Берегиня [фентезі]

Вона бігла крізь хащі. В ногах відлунював біль від кожного кроку, а серце розривала туга. За її тендітними плечима лишалось найдорожче, що вона мала — сестра та мирне життя. Вона — навь, вона — берегиня близь міста Переяслав, вона — та, хто тепер бажає смерті тим, кого мала охороняти.

***

— Багрина, нумо вернись! — названа сестра стояла на березі та суворо дивилась на мале дівчисько, котре намагалось продертись крізь густу рогозу. Багрина підстрибнула. Не можна було сердити Злату. Ця красива статна дівчина ступила в навій світ сотню років тому та мала величезну силу. Мавки казали, що вона може забрати нав’ю душу. Хоч на ті балачки Злата тільки посміювалась та не заперечувала, що до дрижаків лякало молодшу нечисть.
— Ой, сестро, та я просто… — дівчина швиденько викинула за спину маленький пакуночок з травами і швиденько пішла на зустріч Берегині, — … там допомога потрібна в лісі комусь, ну знаєш…
— Ой, брешеш мені, Багрина! — Злата сердилась. Захист нав’його світу та тонка допомога людям були її обов’язком, як Переяславської Берегині. — Ти знаєш, що ти маєш стати наступною Берегинею, тією, хто буде захищати мир та рівновагу в наших лісах! Чого ти лізеш до живих, як реп’ях до собаки?
Багрина насупилась, їй було соромно, але й перестати ходити до Переяславського полку їй було не під силу, бо там був він — Олекса. Широкоплечий, кароокий красень, що вкрав тендітне дівоче серце.
Місяць тому Канівський князь рушив до Переяслава зі своїми воїнами, аби захопити багаті ліси та плодовиті поля й приєднати їх до свого  володіння. В той час всі мешканці встали на захист свого міста та свого трибу життя. Вони вистояли в жорстокій битві, але багато хто заплатив саму високу ціну.
От саме тоді, в лісах, де йшли найзапекліші битви, Багрина натрапила на важко пораненого Олексу. Вона виходила хлопця, та так і не розказала йому про те, хто вона є. Тож іноді вони зустрічались неподалік від міських стін. Рятівниця носила Олексі трави та годинами сиділа з ним, слухаючи його історії.
Багрина знала, що зустрічі з людьми були заборонені, але порушила правила, що встановила Злата, і приховувала цю свою таємницю.  
Берегиня потягла свою меншу за вухо та всадила на колоду, що прибило до берега після :
— Нумо поговоримо, сестричко. Ти знаєш, чому заборонені стосунки між нав’ю та людьми? — в очах молодшої наві промайнув страх, та Злата не стала чекати на відповідь. — Бо вони живуть в різних світах, що не мають перетинатись, бо життя переходить в смерть, а смерть існує поза часом. Якщо ти залишися поряд з тим, кого покохала, то один з вас помре. То може бути він, бо чари, що тебе народили, існують поза твоїми бажаннями. Але більше я боюсь, що загинути можеш ти. Люди бувають хороші, та й лихих вистачає. Ти це розумієш?
Багрина застигла. Вона не знала, що відповісти. Їй хотілось кричати, що Олекса не такий, що вона може бути з ним, та мовчала. Вона глибоко вдихнула.
— Звідки ти знаєш про мене і Олексу?
— Я Берегиня нашого краю, я знаю про все, що тут твориться, тож було б дивно, якби я не довідалась, — Злата ніжно провела по волоссю понурої дівчини. — Зрозумій, ви не зможете бути разом, тобі потрібно забути про нього. Твоя доля берегти ці прекрасні ліси та поля, допомагати людям і берегти навій світ. Тож лиши це все.
З очей майбутньої Берегині полились сльози:
— Прошу, Злато, дозволь мені ще раз побачити його, я обіцяю, що лишу його. Тільки сьогодні, один єдиний  раз, — Багрина підняла свої заплакані очі на старшу хранительку. Її погляд був здатен розколоти цілі гори, тож добре серце Берегині не витримало.
— Добре, най буде так, — вона підштовхнула дівчину до рогози.
Багрина одними губами вимовила «дякую», та підхопивши свій пакуночок там, куди його викинула, помчала до стін міста.

***

Олекса сидів біля дерева та чекав дівчину з глибокими зеленими очима, що врятувала його від смерті, але сьогодні він не планував розставатись з нею так само швидко, як звичайно. Хлопець розбовкав в полку, що відлучається за стіни міста, аби з зустрітись з прекрасною дівчиною і хоче з нею побратись. Брати ж по зброї почали посміюватись з хлопця, мовляв він «зустрічається з самим собою, та й бреше щоб соромно не було». Тендітна козача душа хотіла довести, що не бреше.
За його спиною почулись кроки, Олекса озирнувся. До нього з поміж дерев йшла дівчина. Красива, тендітна, та якась сумна. Він підхопився та ледь не побіг на зустріч дівчині.  
— Гей, Багрино! Я тебе вже зачекався!
Вона підняла очі і посміхнулась, та очі були заплакані, а руки наче тремтіли.
— Олексо, я рада тебе бачити. Ось принесла тобі лікувальні трави, — вона простягнула юнаку пакунок. Та він відкинув його та обійняв жіночий стан. Очі дівчини широко розплющились, вона затремтіла в сильних руках хлопця.
— Що сталось, Багрино? Хтось тебе образив? — дівчина обережно вислизнула з його обіймів. Вона похитала головою та підняла свій дарунок.
— Ні, мене ніхто не образив, проте я більше не зможу приходити до тебе. Олексо, сьогодні ми бачимось востаннє. Моя старша сестра забороняє зустрічатись з тобою, а я не можу її ослухатись, — Багрина розв’язала вузлик з котрим прийшла, та дістала звідти браслет, котрий сплела сама з бурштинових та золотих бусин. Вона простягла його хлопцю. — Це я зробила для тебе.
Хлопець взяв до рук прикрасу. В його серці запалився вогник жадібності.
— Звідки ти взяла ці бусини, люба?
Багрина почервонішала. Її ніхто так ще не називав, тож вона навіть не замислилась над відповіддю :
— В річці, біля мого дому. А нащо вони тобі?
— Просто сподобалось те що ти для мене зробила, дякую, — план знайомити дівчину зі своїми побратимами швидко змінився на план збагатитись.
Вони просиділи разом майже до вечора, ніколи йому не здавалось, що час із Багриною тягнеться так повільно. Коли ж дівчина попрощалась із ним та рушила в хащі, Олекса пішов за нею. Тихо пересуваючись, він крався лісними стежками за дівчиною, котра всю дорогу ридала. Тож вона не чула ані хрусту гілок під його ногами, ані птахів, що перелякано злітали з дерев, поряд з котрими він проходив.
Так вони дійшли до затоки, що схована була в лісі. Олекса причаївся серед дерев та трохи не очманів, коли побачив, як золотоволоса дівчина виходить прямо з розкидистої верби, котра стояло у самої води.
Злата обійняла заплакану дівчину, її серце чуло біду.
— Багрино, сестричко не плач. Все буде добре.
Дівчата стояли біля верби, а до них вже сходилась навь. З води визирнуло дві русалки, з маленького куща калини вистрибнула мавка. Всі відчували дівочу печаль.
Олекса дав драпака. Він біг так швидко, що в якийсь момент навіть заблукав, та знайомі стежини вивели його до міста.

***

Юнак сидів в казармі та заливав свій страх та нерозуміння міцною горілкою. Він всього лише хотів знайти трохи золота, а замість цього перелякався до нестями, побачивши неживих істот, що виходили на берег. Серце калатало, а в голові ніяк не вкладалось, що він місяць зустрічався з нав’ю і навіть не помітив цього.
В казарму ввірвався голосний регіт. Хлопці повертались з тренувань. Пояснювати, чого Олекса повернувся з побачення сам, йому не хотілось, та питання вже були написані на обличчях побратимів.
— Чого горілку так глушиш, юначе, хочеш сказати, що кинула тебе твоя красуня, чи може вже визнаєш, що не існувало її ніколи? — Промовив Іван, найстарший з воїнів, та посміявшись всівся поряд з роздратованим юнаком.  
— Не знаєте ви нічого, — юнак штовхнув старшого та спробував піднятись, та горілка робила свою справу, тож він знову всівся та гаряче зарепетував. — Я хотів всього лише стати трохи багатше, а вона… вона не людина зовсім! Причарувала потвора така! Та всі вони там такі!
— Визнай вже, — Сашко, юнак що став до переяславського полку зовсім нещодавно, сміявся з Олекси голосніше за всіх. — Ну прибрехав трохи, та всі ж знають, що після нападу на Переяслав місцеві жінки за стіни поодинці не ходять. От тому і не вірить тобі ніхто!
Олекса зовсім розійшовся, зло поглянув на хлопців, що по трохи підтягувались на галас, та вийняв з кишені браслет з золотими та янтарними бусинами.
— Брешу, кажеш?! А це що тоді?!
Навколо запалала тиша. Почав Іван:
— Де ти це взяв, юначе? Невже десь вкрав?
— Та кажу вам, вона мені його дала, та, про кого розповідав вам. Вона сказала, що біля дому її такого багато, тож хотів я трохи набрати і повернутись, а там… там ці потвори! Вони не люди. Я бачив, як вони з дерев виходили! З води вилазили! — очі Олекси були страшними.
—Та це ж золото! — Сашко вихопив з рук п’яного юнака прикрасу. — Якщо вони не люди, такі речі їм ні до чого, то може заберем собі?
Іван похитав головою, він був старшим та й мудрішим за молодих юнаків:
— Якщо він каже правду, та до нього ходила нав’я дитина, не можна їх чіпати. Лиха накличете на наші голови. Якщо бреше, то най ту цяцьку верне тій, в кого вкрав, — з тими словами він вийшов з казарми разом з більшою частиною хлопців.
Та деякі юнаки лишились з п’яницею. Жадібні до грошей, вони бажали отримати свій зиск. Сашко, що досі тримав дівочий подарунок в руках, посміхнувся:
— Чуєш, Олексо, хай та дівка буде хоч самим чортом, та поки ми можем отримати трохи грошей, це не має значення! Навідаємось до тих місць, розбагатіємо, а там ще дивись і розважимось навіть. Га, хлопці?
Навколо роздався регіт. Олексу підхопили під руки то потягли до діжок з водою, бо провідник мав бути тверезим.

***

На березі затоки, біля Златиної верби, сиділа навь. Вони співали сумну пісню про розбиті серця та обірвані життя. Багрина притулилась до Злати і теж підспівувала сумним голосам.
— Як ти, сестро? — спитала одна з русалок, що сиділа та вичісувала свої довгі коси.
— Мені крається серце, та я здужаю, — тихо мовила дівчина і глибоко зітхнула. — Чому нав’я любов така нещасна, Злато? — Берегиня довго мовчала, та зібравшись з думками таки мовила:
— Пам’ятаєш, що я тобі казала про світ живих та навій? Так от, наш світ лежить за межею життя. Наше існування це дарунок і прокляття, бо після того, як ми щезнемо, від нас не лишиться нічого. В середині нас не палає життя. Тож коли, в серці наві народжується любов, вона шукає жаринку життя. А тоді забирає його, бо в самій є тільки смерть. Тому й існує заборона на стосунки з людьми. Якщо б ти лишилась з Олексою, то ти б його вбила не усвідомлюючи того, розумієш, Багрино?
На хвилинку запал тиша та її розірвали голоси, що сунули до затоки. Злата подивилась туди, звідки линули голоси. Її погляд став похмурим:
— Я відчувала, що буде біда. Слухайте всі сюди, ховайтесь та не повертайтесь допоки я вас не покличу. До нас ідуть лихі люди. Багрино, не наближайся до тих людей.
Ніхто не перепитував, всі хто сидів на березі тихенько розчинились в воді, або серед дерев. Навь вміла бути непомітною.

***

Олекса йшов вперед з факелом та шаблею. Горілка ще не вивітрилась з голови та дорогу він все ж знайшов. Весь шлях Сашко підживлював в ньому жагу до помсти та збагачення. Тож коли вони підходили до заповітної затоки, він жадав крові та золота.
Несподівано із-за дерева вийшла Багрина, її очі були здивовані та трохи перелякані. Вона побігла до нього:
— Олексо, що ти тут робиш? Тут якісь лихі люди, тобі треба тікати!
Та вона не встигла ані договорити, ані добігти до хлопця, її перехопили за волосся, дужі чоловічі руки. Сашко міцно тримав дівчину та посміхався.
— Брате, та вона дійсно красива! Не брехав, не брехав!  
Олекса скривився. Його очі  з ненавистю дивились на дівчину, крізь зуби він заговорив до Багрини:
— Ти не людина, я знаю! Ти мене обманювала, почвара! Кажи, де золото?!
Очі дівчини були широко розплющені, серце відмовлялось вірити в те, що вона бачила й чула:
— Яке золото? Чим я тебе образила, Олексо? Ти ж називав мене любою.. чому? — Очі пекли сльози, їй хотілось кричать, та голос її не слухався.
— Ось це золото, красуне, — Сашко показав їй дарунок, браслет, що вона так довго в’язала. На думку одразу прийшли слова Олекси, коли вона йому його подарувала. «Звідки ти взяла ці бусини, люба?». Страшне питання відлунювало в голові.
— То ви за цим прийшли? — За спинами хлопців з’явилась Злата. Вона ступала безшумно, в очах світилась відраза. — Забирайте те, за чим прийшли і уходьте. Пустіть її.
Сяєво Берегині затуманило б саме сонце, та хлопці відчували небезпеку. Сашко перший заговорив, навіть не збираючись відпускати свою полонянку:
— Ну то показуй. Де ж те золото? Нас, знаєш, багато, але по ночі шукати не зможем ваші скарби. Буде краще, якщо самі віддасте. А до тих пір, я дівчисько притримаю.
Злата хіба що блискавками з очей не стріляла, та робити було нічого. Вона пішла до водойми. Хлопці з Багриною пішли за нею.
Берегиня присіла біля води, та тихо заговорила. Зовсім не чутно було її слів, та через деякий час з води з’явилась русалка. В руках вона тягла скриньку. Дівчина поставила її поряд з ногами Злати, та знову зникла в воді. Злата заговорила:
— Тут те, що ви шукали, відпустіть дівчину та забирайтесь.      
— Знайди дурнів, — сказав Олекса. — Відкривай, показуй, бо хто ж тебе, змію, знає, може й брешеш.
Такий вже розумний був той парубок за спиною друга, що тримав ледь притомну дівчину за волосся.  
Берегиня стисла руки та зробила те, що просив той пройдисвіт. Вона подивилась на Багрину, та була перелякана та заплакана. Серце Злати стискалось, вона тихо сказала:
— Не хвилюйся, сестричко, все буде добре.
До затоки вже збирались і інші ласі до грошей юнаки, а скринька ж була не така і велика.
— Олексо, іди но й забери ту скриньку, — скомандував Сашко. Юнак подивився на нього з острахом в очах. — Та не бійся ти, бачиш за цю переживає. Нічого вона тобі не зробить.
Олекса міцніше стиснув шаблю і, віддавши Сашку факел, пішов за своїм скарбом. Він вхопив скриньку повну золота та камінчиків, боязко поглядаючи на Злату.
— Тепер відпустіть її, — твердо сказала вона.
Сашко криво всміхнувся:
— А хто сказав, що я маю?
Злата рушила до мерзотника, але через пару кроків відчула, як гостре й холодне залізо, проходить крізь її тіло. Берегиня озирнулась. За її спиною стояв Олекса, та обіймаючи однією рукою скриньку, тримав шаблю, що стирчала тепер в неї в грудях. Вона впала на коліна.
Багрина закричала страшним криком. З вух Сашка полилась кров, він випустив з руки волосся дівчини і впустив факел на землю. Хлопець міцно притулив руки до вух, щоб хоч трохи загасити той лемет.  Звідусіль линула навь. Почулись передсмертні крики. Десь кричали люди, а десь нав’ї діти.
Багрина підбігла до сестри:
— Злато, що мені робити?! Скажи, що мені робити?! — в голосі лунала паніка.
Берегиня простягла руку до сестри і ніжно торкнулась її волосся:
— Все добре, сестро. Мені треба до верби, там стане краще, — Багрина озирнулась на вербу, та була не далеко, але біля неї вже стояв Сашко. В його очах палала лють і страх.  
— Не думаю, — сказав він і підніс факел до верби. Вогонь жадібно лизав суху кору і поступово ставав більше.
Злата скрикнула. Біль стояв її очах.
— Біжи, Багрино, ти маєш жити. Ти наступна Берегиня. Біжи! — Злата спалахнула та за мить перетворилась на попіл.
Багрина відступила на крок, а потім побігла, що є сил в ліс. В серці юної Берегині народжувалась лють, котра мала забрати багато життів.