Білопільське Прокляття [фентезі]

Сонячні промені омили хати Білопілля. Люди відкривали вікна та двері, впускаючи новий день в свої оселі. Лиха темної ночі втрачали свої сили, але то тільки до заходу сонця. Потім знову прокинеться відьомче прокляття та накличе на вулиці міста нав’їх дітей і розбудить в них жагу крові.

***

— Злато, вернись! — тітка Рута кричала, дивлячись на дівчинку, що стрімко тікала в ліс, а потім тихо додала: — Аби гулятися тобі, дитино…
Рута тривожилась за непослуха, що постійно втікала в місто до однолітків. Вони жили біля Білопілля та лікували людей з міста травами та наговорами. Рута не мала своїх дітей, а Златку вона найшла, ще малечею в лісі. Знахарка ростила дівчинку, як власну дочку і не розказувала тієї, вже забутої, історії.
А золотоволосе дівчисько бігло на Весняний білопільський ярмарок. В цей день, звідусіль збирались торгівці різними диковинками, а молодь влаштовувала святкування. На тому святкуванні мав бути він — Андрій. Блакитноокий парубок з постійною усмішкою на обличчі. Син пана.
Вулиці міста вже були заповнені людьми. На площі зібрались кращі музики міста, тож яскравий натовп во всю танцював та сміявся. Серед мерехтіння фарб, дівчина побачила свою подругу. Ганна — дочка шинкаря, була єдиною її подругою. Злата підбігла до зграйки дівчат:
— Я трохи запізнилась, матінка не відпускала. А де хлопці?
— А що, Злато, за Андрієм скучила? — Олеська не любила дочку знахарки і часто кепкувала з неї.
Злата не відповіла. Її увага вже була прикута до ватаги хлопців, котрі йшли до них.
— Ну то я ж кажу, скучила! — знову засміялась Олеська, та на неї вже шикала Ганна.
— Не звертай уваги, Злато, — подруга завжди захищала її. Тож Злата посміхнулась та просто стенула плечами. Іноді дівчині здавалось, що Ганна товаришує з нею тільки через вдячність, що вони з Рутою виходили її, коли та занедужала.
Олеська стала ближче до Ганни і тихо сказала:
— Це наш шанс, інакше він вб’є тебе.
Ганна різко повернулась до балакучої панночки, але нічого не відповіла.
Якраз підійшли хлопці. Вся юрба пішла торгівельними рядами. Скоро хлопці найшов винце, котре швидко розійшлось натовпом. Майже до вечора вони ходили ярмарком, а ближче до вечора пішли за місто до озера, де вже розпалювали велике кострище.
Коли свято вже підходило до кінця, юрба, парочками, розсіялась по закутках. Злата сиділа біля води, коли за спиною залунали кроки. Їй на плечі опустилися руки, дівчина злякано обернулася. За нею стояв Андрій, на його обличчі світилася усмішка.
— Чого ти, красуня сумуєш? — сказав він і всівся поряд з панночкою. — А Олеська мені дещо сказала.
Обличчя Злати стало червоним, наче маків цвіт.
— Що сказала? — тільки і змогла вичавити з себе дівчина.
— А що подобаюсь я тобі, Златко, чи не так?
Андрій не став чекати відповіді, а притиснув дівчину до піску та поцілував її в червоні вуста. Злата зойкнула, та вирватись не змогла:
— Відпусти мене. Мені… я не хочу.
Хоч в голосі дівчини палала паніка, вона намагалась вирватись. Андрій продовжував її міцно тримати, в очах стояла лють.
— Ти смієш мені відмовляти?! Ти маєш мені коритись. Всі мають мені коритись!
Хоч, ще хвилину назад, вона готова була віддати серце в його руки, тепер вона відчувала тільки страх. Злата різко потяглась та з усіх сил вкусила парубка за руку. Андрій залаявся. Аж тут на берег вивалилась юрба на чолі з Олеською.
— Ага! Засватаного хлопця спокусити надумала! — панночка виглядала переможницею. Компанією вже лунав регіт.
Перелякані очі Злати дивились на молодь. Вона геть нічого не розуміла. Аж тут на березі з’явилась Ганна. На обличчі був жаль і страх. Вона подивилась Златі в очі і просто втекла.
— Бачиш, як подрузі удружила! Ти ж з її судженим тут цілувалась! — не вгавала Олеська.
— Хапайте відьомське поріддя, тягніть до кострища. Карати будемо, — Злату нещадно схопили за волосся та потягли до кострища, що ледь горіло. Андрій мовчки спостерігав за цим. Всі знали, що за його парубоцькою вродою ховалася страшна істота. Панський син завжди міг зробити чуже життя нічним жахіттям.
Натовп, що був страшенно п’яний, лютував. Підійшов Андрій:
— Ну що, відьмо, зачарувала мене? —і вихопивши з кострища гілляку, що досі палала, притиснув її до дівочого обличчя. Злата заволала, в натовпі ж запала тиша. Вони хотіли трохи позбавитись над дівчиськом та й віднадити від міста, але не так.
Андрій штовхнув Злату в догораюче полум’я. Юрбу наче вітром здуло. Залишився лише Андрій, а біля його ніг золотоволоса ридаюча дівчина, що намагалась вибратись з кострища.

***

Рута сиділа в хаті і розтирала трави. Несподівано в двері постукали. На порозі стояла Ганна. Обличчя дівчини було заплакане, вона вся тремтіла та переступала з ноги на ногу, залишаючи краплі крові на порозі.
— Господи, дитино, що сталося? — Рута сплеснула руками та завела Ганну в світлицю. Знахарка всадила її на лавку й дала води. Панночка ридала і ледь дихаючи, вичавила з себе:
— Пробачте, пробачте мене, тітонько.
Рута застигла. Насувалась біда.
— Ганно, що сталось? Щось зі Златою?
Переборовши чергову хвилю схлипів, дівчина заговорила:
— Це Олеська придумала, але вона мене захищала. Розумієте? Мій батечко вирішив віддати мене за Андрія, сина панського. А він ірод, дівчат з світу зводить. Всі служки в дворі їх покалічені. В минулому році йому наречену з Лебедина привезли. То він з нею награвся, набив і спустив на неї собак. А батечко чути нічого не хотів, казав, що побрехеньки то все. Але ж я сама бачила!
— Злата тут до чого? — Рута стояла наче стовп та всередині жінки вирують емоції.
— Златі Андрій подобається. От і запропонувала Олеська звести їх ввечері. А коли той її поцілує всю нашу ватагу туди зігнати, щоб всі побачили. Батечко мій боїться пересудів от і не дасть мене за того, хто засватаним по дівках бігає. Але Злата… стала відбиватись. Андрій розлютився! Боюсь, він зробить щось страшне, — Ганна схлипнула.
— Де вона? — Голос знахарки був страшним.
— Вони були на озері, — панночка наче зменшилась, а Рута не дивлячись на неї побігла рятувати свою дорогу дитину. Аби не було пізно.

***

Знахарка бігала коло озера. Вона гукала Злату та во всі очі дивилась крізь темінь, молячись всім святим, аби з дочкою все було гаразд. Ніч змилостивилась над жінкою і на небі вийшов місяць. Рута побачила дочку. Злата лежала на землі, перемазана кров’ю і золою з святкового кострища. Волосся попалене, одяг теж, а на тіло було страшно дивитись — самі опіки і рани.
Рута підлетіла до дівчинки, впала на коліна та обійнявши, притиснула до грудей. Злата застогнала. Мати подивилась на обличчя дівчинки та серце ледь не стало, майже на все обличчя був страшний опік.
«Жива! Всі святі, жива!» — в очах жінки стояли сльози. Вона зірвала свою хустку з плечей та накинула на тендітне тіло. Рута поставила дівчинку на ноги, та обперши її на себе, потягла до хати.
Три дні боролася вона за дочку і тільки на третій та опритомніла. Дівчинка не говорила, тільки плакала, майже не їла та сиділа на лавці не дивлячись на своє відображення. За тиждень Рута залікувала її рани, але шрамів на тілі і серці загоїти не могла. Якраз тоді і прийшов пан.
Пан Амвросій був лихою і владною людиною. Він височів на коні посеред двору, за його спиною, на другому коні, сидів Андрій. Він кинув перед Рутою мішечок з монетами та сказав:
— Дивись, відьмо, це золото тобі за мовчання твоє. Дівка та, навіть тобі не рідна, кимось в лісі полишена на годування тварин, тож нема тобі зиску за нею так побиватись. Лиши все як є, а як вирішиш рота відкрити то пожену вас обох звідси собаками. Ти мене зрозуміла?
З дверей почувся зойк. Знахарка повернула до хати, а в дверях побачила Злату. В очах у Рути засвітилося саме пекло. Вона висипала монети в пилюку і тихо сказала:
— Забирайся, пан, зі своїм байстрюком, бо будете мені кров’ю стікати.
На обличчях чоловіків промайнув страх. Яким би паном ти не був, а відьму злити, то не краща думка. Паничи мовчки поїхали, тільки зло на знахарку затаїли.
— Ти моя дитина, Златко — заводячи свою дитину в хату, шепотіла Рута.
Вони всілись біля столу, де були розкладені трави. Знахарка перебирала руками фартух і не знала, як почати:
— Доню, ти моя рідна, хоч і не я тебе народила. Я тебе ростила і вкладала свою любов. Ніщо цього не змінить.
— І я… люблю вас мамо, — Злата обійняла Руту. Нарешті дівчина заговорила! Жах минувшого тижня відступав.
Аж раптом в двері постукали. На порозі стояла знесилена жінка.
— Допоможіть, моя маленька дочка вмирає. Її забив кінь! — відвідувачка дрижала на вітру.
— Злато, лягай відпочивати, я скоро вернусь, — знахарка взяла свою торбинку з травами та пішла за жінкою.
Вони занадто довго йшли трактом від міста, серце чуло біду. Рута схопила за комір невідому і зашепотіла:
— Кажи, стерво, ти мені збрехала?
— Він обіцяв мене вбити, — одними губами відповіла жінка. Розлючена Рута, що було духу, побігла назад.
Коли вона добігла то побачила палаючу хату. Двері були зачинені, а поряд з будинком стояли панські служки.
— Злато! — крикнула Рута і побігла до дверей.
— Мамо! — залунало з дому.
— Стій, відьмо, — її схопили за руки. На двір зайшов пан.
— Не жити тут людям, котрі не мають до панів поваги, відьмо. Відріддя твоє мертве і ти підеш за нею слідом, — з хати вже не було чутно криків, тільки тиша і тріскіт вогню.
— Ах, відьма, кажеш, — очі Рути наповнились сльозами та жагою помсти, — най буде так! Я проклинаю тебе, Амвросій! Весь твій рід і все місто це кляте. Ти зогниєш живцем, після того, як всі твої діти повільно помруть на твоїх руках. Твої люди принесуть хворобу, що скосить пів міста, а друга половина буде щоночі годувати нав’їх дітей. Моє слово кріпке. Ви всі помрете. Прокльон мій спаде, якщо містяни врятують відьму, чому не бувати.
Амвросій сполотнів. Не своїм голосом він закричав:
— Вбити! — Не дочікуючись, сам стяв шаблею голову жінки з плеч. Ні Руту, ні Злату не схоронили, їх покинули у дворі, заборонивши містянам туди ходити.
За тиждень місто накрив морок. Андрій помирав в страшних муках на руках у пана, як і наказувала Рута. Сам пан, схоронив ще двох дітей, а тоді сконав і сам, згниваючи від невідомої хвороби. Місто ж продовжувало платити за життя дитини, що невинно була вбита. І щоночі нав вбивала людей, вгамовуючи свій голод.