Младенческе [етнічне фентезі] [магічний реалізм]

Усе навколо зливалось у непроглядну сірість. Дитина кричала й билася під ковдрою, відчайдушно відштовхуючись ногами від маминих грудей. Вона зупинилась і торкнулася його чола — палає вогнем. Змахнула сніг із ковдри, обережно накрила Артемка і побігла далі. Ось і дім Григоровича, зараз наліво, а далі — хата Прачихи. Відчинила хвіртку й поспіхом добігла до ґанку. На щастя, снігу навалило лише по щиколотки. Постукала у двері й знову відігнула ковдру. Артемко закричав ще дужче, випускаючи у зимове повітря крихкі струмки пару зі змучених легень.

— Допоможи, — ледь вимовила жінка, схилившись до прочинених дверей.
Баба Прачиха зиркнула з-під густих брів і відчинила двері ширше. Жінка влетіла в хату, залишаючи за собою мокрий слід зі снігу, що швидко танув в натопленій хаті.

— Младенченське у нього. Воно лежить, пеком горить, б'ється, не знаю вже, що робити, — почала тараторити мати.
Відкинула покривало, і Артемко заголосив не своїм криком в обличчя Прачихи, обпікаючи його жаром. Баба на мить відвернулася, потім підійшла і поклала свою зморщену руку йому на чоло.

— Ото до схід сонця три години, а тоді ще дві, поки автобус до Лебедина буде проїзжати, — знову затараторила жінка, тупцяючи по мокрій підлозі.
— Все. Замовчи, — власно сказала Прачиха, беручи обережно дитину у ковдрі й показуючи матері на двері. Та засумнівалася: усі в селі Червленому довіряли Прачисі шептати дітей, але Артемка вона чомусь не хотіла залишати.

— Кричить, тягне його на всі сторони, ламає. Ніжками, ручками туди-сюди хитає... — жінка, охоплена панікою, схопилася за ковдру й потягнула її на себе. Прачиха миттю зиркнула на злого духа, що вчепився в мати, потім зупинила її, жестом наказала мовчати. Далі спокійно й лагідно, дивлячись в самі блискучі заплакані очі матері, промовила.

— Йди з Богом. Все буде добре. Я все зроблю, — вона доторкнулася долонею до чола матері, і та миттєво відпустила дитину до бабиних рук. Злий дух як ошпарений відчепився від жінки і зник в хаті. Мати мовчки вклонилася, відчинила двері й вийшла. На порозі, обернувшись, хотіла щось сказати, але баба Прачиха грізно мовила.
— Не стій на порозі — холод напустиш!

Мати миттю прикусила язика й поспішно вибігла з хати, обережно зачинивши за собою двері.
Прачиха уважно глянула в темні, майже чорні очі немовляти і тепло усміхнулася — так, як тільки вона могла посміхатися дітям. Артемко не замовкав, пручався, плакав і розпачливо витріщав очі. У дитини наче додалося сили, щоб перекричати увесь світ.

— Тихше, тихше, все буде добре. Зараз усе буде добре. Тихше-тихше… — поклала його у стару колиску, що служила вірою й правдою поколінням дітей, і почала гойдати немовля, примовляючи тихо й лагідно молитву.
Свята Мати Богородиця, святий Отче небесний, спаси і збережи його. Господи, прости йому всі провини, вільні й невільні, скоєні перед Тобою.

Злий дух, що причепився до малечі, почав поволі відступати від колиски. Баба розкрила ковдру і обережно оголила крихітні дитячі груди, відклала хрестик на правий бік і почала обережно гладити малюкове тільце. Продовжуючи молитву, підійшла до кутка з іконами, взяла маленьку ікону Ісуса, якого мати тримала на руках, і повернулася. Коли вона наблизилася до колиски, біля неї вже стояв чорт, нахилившись і дивлячись на Артемка своїм козлячим обличчям, аж борода його ледь не торкалася дитячого личка.

Баба Прачиха спокійно глянула на нього і запитала.
— Чого тобі тут треба?
Чорт посміхнувся, і з його рота вирвалося гаряче пекельне дихання, що клубочилося в повітрі.
— Давно не бачились, стара. Як воно — живеться? — мовив він, криво усміхаючись.

— Твоїми молитвами, — відказала Прачиха, і раптом розсміялася важким, старечим сміхом, а тоді знову зашепотіла молитву.
Чорт на мить похмурнів, але швидко хижо всміхнувся. Зиркнув мимоволі на підлеглого під лавкою духа і звернувся до баби.
— Скоро вже будеш у моїй вотчині, — загарчав він. — Тобі мало залишилося на цьому світі.
— Без тебе знаю, — спокійно відповіла Прачиха, навіть не кинувши на нього погляду.

Роздратований, чорт різко випрямив хвіст, зачепивши полицю під стелею, але Прачиха швидким рухом стримала її рукою, і полиця перестала гойдатися.
— Не забувай, де стоїш, — промовила вона, не відриваючись від молитви, як тиху пісню наспівуючи, але не випускаючи з уваги чорта. — У моєму домі будь обережний, бо вижену.
Чорт заревів, різко нахиляючись до неї вдихаючи пекельне повітря прямо у зморщене старе обличчя Прачихи. У його очах зблиснуло зловісне червоне полум’я.

— Скоро ти сама будеш у моєму домі! — прохрипів він, намагаючись її налякати.
— Не буду. Не метушись тут, я працюю, — відповіла Прачиха, не відводячи очей від Артемка, і продовжила свою молитву.
Господи, благослови його в будинку, біля будинку, в полі, роботі і в дорозі і на кожному місці Твого володіння.

Чорт злісно заходив по хаті, гупаючи копитами по дерев’яній підлозі, і лихий усміх не зникав з його обличчя.
— Усі в селі знають, що ти — відьма, Прачихо.  Дітей тобі на шептання приносять, трави різні у тебе купують, а ще кажуть, що ти проклята, бо сина свого не вберегла, — продовжував він, уїдливо намагаючись вколоти її якомога болючіше.
Прачиха на мить завмерла, стисла зуби, але знову зашепотіла молитву, повільно і ніжно протираючи груди немовляти. Артемко стогнав і кричав, очі його були широко розкриті, однак здавалося, що його муки поволі вщухають.

— Скільки йому було років? П’ятнадцять?! — знову звернувся чорт, підійшовши до старої фотокартки на стіні й проводячи кігтями по обличчю молодого хлопця. — Він хотів жити, хотів літати. Ти знала, що він мріяв стати льотчиком? А ти всім своїм даром хизувалась поки він втопав у каламутній воді.
Нарешті баба Прачиха затихла і її шепіт раптово згас. В хаті запанувала крижана тиша.
— Він ще літатиме, може в іншому житті, — прошепотіла баба, не відводячи погляду від чорта.

— Ти потрапиш туди горітимеш навіки в полум’ї,  де панують лише смерть, страх і біль. Не бачити тобі сина! — промовив він, наблизившись до баби і, зловісно дивлячись їй у вічі і простягнув фотокартку.
Прачиха мовчки взяла фото, притулила його до грудей. Спогади про той день приходили знову і знову. До неї стояла черга. Вона нікому не відмовляла, всім селянам допомогала, але сина не змогла вберегти. Втопився в річці. Прачиха тільки під вечір дізналася, що син її загинув. Довго нікого бачити не хотіла, хвіртка стояла закритою кілька років. Скинувши старі спогади вона наче щось згадала і усміхнулася.

— А ти що тут робиш, любчику? Чи, може, за Артемком прийшов?
— Я... — почав було чорт, але баба миттєво перебила його.
— Бо злий дух, що до дитини причепився, онде під лавою тремтить від остраху, — промовила вона, навіть не зважаючи на чорта.
Той спробував відповісти, розгублено відкривши рота.
— Я... я за тобою...

Прачиха знов його перебила і зробила крок уперед.
— Ти мене не забереш. Я знаю, куди йду, і все життя знала. Ось моя золота дорога, — вона вказала пальцем угору. Чорт на мить обімлів, побачивши, як зі стелі проявляється прозора золота небесна дорога, що вже чекала на господиню дому. Він мимоволі відступив на пів кроку.

Розлючений, чорт стиснув кулаки, обличчя спалахнуло люттю.
— Може, тебе я й не заберу, але...
— Що але? — спокійно запитала Прачиха, наближаючись до чорта. — Ти насправді нічого не можеш. Ні ти, ні твої прихвостні. Тільки лякати і базікати.

Чорт завмер, розлючено відступивши назад впираючись в стіну. Яскраве біле світло пронизало його темну шерсть, і тонкі іскри побігли по всьому тілу. Він відскочив, струшуючи з себе цей святий дотик, а ікони за ним засвітилися ледь помітним білим сяйвом, що розливалося по стінах, огортаючи його з усіх боків. На всю хату повними злоби криком чорт заревів.
— Я можу все! — він злісно наблизився до Прачихи, та вона залишалася спокійною.

— Ти можеш тільки лякати смертю, — промовила Прачиха тихим голосом і підійшла до Артемка. Той уже не кричав, його очі лише зрідка здригалися.
— Я можу більше! Я здеру з тебе шкіру одним рухом і розірву твоє немічне старе тіло за мить! Ти поплатишся за те, як розмовляєш зі мною!
— Я, я, я… Ти говориш лише про себе і зовсім не слухаєш мене, — Прачиха обережно накрила Артемка покривалом як він засинав, потім перехрестила його і спокійним поглядом подивилася чорту прямо у вічі.
— Смерті немає. Твої обіцянки болю й тортур — це тільки твої пусті балачки. Тіло, може, і помре, але моя душа – вічна. Ти нічого не можеш насправді. Ти — ніщо.

Чорт заревів, схопив бабу за руку й підняв її над головою. Іншою рукою порвав на ній одежу. Швидким рухом враз стягнув з неї шкіру поливаючи хату червоним. Потім почав методично зминати кістки, м’язи, органи поки в його долоні не сформувалась червона куля, яку він проковтнув в один момент і вдоволено посміхнувся.
У цей момент над ними розширилася золота небесна дорога. Чорт злякано озирнувся, побачивши, як вона сяє яскравіше. Відступив назад, відчуваючи, як його тіло тремтить від небесного сяйва.

— Що ж, може, тебе я і не зможу забрати, але інших…
— Ти безсилий. Тільки жахати, базікати можеш і більше нічого, — обірвала вона повільно зникаючи разом з небесною золотавою дорогою тримаючи сина за руку.

Чорт намагався повернутися до Артемка, але з кожним кроком дедалі більше відчував свою безсилість. Пнув нікчемного злого духа з-під лавки копитом і заревів на всю хату. Дух зменшився до розміру таракана і не чекаючи більше розносу від головного зник в стіні. Чорт затупотів копитами розбризкуючи ріки крові по стінам, стелі і печі. Але нічого не допомагало. Немовля тихо сопіло під ковдрою незважаючи на галас.

На ранок мати знайшла Артемка міцно сплячого і здорового, а поруч — бездиханне тіло баби Прачихи. "Серцевий напад" — сказали в лікарні. Ні крові ні наслідків нічного візиту пекельного прихвостня в хаті не було. І від того часу Артемко більше ніколи не хворів і його вже не носили бабам шептати.