![Крижані вовки [фантастика] [фентезі] Empty](https://2img.net/i/empty.gif)
— Бачиш, ось там, на горбочку! — Лука простягнув руку у бік сірих хмар.
Вона сперлась на його похилене плече і примружила повіки, немов їй дошкуляло світло бездоганно-повного місяця над їх головами. Лука ще раз вказав у темну цятку на обрії:
— То Артем. Бачиш?
— Вовк? Я бачу вовка. Це якийсь абсурдний розіграш? Артем не може бути вовком! — Вона скубла пальцями свої губи, міркуючи, чи варто відкривати йому деталі своїх сумнівів.
— Зоє, ти теж так можеш. Темний пігмент твоєї крові має таку ж властивість.
Вона квапливо вигнула посмішку догори, щоб брат бува не запідозрив її у знехтувані своїх обов'язків, як головної охоронниці з команди його супроводу.
— Лука, звісно, я хочу більше дізнатись, як Артему вдалось прийняти настільки відразливу форму, — їх погляди перетнулись у жартівливому двобої, — але ти не мусиш вимагати від мене довготривалого перетворення, — вона вимушено опустила очі, щоб він міг потішитись своєю перемогою у цих дивоглядках.
— А ха хах! Аха! — Лука зухвало зайшовся недоречним сміхом. Втім, вона вже й не пам'ятала, коли вони щиро сміялися разом. — Не нравицця?
— Тьху! Ще й слів тутешніх набрався, — Зоя відскочила у бік і побігла стрімким каменем, тримаючи своє тіло майже перпендикулярно його поверхні.
Лука залишився на галявині. Вона не хотіла більше сперечатися з братом. Це його вибір переїхати сюди, його бажання, яке посилилось ще примхами любої матусі, котра знову завагітніла. Жити разом з крикливими немовлятами? Слухати їх постійні: «Чого?» і «Чому не так?» Ні, більше такого він не витримає! Най ліпше буде незнайомий край і болісне перевтілення. Він так і має думає. Це добре.
Перед очима Зої розкинулась панорама імлистого лісу. Ніч поцупила кольори яскравої осені і тепер вся місцина нагадувала акварельний малюнок аскетичного монаха, якому було дозволено користуватись лише чорною і білою фарбами. За півкілометра, ближче до вершини пласкої гори, на схожому камені темнів силует гостровухого вовка. Його погляд був спрямований на срібний диск місяця, а пащека витягувалась у несміливих спробах заспівати пісню, як то роблять справжні вовки. Артемчику-братику, невже таке можливо? Зоя, звісно, усвідомлювала свою расу. З дитинства їй чітко дали зрозуміти, що вона містить у собі гени мутації, яка спричиняє її діяти за законами, що часто-густо відрізняються від людських. На вигляд вона була звичайним людським дівчиськом на межі дорослішання, але вона також беззаперечно знала, що цю форму вона створила собі сама. На порозі статевого дозрівання, кожен з близнюків зі спільного виводку вирішував сам, які мати зовнішні статеві ознаки, чоловічі чи жіночі. Загалом, це залежало від самоототожнення себе зі старшими членами їх численної родини. А їй завжди подобалась Соля, бунтівна племінниця її батька. Якщо добре порахувати, то та доводилась Зої двоюрідною сестрою. Але скільки поколінь новоспечених потомків Короля-вигнанця народилось перед її появою у цей світ! Зоя не хотіла залишатись у світі, де час завжди повертався до висхідного моменту знищення людей, як виду. Раз у раз між сусідніми країнами спалахували військові конфлікти і на межі виживання, вцілівші особи приймали мутацію з іншими видами, і найчастіше з цього виходили бездумні потвори. Їх необхідно було знищити заради безпечного проживання корінного народу, тобто, народу Зої. Чим і займались вони зараз. А потім (яка «несподіванка»!) хтось у сім'ї знову народжувався з чистими людськими генами і свято вірив у божественне втручання і свою унікальність, як панівного виду цієї планети.
Світ повторював свої цикли знову і знову. Зоя насмілилась зробити те, чого боялись усі. Вона вже обміркувала кожен свій крок, вигадала брехню для кожного, хто буде їй перешкоджати і сплела все в одну єдину правду, в яку повірила тепер і сама.
— Добре, брате, я стану вовчицею. Але є одна умова. Як я дізналась з мапи, місто огинає дві річки: Вир і Крига. На півночі вони об'єднуються у спільний потік.
— Так, так, все правильно, — Лука кивнув її словам.
— Ми, загін вовків, маємо заманити виродків до Виру. А основна зграя наших пройде річкою Крига. Навіть, не пройде, а пропливе, щоб не залишити слідів на поверхні. Зустрінемо їх у місці злиття, коли вони почнуть відчувати перемогу над малим загоном вовків і втратять пильність. Там їх і накриємо. Втопимо, як малих цуценят! — Зоя застигла перед його обличчям, очікуючи на згоду.
— Гмм… Ти хочеш, щоб вовки восени лізли у холодну воду? Хутро намокне, тіло обважніє. Ми швидко виснажимось, поки дістанемося місця битви.
— Слухай, це вони — мутанти, почвари, що стали напівпсами і втратили людські якості. А ми можемо приймати форму за своїм бажанням. Спочатку попливемо рибами, сомами чи щуками. А потім перетворимось на вовків.
— Зоє, це два перетворення. У нас немає часу на навчання. Та й енерговитратно. Шкода, але такий фокус не спрацює.
— Спрацює! Нам не конче приймати форму справжнього вовка. Це будуть скажімо, рибо-вовки. Луска слугуватиме бронею. А від вовків нам потрібно лише великі щелепи.
— Ага, і лапи. Ти ж не думаєш, що ми будемо плисти на землі?
— Цього і не потрібно! — Їй хотілось обізвати його дурником, але вона вчасно стрималась. Все ж таки Лука — майбутній Король, якщо йому, звісно, пощастить знайти наречену, але то навряд. Зоя посміхнулась своїм думкам.
— Що такого смішного?
— Малий загін заманить їх у воду. А там ми їх усіх пошматуємо. Лука, це буде миттєва перемога!
— Ну добре, — він зрушив щелепою у грайливім вищирі, смакуючи майбутній швидкий успіх. — Ти хочеш бути у якому загоні: малому вовчому чи у водній зграї?
— У малому.
— Ти ж розумієш, що там великий ризик загинути?
— Я розумію, Лука. Це мій план і мій вибір.
Вона клацнула підборами, імітуючи військову манеру прощатись. Потім посміхнулась через плече і побігла до теплого сховку, де вони облаштувались по приїзді.
В ніч наступу тонкий серп місяця сховався за важкими брилами дощових хмар. У непроглядній темряві десять вовків вервечкою бігли понад руслом Виру. Назву, певно, річці дали за примхливу лінію течії, яка у деяких місцях змінювалась ледь не у протилежному напрямку. Зоя вела свій загін, не оминаючи вигадливих поворотів і не скорочуючи маршрут перебіжками навпростець до наступного вигину. За собою вони розсипали з відкоркованих пляшечок екстракт запаху лісових хижаків. На тренованих тілах кріпилися захисні щитки у найбільш вразливих місцях. Зоя одягнула поверх захисту металеву сітку, яка витончувала її фігуру і справляла хибне враження найбільш слабкого звіра. Насправді, їй це потрібно було зовсім для інших цілей. Додаткового захисту сітка не давала, тому інші списали її бажання так нарядитись на чергову примху «незбагненної Зої». Вовчиця лиш усміхалась вигнутими кликами на їх примітивні жарти і вперто вела свій загін далі.
За годину шум незграбних кроків мутантів переріс у гучне тупання і вовки пришвидшили свій темп. До галявини біля злиття з Кригою залишилось якихось два кілометра. Зоя виперла Артема на чільне місце, щоб він він команду, яка перейшла на довгі стрибки замість бігу, а сама пішла у хвіст і танцювала зигзагами, імітуючи виснаженність загнаної тварини. Два рази до неї наближався хтось з найвідчайдушніших почвар і отримував різкого штурхана вигорстених кігтів. Поранені мутанти шаленіли ще дужче. Якимось чином це передавалось на всю їхню зграю. На останніх метрах загін мчав до назначенного місця, повністю оточений ворогами. Коли вовки стрибнули у бурхливі потоки двох рік, мутанти шуганули за ними, не переймаючись своєю безпекою і необхідними навичками. Воїни Зої стрімко пірнули у глибину, затримуючи дихання. Коли орду почвар зустріла зграя срібних рибин з роззявленими пащеками, спритні вовки попрямували до берега і там роздавали штурханців тим монстрам, які все ж таки загальмували перед водою.
Зоя не стрибала разом з усіма. Вона гайнула у бік, де був заздалегідь підготовлений трамплін. За мить її тіло вигнулось у акробатичному сальто і вона приземлилась на виступ навісного майданчика серед густого листя.
— Привіт, сестричко! — Лука обхопив її тіло руками у міцному захваті. Її шкіра ще смерділа вовчими феромонами і лисніла від поту.
— Лука? — Вона вишкірилась на його скривлене обличчя. Авжеж, він завжди був бридливим хлопчиком. Гидився найменшого бруду. Не дивина, що він вирішив уникнути бою у річці.
— Кажи, що ти задумала!
— А то що? Шугнеш у воду? Мені от не страшно. А чи подужаєш ти? Спробуємо?
— Просто скажи, що замислила? — Він забрав свої руки і відступив на півкроку.
— Ех, Лука… Добре, я скажу. Мені вже начхати. Я вирахувала місце і час. Повір, це не так було легко, як здається. Я підготувала все, що потрібно для мого перельоту у розрив між світами.
— У розрив? Ти з глузду з'їхала? Немає ніякого розриву. Його давно замкнув наш батько своїм прокляттям. Ти просто загинеш. От і все, — він плюнув їй під ноги.
— Це ти так думаєш, бо нас всіх цим лякали ще з самого малечку. А от уяви, я знайшла той прохід, але не через Дністер, а тут у Слобожанщині через Вир і Кригу. Лука, я буду вільна! Я давно не розділяю поглядів цього умовного світу, де у людства немає вибору, де все обмежується набором інстинктів і нагальних потреб. Не дивно, що цикли існування людського виду щоразу скорочуються. Я хочу пізнати ширший світ. Якщо ти не зі мною, то відступи подалі. Скоро тут відбудеться потужний вибух. Я маю захисну оболонку, — вона вказала на тонку сітку, — а ти ні. Як своєму брату, якого я все ще люблю, кажу: відступи і збережи своє життя.
Лука відійшов, затуляючи тіло магнітним щитом, який мають лише нащадки трону, і махнув Зої, що він погоджується з нею: «Давай!»
Неоновим спалахом заіскрилась гострокутна блискавка. Зоя відкинула голову назад і розкинула руки у сторони. Її тіло піднялось над кривавою колотнечею у воді і щезло у щілині електричного розряду. Лука розпачливо стрибнув, немов нарешті наважився приєднатись до сестри, туди, де ще виднілась її ступня. Він майже дотягнувся, та лише обпалив свою долоню.
#фантастика
#фентезі
Вона сперлась на його похилене плече і примружила повіки, немов їй дошкуляло світло бездоганно-повного місяця над їх головами. Лука ще раз вказав у темну цятку на обрії:
— То Артем. Бачиш?
— Вовк? Я бачу вовка. Це якийсь абсурдний розіграш? Артем не може бути вовком! — Вона скубла пальцями свої губи, міркуючи, чи варто відкривати йому деталі своїх сумнівів.
— Зоє, ти теж так можеш. Темний пігмент твоєї крові має таку ж властивість.
Вона квапливо вигнула посмішку догори, щоб брат бува не запідозрив її у знехтувані своїх обов'язків, як головної охоронниці з команди його супроводу.
— Лука, звісно, я хочу більше дізнатись, як Артему вдалось прийняти настільки відразливу форму, — їх погляди перетнулись у жартівливому двобої, — але ти не мусиш вимагати від мене довготривалого перетворення, — вона вимушено опустила очі, щоб він міг потішитись своєю перемогою у цих дивоглядках.
— А ха хах! Аха! — Лука зухвало зайшовся недоречним сміхом. Втім, вона вже й не пам'ятала, коли вони щиро сміялися разом. — Не нравицця?
— Тьху! Ще й слів тутешніх набрався, — Зоя відскочила у бік і побігла стрімким каменем, тримаючи своє тіло майже перпендикулярно його поверхні.
Лука залишився на галявині. Вона не хотіла більше сперечатися з братом. Це його вибір переїхати сюди, його бажання, яке посилилось ще примхами любої матусі, котра знову завагітніла. Жити разом з крикливими немовлятами? Слухати їх постійні: «Чого?» і «Чому не так?» Ні, більше такого він не витримає! Най ліпше буде незнайомий край і болісне перевтілення. Він так і має думає. Це добре.
Перед очима Зої розкинулась панорама імлистого лісу. Ніч поцупила кольори яскравої осені і тепер вся місцина нагадувала акварельний малюнок аскетичного монаха, якому було дозволено користуватись лише чорною і білою фарбами. За півкілометра, ближче до вершини пласкої гори, на схожому камені темнів силует гостровухого вовка. Його погляд був спрямований на срібний диск місяця, а пащека витягувалась у несміливих спробах заспівати пісню, як то роблять справжні вовки. Артемчику-братику, невже таке можливо? Зоя, звісно, усвідомлювала свою расу. З дитинства їй чітко дали зрозуміти, що вона містить у собі гени мутації, яка спричиняє її діяти за законами, що часто-густо відрізняються від людських. На вигляд вона була звичайним людським дівчиськом на межі дорослішання, але вона також беззаперечно знала, що цю форму вона створила собі сама. На порозі статевого дозрівання, кожен з близнюків зі спільного виводку вирішував сам, які мати зовнішні статеві ознаки, чоловічі чи жіночі. Загалом, це залежало від самоототожнення себе зі старшими членами їх численної родини. А їй завжди подобалась Соля, бунтівна племінниця її батька. Якщо добре порахувати, то та доводилась Зої двоюрідною сестрою. Але скільки поколінь новоспечених потомків Короля-вигнанця народилось перед її появою у цей світ! Зоя не хотіла залишатись у світі, де час завжди повертався до висхідного моменту знищення людей, як виду. Раз у раз між сусідніми країнами спалахували військові конфлікти і на межі виживання, вцілівші особи приймали мутацію з іншими видами, і найчастіше з цього виходили бездумні потвори. Їх необхідно було знищити заради безпечного проживання корінного народу, тобто, народу Зої. Чим і займались вони зараз. А потім (яка «несподіванка»!) хтось у сім'ї знову народжувався з чистими людськими генами і свято вірив у божественне втручання і свою унікальність, як панівного виду цієї планети.
Світ повторював свої цикли знову і знову. Зоя насмілилась зробити те, чого боялись усі. Вона вже обміркувала кожен свій крок, вигадала брехню для кожного, хто буде їй перешкоджати і сплела все в одну єдину правду, в яку повірила тепер і сама.
— Добре, брате, я стану вовчицею. Але є одна умова. Як я дізналась з мапи, місто огинає дві річки: Вир і Крига. На півночі вони об'єднуються у спільний потік.
— Так, так, все правильно, — Лука кивнув її словам.
— Ми, загін вовків, маємо заманити виродків до Виру. А основна зграя наших пройде річкою Крига. Навіть, не пройде, а пропливе, щоб не залишити слідів на поверхні. Зустрінемо їх у місці злиття, коли вони почнуть відчувати перемогу над малим загоном вовків і втратять пильність. Там їх і накриємо. Втопимо, як малих цуценят! — Зоя застигла перед його обличчям, очікуючи на згоду.
— Гмм… Ти хочеш, щоб вовки восени лізли у холодну воду? Хутро намокне, тіло обважніє. Ми швидко виснажимось, поки дістанемося місця битви.
— Слухай, це вони — мутанти, почвари, що стали напівпсами і втратили людські якості. А ми можемо приймати форму за своїм бажанням. Спочатку попливемо рибами, сомами чи щуками. А потім перетворимось на вовків.
— Зоє, це два перетворення. У нас немає часу на навчання. Та й енерговитратно. Шкода, але такий фокус не спрацює.
— Спрацює! Нам не конче приймати форму справжнього вовка. Це будуть скажімо, рибо-вовки. Луска слугуватиме бронею. А від вовків нам потрібно лише великі щелепи.
— Ага, і лапи. Ти ж не думаєш, що ми будемо плисти на землі?
— Цього і не потрібно! — Їй хотілось обізвати його дурником, але вона вчасно стрималась. Все ж таки Лука — майбутній Король, якщо йому, звісно, пощастить знайти наречену, але то навряд. Зоя посміхнулась своїм думкам.
— Що такого смішного?
— Малий загін заманить їх у воду. А там ми їх усіх пошматуємо. Лука, це буде миттєва перемога!
— Ну добре, — він зрушив щелепою у грайливім вищирі, смакуючи майбутній швидкий успіх. — Ти хочеш бути у якому загоні: малому вовчому чи у водній зграї?
— У малому.
— Ти ж розумієш, що там великий ризик загинути?
— Я розумію, Лука. Це мій план і мій вибір.
Вона клацнула підборами, імітуючи військову манеру прощатись. Потім посміхнулась через плече і побігла до теплого сховку, де вони облаштувались по приїзді.
В ніч наступу тонкий серп місяця сховався за важкими брилами дощових хмар. У непроглядній темряві десять вовків вервечкою бігли понад руслом Виру. Назву, певно, річці дали за примхливу лінію течії, яка у деяких місцях змінювалась ледь не у протилежному напрямку. Зоя вела свій загін, не оминаючи вигадливих поворотів і не скорочуючи маршрут перебіжками навпростець до наступного вигину. За собою вони розсипали з відкоркованих пляшечок екстракт запаху лісових хижаків. На тренованих тілах кріпилися захисні щитки у найбільш вразливих місцях. Зоя одягнула поверх захисту металеву сітку, яка витончувала її фігуру і справляла хибне враження найбільш слабкого звіра. Насправді, їй це потрібно було зовсім для інших цілей. Додаткового захисту сітка не давала, тому інші списали її бажання так нарядитись на чергову примху «незбагненної Зої». Вовчиця лиш усміхалась вигнутими кликами на їх примітивні жарти і вперто вела свій загін далі.
За годину шум незграбних кроків мутантів переріс у гучне тупання і вовки пришвидшили свій темп. До галявини біля злиття з Кригою залишилось якихось два кілометра. Зоя виперла Артема на чільне місце, щоб він він команду, яка перейшла на довгі стрибки замість бігу, а сама пішла у хвіст і танцювала зигзагами, імітуючи виснаженність загнаної тварини. Два рази до неї наближався хтось з найвідчайдушніших почвар і отримував різкого штурхана вигорстених кігтів. Поранені мутанти шаленіли ще дужче. Якимось чином це передавалось на всю їхню зграю. На останніх метрах загін мчав до назначенного місця, повністю оточений ворогами. Коли вовки стрибнули у бурхливі потоки двох рік, мутанти шуганули за ними, не переймаючись своєю безпекою і необхідними навичками. Воїни Зої стрімко пірнули у глибину, затримуючи дихання. Коли орду почвар зустріла зграя срібних рибин з роззявленими пащеками, спритні вовки попрямували до берега і там роздавали штурханців тим монстрам, які все ж таки загальмували перед водою.
Зоя не стрибала разом з усіма. Вона гайнула у бік, де був заздалегідь підготовлений трамплін. За мить її тіло вигнулось у акробатичному сальто і вона приземлилась на виступ навісного майданчика серед густого листя.
— Привіт, сестричко! — Лука обхопив її тіло руками у міцному захваті. Її шкіра ще смерділа вовчими феромонами і лисніла від поту.
— Лука? — Вона вишкірилась на його скривлене обличчя. Авжеж, він завжди був бридливим хлопчиком. Гидився найменшого бруду. Не дивина, що він вирішив уникнути бою у річці.
— Кажи, що ти задумала!
— А то що? Шугнеш у воду? Мені от не страшно. А чи подужаєш ти? Спробуємо?
— Просто скажи, що замислила? — Він забрав свої руки і відступив на півкроку.
— Ех, Лука… Добре, я скажу. Мені вже начхати. Я вирахувала місце і час. Повір, це не так було легко, як здається. Я підготувала все, що потрібно для мого перельоту у розрив між світами.
— У розрив? Ти з глузду з'їхала? Немає ніякого розриву. Його давно замкнув наш батько своїм прокляттям. Ти просто загинеш. От і все, — він плюнув їй під ноги.
— Це ти так думаєш, бо нас всіх цим лякали ще з самого малечку. А от уяви, я знайшла той прохід, але не через Дністер, а тут у Слобожанщині через Вир і Кригу. Лука, я буду вільна! Я давно не розділяю поглядів цього умовного світу, де у людства немає вибору, де все обмежується набором інстинктів і нагальних потреб. Не дивно, що цикли існування людського виду щоразу скорочуються. Я хочу пізнати ширший світ. Якщо ти не зі мною, то відступи подалі. Скоро тут відбудеться потужний вибух. Я маю захисну оболонку, — вона вказала на тонку сітку, — а ти ні. Як своєму брату, якого я все ще люблю, кажу: відступи і збережи своє життя.
Лука відійшов, затуляючи тіло магнітним щитом, який мають лише нащадки трону, і махнув Зої, що він погоджується з нею: «Давай!»
Неоновим спалахом заіскрилась гострокутна блискавка. Зоя відкинула голову назад і розкинула руки у сторони. Її тіло піднялось над кривавою колотнечею у воді і щезло у щілині електричного розряду. Лука розпачливо стрибнув, немов нарешті наважився приєднатись до сестри, туди, де ще виднілась її ступня. Він майже дотягнувся, та лише обпалив свою долоню.
#фантастика
#фентезі