![Канівський Алмаз [фентезі] Empty](https://2img.net/i/empty.gif)
– Ой дідусю! Скільки коштують твої колекції дорогоцінних камінців та злитків, ти навіть не уявляєш… Таке багатство по собі залишив. – сам до себе говорив молодий чоловік, стоячи на стільці та витягаючи схожі один на інший коробочки-шкатулки.
Його спортивне тіло дозволяло швидко та вправно виконувати роботу, але, коли чоловік збирався злізти на підлогу, то ступивши на інший, уявний, стілець, спіткнувся та полетів донизу.
З кожної полиці посипалися дерев’яні коробочки, а з чоловіка – прокляття.
Раптом молодик замовк. Одна зі шкатулок при падінні вдарилася об замок, що тримав дверцята невеличкої шафки збоку на стіні, та зламала його.
Дверцята відчинилися. Один з ящиків трохи виїхав вперед, а з нього виблиснув промінь блакитно-фіолетового сяйва.
Молодий чоловік боязко, наче очікував побачити невідомого звіра, зробив декілька кроків до шафки.
Промінь яскравого світла все розширювався та сліпив чоловіка. Той, вкрай здивований, одним порухом подався до привідкритого ящичка та ривком відчинив його повністю.
Величезний алмаз, що займав половину всього ящика, в момент осяяв цілу кімнату.
Молодий чоловік, ледве не зомлівши, простояв декілька секунд нерухомо. Тоді простягнув тремтячі руки до дорогоцінного каменя та повільно підійшов до нього впритул.
Він то доторкався, то відсахувався від нього, як від вогню. Врешті-решт, чоловік схопив до рук величезний алмаз та охриплим голосом промовив:
– Як же так?.. Дідусю, ти так жадав багатства та слави, але найбільший скарб, який будь-хто, будь-коли міг бачити, сховав від людських очей… – після тихих роздумів, він додав: – Певно, цьому має бути певна причина. Але яка?.. Скоріш за все дідусь забрав її разом із собою під землю, у такий спосіб залишивши навіки тайною…
Тільки молодий промовив останнє слово, як погляд його натрапив на складену кіпку старих пожовклих паперів, повністю прописаних з кожної сторони, що лежали прямісінько під каменем.
Він обережно поклав дорогоцінність та взяв до рук папери.
«Секрет навіки» – гарно виведеними, більшими за інші, літерами було написано вгорі першого аркуша.
– Це ж дідуся почерк! – чи то радо, чи злякано вигукнув чоловік та негайно поринув у читання.
«Потяг впевнено мчав молодого хлопця-археолога на випробування волі та витривалості, на шлях до мрії та мети, до канівської землі.
Пейзажі так швидко змінювались одне за одним: поля, степи, ліси, озера, що молодий красень не встигав зосередитись на жодному з них. Хоча йому й не було це надто цікаво, бо серце його прагнуло якнайскоріше дістатися відомої своїми видобутками Придніпрянської низовини, а саме до села Трахтемирів, де останнім часом добували багато граніту.
Молодик бажав розбагатіти, займаючись улюбленою справою – археологією. На той час він вже мав колекції різноманітного каміння, за огляд яких відвідувачі невеликого музею платили йому. Деякі камінці він продавав. Завдяки своїм впевненим крокам, молодий чоловік (тоді йому було двадцять п’ять років) у доволі швидкому темпі досягав своєї мети.
Скоро потяг зупинився. Заздалегідь підготовлений парубок вийшов у своєму робочому костюмі з рюкзаком за плечами, де обережно було складене все необхідне приладдя.
Розгорнувши перед собою карту та гордо піднявши голову, молодик впевнено рушив вперед з радісною усмішкою на обличчі. Насправді йому й карта була не потрібна – серце й без неї знало дорогу.
Не минуло й десяти хвилин, як він вже вправно перестрибував нерівності горбистої місцевості.
– І природа тут незрівнянно чарівна… – мовив сам до себе парубок, на хвильку зупинившись для огляду навколишньої краси. – Ще трохи, і я на Придніпрянській низовині.
Він продовжив свій шлях.
Через кілька годин молодий чоловік вже дібрався доволі великого села Трахтемирів. Він попросився на ночівлю до першої ліпшої хатини, куди його й пустили.
Одразу після перекусу парубок обрав місце для своїх розкопок і взявся до справи.
Як і зазвичай, він мав успіхи. Вже у перший день декілька вдалих підкопів лопатою та підривів декількох снарядів – і кілька великих гранітних каменів вже були у міцних руках парубка.
Майже без відпочинку, на скільки це можливо, молодик вправно працював день за днем.
Одного такого дня лопата молодого археолога наткнулася на дивну річ. Завдяки іншому спеціальному інструменту з тоншим наконечником, парубок обережно витяг незвичайну знахідку. Це був злиток бурштину, та на стільки яскравого, наче з елементами золота. Але не тільки цей факт привертав до злитку підвищену увагу. Також всередині нього була залита квітка.
Чоловік довго розглядав камінь та намагався визначити назву дивної квітки. Але це було неможливо, так як такої рослини він жодного разу в своєму житті не бачив. Її пурпурові пелюстки, що гарно зберегли колір, виверталися одна через одну, виконуючи дивні витки та узори. А маточка з тичинками тяглася вгору, розсипаючи довкола золоті крихітки квіткового пилку. Загалом все це виглядало, як казкова ілюстрація з дитячої книжки.
Парубок ще довго милувався чарівною знахідкою. Потім поклав її до карману куртки та щільно застебнув блискавку, щоб в жодному разі не загубити коштовність.
Але думки про дивний камінь не полишали голови молодого археолога, хоча й логічні здогадки не з’являлися.
Одного жаркого дня, парубок вирішив відпочити та у розмислах подався до великого густого лісу, що починався неподалік.
Він оминав височенні дерева, уважно розглядаючи їх товстезні стовбури, насолоджувався тихим шелестом вітру у їх кронах та лісовою вологістю повітря. Не помічаючи плину часу, молодий чоловік забрався у саму гущу і вже хотів повертатися, як почув дзюрчання води. Він не помилився, дзюркіт долинав від лісового струмка.
Молодик поспішно підійшов до чистої прохолодної води та почав умиватись.
Досхочу напившись, він зробив декілька кроків від води, та раптом помітив, як щось щухнуло за дерева.
Спочатку парубок злякався, але цікавість перемогла, і він обережно рушив до дерева, за яким хтось ховався. Чоловік тихо підкрався та ривком виглянув з-за стовбура. Але начебто людська фігура його випередила та вже перебігала до іншого стовбура.
– Стій! Зачекай! – скрикнув парубок.
Фігура все ж таки сховалася за іншим широченним стовбуром, але відгукнулася на оклик: остерігаючись, виглянула на чоловіка.
Це була молода дівчина у тонкій білій одежі та розпущеним золотавим волоссям, що спускалося аж до її колін.
– Ей… – тихіше та спокійніше промовив парубок до незнайомки, – Хто ти?
Дівчина, все ще боючись чоловіка, ривками ховалася назад за дерево та загадково мовчала, наче не мала здатності говорити людською мовою та не розуміла її загалом.
Повільно та, якнайбільш можливо, обережно молодий наблизився до неї, але зрозумів, що перед ним стояла не людина, коли помітив зеленуваті з жовтими та червоними відтінками кольорів візерунки по всьому тілу дивної особи.
Він ще довго намагався випросити хоч одне слово з дивної незнайомки, але радий був і тому, що вона хоча б не тікала від нього.
Через деякий час чарівна істота вийшла повністю з-за стовбура, та враз її волосся заграло всіма відтінками золотого блиску. Вражений таким явищем, парубок знову вигукнув:
– Та хто ж ти така, чарівнице лісова?!
– Я канівська фея. – нарешті заговорила дивна істота.
Між людським парубком та феєю запала довготривала тиша.
Опісля молодий чоловік почав розпитувати фею про її життя, про неї саму. Спочатку чарівниця не задавала питань, але уважно слухала розповіді, якими молодий чоловік почав одразу ділитися з красунею.
Через деякий час фея почала розповідати і про себе. Вона жила неподалік, в самій гущі того ж лісу, куди нога людини ніколи не ступала, через перекази та повір’я, у маленькому будиночку на дереві.
Вона не пам’ятала своїх батьків, тільки знала, що вони покинули її ще малесеньким дитятком.
З того моменту, вона жила в лісі зовсім сама. Віку фея не мала, опісля повного дорослішання, її краса жодним чином не змінювалася десятиліттями.
– Моїм обов’язком є оберігати тварин та стерегти озеро від нечистої сили, яка, скільки себе пам’ятаю, увесь час намагається заволодіти ним, та поселитися у його чистій воді. – закінчила оповідь про себе красуня.
– То ти, коли підкралася, до дерева, вирішила, що я нечисть? – усміхнено, але разом з тим здивовано, спитав молодик.
– Я ніколи не бачила так близько людей… – зашарілася фея.
Червоні щічки підкреслювали всі небесні риси обличчя молодої чарівниці. Нездатний встояти від такої краси чоловік, обережно узяв дівчину за руку і, повільно піднісши до губ, ніжно поцілував.
Від несподіванки фея ойкнула, але руки не відвела.
Обоє відчули, як щось наче спалахнуло між ними.
Майже четверть години вони простояли так, і жоден не хотів зупиняти цей момент. Але час швидко плинув, чоловікові треба було працювати, а фея мала зробити вечірній обхід гущавиною.
– Прийди завтра в ту ж годину на те ж саме місце, де ми зустрілися. – попросив на прощання молодий, тоді нервуючи спитав: – Прийдеш?
– Прийду… – усміхнулась красуня і зникла між густих дерев.
Наступного дня парубок прокинувся раніше звичайного і за ранок проробив роботи більше ніж за цілий день до того. Тому увесь день він провів у лісі. Фея прийшла також, як і обіцяла. Того дня вона показала йому ліс, а залишок дня вони разом просиділи на берегу озера.
Той день молодий чоловік запам’ятав як найкращий день свого життя.
Через деякий час…» – текст обірвався.
Зацікавлений молодий чоловік почав шукати продовження історії, але час з часом виїв написане, залишивши тільки дірки у папері.
Але все ж парубок відшукав ще один невеликий запис:
«Молодий археолог подарував у відповідь свою незвичайну знахідку і ніколи не забував про кохання, справжній смак якого він відчув саме у Рівному…
Гігантський алмаз залишився у потаємному куточку душі та кімнати молодого чоловіка.»
Чоловік, дочитавши останній уривок, схопився за голову та вигукнув:
– Дідусю, як же ти зміг все життя продержати у серці таку таємницю??
Заспокоївшись, через декілька хвилин хлопець склав докупи папери, як вони були до його втручання, обережно поклав поверх них алмаз та промовив, зачиняючи дверцята шафи на ключ:
– Якщо ти, дідусю, все життя дбайливо беріг такий величезний секрет, то я не маю права його розголошувати… Нехай твоє кохання залишиться вічним та таким таємничим…
#фентезі
Останній раз редагувалося: LitArenka (Пт Вер 06, 2024 1:51 am), всього регувалося 2 раз(-и)
Його спортивне тіло дозволяло швидко та вправно виконувати роботу, але, коли чоловік збирався злізти на підлогу, то ступивши на інший, уявний, стілець, спіткнувся та полетів донизу.
З кожної полиці посипалися дерев’яні коробочки, а з чоловіка – прокляття.
Раптом молодик замовк. Одна зі шкатулок при падінні вдарилася об замок, що тримав дверцята невеличкої шафки збоку на стіні, та зламала його.
Дверцята відчинилися. Один з ящиків трохи виїхав вперед, а з нього виблиснув промінь блакитно-фіолетового сяйва.
Молодий чоловік боязко, наче очікував побачити невідомого звіра, зробив декілька кроків до шафки.
Промінь яскравого світла все розширювався та сліпив чоловіка. Той, вкрай здивований, одним порухом подався до привідкритого ящичка та ривком відчинив його повністю.
Величезний алмаз, що займав половину всього ящика, в момент осяяв цілу кімнату.
Молодий чоловік, ледве не зомлівши, простояв декілька секунд нерухомо. Тоді простягнув тремтячі руки до дорогоцінного каменя та повільно підійшов до нього впритул.
Він то доторкався, то відсахувався від нього, як від вогню. Врешті-решт, чоловік схопив до рук величезний алмаз та охриплим голосом промовив:
– Як же так?.. Дідусю, ти так жадав багатства та слави, але найбільший скарб, який будь-хто, будь-коли міг бачити, сховав від людських очей… – після тихих роздумів, він додав: – Певно, цьому має бути певна причина. Але яка?.. Скоріш за все дідусь забрав її разом із собою під землю, у такий спосіб залишивши навіки тайною…
Тільки молодий промовив останнє слово, як погляд його натрапив на складену кіпку старих пожовклих паперів, повністю прописаних з кожної сторони, що лежали прямісінько під каменем.
Він обережно поклав дорогоцінність та взяв до рук папери.
«Секрет навіки» – гарно виведеними, більшими за інші, літерами було написано вгорі першого аркуша.
– Це ж дідуся почерк! – чи то радо, чи злякано вигукнув чоловік та негайно поринув у читання.
«Потяг впевнено мчав молодого хлопця-археолога на випробування волі та витривалості, на шлях до мрії та мети, до канівської землі.
Пейзажі так швидко змінювались одне за одним: поля, степи, ліси, озера, що молодий красень не встигав зосередитись на жодному з них. Хоча йому й не було це надто цікаво, бо серце його прагнуло якнайскоріше дістатися відомої своїми видобутками Придніпрянської низовини, а саме до села Трахтемирів, де останнім часом добували багато граніту.
Молодик бажав розбагатіти, займаючись улюбленою справою – археологією. На той час він вже мав колекції різноманітного каміння, за огляд яких відвідувачі невеликого музею платили йому. Деякі камінці він продавав. Завдяки своїм впевненим крокам, молодий чоловік (тоді йому було двадцять п’ять років) у доволі швидкому темпі досягав своєї мети.
Скоро потяг зупинився. Заздалегідь підготовлений парубок вийшов у своєму робочому костюмі з рюкзаком за плечами, де обережно було складене все необхідне приладдя.
Розгорнувши перед собою карту та гордо піднявши голову, молодик впевнено рушив вперед з радісною усмішкою на обличчі. Насправді йому й карта була не потрібна – серце й без неї знало дорогу.
Не минуло й десяти хвилин, як він вже вправно перестрибував нерівності горбистої місцевості.
– І природа тут незрівнянно чарівна… – мовив сам до себе парубок, на хвильку зупинившись для огляду навколишньої краси. – Ще трохи, і я на Придніпрянській низовині.
Він продовжив свій шлях.
Через кілька годин молодий чоловік вже дібрався доволі великого села Трахтемирів. Він попросився на ночівлю до першої ліпшої хатини, куди його й пустили.
Одразу після перекусу парубок обрав місце для своїх розкопок і взявся до справи.
Як і зазвичай, він мав успіхи. Вже у перший день декілька вдалих підкопів лопатою та підривів декількох снарядів – і кілька великих гранітних каменів вже були у міцних руках парубка.
Майже без відпочинку, на скільки це можливо, молодик вправно працював день за днем.
Одного такого дня лопата молодого археолога наткнулася на дивну річ. Завдяки іншому спеціальному інструменту з тоншим наконечником, парубок обережно витяг незвичайну знахідку. Це був злиток бурштину, та на стільки яскравого, наче з елементами золота. Але не тільки цей факт привертав до злитку підвищену увагу. Також всередині нього була залита квітка.
Чоловік довго розглядав камінь та намагався визначити назву дивної квітки. Але це було неможливо, так як такої рослини він жодного разу в своєму житті не бачив. Її пурпурові пелюстки, що гарно зберегли колір, виверталися одна через одну, виконуючи дивні витки та узори. А маточка з тичинками тяглася вгору, розсипаючи довкола золоті крихітки квіткового пилку. Загалом все це виглядало, як казкова ілюстрація з дитячої книжки.
Парубок ще довго милувався чарівною знахідкою. Потім поклав її до карману куртки та щільно застебнув блискавку, щоб в жодному разі не загубити коштовність.
Але думки про дивний камінь не полишали голови молодого археолога, хоча й логічні здогадки не з’являлися.
Одного жаркого дня, парубок вирішив відпочити та у розмислах подався до великого густого лісу, що починався неподалік.
Він оминав височенні дерева, уважно розглядаючи їх товстезні стовбури, насолоджувався тихим шелестом вітру у їх кронах та лісовою вологістю повітря. Не помічаючи плину часу, молодий чоловік забрався у саму гущу і вже хотів повертатися, як почув дзюрчання води. Він не помилився, дзюркіт долинав від лісового струмка.
Молодик поспішно підійшов до чистої прохолодної води та почав умиватись.
Досхочу напившись, він зробив декілька кроків від води, та раптом помітив, як щось щухнуло за дерева.
Спочатку парубок злякався, але цікавість перемогла, і він обережно рушив до дерева, за яким хтось ховався. Чоловік тихо підкрався та ривком виглянув з-за стовбура. Але начебто людська фігура його випередила та вже перебігала до іншого стовбура.
– Стій! Зачекай! – скрикнув парубок.
Фігура все ж таки сховалася за іншим широченним стовбуром, але відгукнулася на оклик: остерігаючись, виглянула на чоловіка.
Це була молода дівчина у тонкій білій одежі та розпущеним золотавим волоссям, що спускалося аж до її колін.
– Ей… – тихіше та спокійніше промовив парубок до незнайомки, – Хто ти?
Дівчина, все ще боючись чоловіка, ривками ховалася назад за дерево та загадково мовчала, наче не мала здатності говорити людською мовою та не розуміла її загалом.
Повільно та, якнайбільш можливо, обережно молодий наблизився до неї, але зрозумів, що перед ним стояла не людина, коли помітив зеленуваті з жовтими та червоними відтінками кольорів візерунки по всьому тілу дивної особи.
Він ще довго намагався випросити хоч одне слово з дивної незнайомки, але радий був і тому, що вона хоча б не тікала від нього.
Через деякий час чарівна істота вийшла повністю з-за стовбура, та враз її волосся заграло всіма відтінками золотого блиску. Вражений таким явищем, парубок знову вигукнув:
– Та хто ж ти така, чарівнице лісова?!
– Я канівська фея. – нарешті заговорила дивна істота.
Між людським парубком та феєю запала довготривала тиша.
Опісля молодий чоловік почав розпитувати фею про її життя, про неї саму. Спочатку чарівниця не задавала питань, але уважно слухала розповіді, якими молодий чоловік почав одразу ділитися з красунею.
Через деякий час фея почала розповідати і про себе. Вона жила неподалік, в самій гущі того ж лісу, куди нога людини ніколи не ступала, через перекази та повір’я, у маленькому будиночку на дереві.
Вона не пам’ятала своїх батьків, тільки знала, що вони покинули її ще малесеньким дитятком.
З того моменту, вона жила в лісі зовсім сама. Віку фея не мала, опісля повного дорослішання, її краса жодним чином не змінювалася десятиліттями.
– Моїм обов’язком є оберігати тварин та стерегти озеро від нечистої сили, яка, скільки себе пам’ятаю, увесь час намагається заволодіти ним, та поселитися у його чистій воді. – закінчила оповідь про себе красуня.
– То ти, коли підкралася, до дерева, вирішила, що я нечисть? – усміхнено, але разом з тим здивовано, спитав молодик.
– Я ніколи не бачила так близько людей… – зашарілася фея.
Червоні щічки підкреслювали всі небесні риси обличчя молодої чарівниці. Нездатний встояти від такої краси чоловік, обережно узяв дівчину за руку і, повільно піднісши до губ, ніжно поцілував.
Від несподіванки фея ойкнула, але руки не відвела.
Обоє відчули, як щось наче спалахнуло між ними.
Майже четверть години вони простояли так, і жоден не хотів зупиняти цей момент. Але час швидко плинув, чоловікові треба було працювати, а фея мала зробити вечірній обхід гущавиною.
– Прийди завтра в ту ж годину на те ж саме місце, де ми зустрілися. – попросив на прощання молодий, тоді нервуючи спитав: – Прийдеш?
– Прийду… – усміхнулась красуня і зникла між густих дерев.
Наступного дня парубок прокинувся раніше звичайного і за ранок проробив роботи більше ніж за цілий день до того. Тому увесь день він провів у лісі. Фея прийшла також, як і обіцяла. Того дня вона показала йому ліс, а залишок дня вони разом просиділи на берегу озера.
Той день молодий чоловік запам’ятав як найкращий день свого життя.
Через деякий час…» – текст обірвався.
Зацікавлений молодий чоловік почав шукати продовження історії, але час з часом виїв написане, залишивши тільки дірки у папері.
Але все ж парубок відшукав ще один невеликий запис:
«Молодий археолог подарував у відповідь свою незвичайну знахідку і ніколи не забував про кохання, справжній смак якого він відчув саме у Рівному…
Гігантський алмаз залишився у потаємному куточку душі та кімнати молодого чоловіка.»
Чоловік, дочитавши останній уривок, схопився за голову та вигукнув:
– Дідусю, як же ти зміг все життя продержати у серці таку таємницю??
Заспокоївшись, через декілька хвилин хлопець склав докупи папери, як вони були до його втручання, обережно поклав поверх них алмаз та промовив, зачиняючи дверцята шафи на ключ:
– Якщо ти, дідусю, все життя дбайливо беріг такий величезний секрет, то я не маю права його розголошувати… Нехай твоє кохання залишиться вічним та таким таємничим…
#фентезі
Останній раз редагувалося: LitArenka (Пт Вер 06, 2024 1:51 am), всього регувалося 2 раз(-и)