. Пальці ніжно торкаються шкіри та заправляють пасма за вухо. Я тягнуся руками до його короткого волосся і помічаю що мої руки такого ж відтінку, як у нього. З переляку я відштовхую його.

- Що… що зі мною? - не розумію нічого.
- Тепер ти така як я, - він зробив крок до мене, а я крок назад.
Вмить мін опинився поряд та притиснув до себе.
- Не бійся морська, ти мара. Ти богиня Мара.
Його губи вчепилися в мої, наче чекали цього все життя, вони ненаситні та палкі. Від насолоди я прижмурила очі, але позаду його спини побачила дивних створінь, які дивляться на мене, як на божевільну.