— Не варто нервувати, Заміку, — промовила Рисса, притулившись до свого хлопця, й усміхнулася, показавши невеличкі ікла, які видавали в ній напіворчиню.
Вони йшли тоненькою стежкою в місячному сяйві до невеличкого будинка.
— Знайомство з батьками — це завжди хвилюючий момент. Пам’ятаєш, як сама дрижала, коли знайомив тебе зі своїми?
— Ой, то інше, — відмахнулася вона. — Ти людина. Було незрозуміло, чи батьки схвалять твій вибір. А мої батьки — влакрі, що означає, що вони не такі традиціоналісти, як інші.
— Але твій батько все ж орк, а я багато чув, що орочі традиції дещо…
— Варварські? — закінчила за Заміка Рисса та відсахнулася.
— Екзотичні. Відмінні від людських, я це хотів сказати.
— Справді? Чомусь тебе не турбувало моє ороче походження, коли ми трахалися в кабінеті Архімага.
— Припини, люба. Я ж не це мав на увазі.
— Ну ти й козел, Заміку. Зіпсував вечір ще до його початку.
— Зачекай, — Замік спробував впіймати дівчину за руку, але вона швидко віддалялася, крокуючи своїми довгими красивими ногами у новенький туфельках.
На порозі будинку їх зустрів величезний сірошкірий орк. Замік був високий та міцний, але орк був ще більшим за нього й здавалося, що йому ледве вистачає місця в невеличкому будинку.
— Вітаємо вас, лорде Аркал, — привітався орк приємним голосом і навіть схилив голову перед молодиком.
— Ні, прошу вас, звіть мене Замік. Я не ваш лорд.
Останнє, чого хотілося Заміку, починати знайомство з вимушених ввічливостей, хоча його батька, володаря цих земель, не особливо шанували за політичні рішення.
— Як скажете, лор… Заміку, — виправився батько Рисси та усміхнувся так щиро, що навіть не помітно було його величезних іклів, якими він, безсумнівно, пишався, як і будь-який орк.
— Проходьте, Заміку, — нізвідки з’явилася мініатюрна мама Рисси та запросила у вітальню. Вона теж була людиною, однією з небагатьох, хто наважувався покохати орка, тому що народжувати дітей від орків дуже небезпечно: немовлята можуть розірвати лоно іклами. — Вечеря скоро буде готова.
— Пахне дуже смачно, пані… — Замік знав ім’я матері, але знервованість взяла гору.
Замік поглянув на Риссу, яка закотила очі та провела великим пальцем по горлу, погрожуючи.
— Найя, — прошепотів у вухо батько Рисси.
— Так, дякую. Я знаю, просто… Вибачте, нервуюся, пане Атаґумш.
— Нема біди, — усміхнувся Атаґумш та дружньо плеснув Заміка по спині. — Пам’ятаю, як сам знайомився з батьком Найї. Уяви тільки. Він був маціпусіньким чоловічком, і я міг посадити його на шафу однією рукою, але тремтів перед ним, як перелякане оленя.
— І як все пройшло?
— Жахливо. Спочатку я зламав їм канапу, плюхнувшись на подушки. А ще м’ясо було недосмажене й мене турбувала печія. Горе, а не вечір. Але не турбуйся. У нас все вийде, як годиться.
— Сподіваюся.
Вони пройшли у вітальню. Атаґумш запропонував сісти.
— Не палац, звісно, але дім, який є, — скромно відзвітував батько Рисси.
— У вас чудовий будинок, — похвалив Замік.
Вітальня й справді мала чудовий вигляд. Усюди було прибрано, на стінах висіли портрети відомих орків, а полиці ломилися під вагою фоліантів. Було дуже затишно і нагадувало Заміку мисливський будинок, в якому вони жили з батьком минулої весни.
— А що це Риссочка на тебе вовком дивиться? Вже посварилися? — запитав Атаґумш, вмостившись у своє крісло і простягнувши величезні ноги ближче до жару в комині.
— Та я трохи…
— Не трохи. Вона цілий день місця собі не знаходила. Все намагалася до ідеалу довести. Дуже схожа на матір і чіпляється за дурниці, коли нервує. Поїсть і стане краще. Хороше м’ясо завжди покращує їй настрій. Це тобі підказка від майбутнього тестя.
Батько Рисси був дуже привітний і це розслабило Заміка. Він знайшов поглядом Риссу, яка нарізала фрукти й спостерігала за розмовою у вітальні. Замік усміхнувся дівчині й показав великий палець. Але Рисса лише примружила очі й обережно продемонструвала кулак, в черговий раз погрожуючи, якщо той зіпсує вечір.
— Перепрошую, а де у вас вбиральня? — поцікавився Замік. — Дорога була довгою.
— На задньому подвір’ї, можна вийти через кухню. Там навколо літають світлячки, тому не переплутаєш.
Замік подякував та рушив на кухню. Порівнявшись із Риссою, та схопила його за руку та притисла у кутку.
— Тут твоя матір, — повідомив Замік, поглянувши на Найю, яка помішувала м’ясо на пательні.
Але Риссі було байдуже. Вона нахилилася до вуха Заміка й злісно прошепотіла:
— Якщо вечір пройде добре, то тебе чекає незабутній десерт.
— А що буде не десерт?
— Я, дурнику, — промовила Рисса та вкусила Заміка за вухо.
Замік аж почервонів. Ніколи він не чув таких пристрастей з вуст коханої. І це неабияк його завело. Він схопив Риссу за пружну дупу, притиснув до себе й поцілував. Але бажання відлити нагадало про себе.
— Пахне дуже смачно, пані Найя, — промовив Замік, перш ніж вийти на вулицю.
Він побачив світлячків, які літали навколо туалету, намагаючись вполювати мух. Скоренько він пробіг до туалету, розстібнув штани та створив калюжку на дні вигрібної ями.
Вийшовши, він почув шурхіт із сараю. Спочатку не вернув на нього увагу. Може худоба якась, але потім почув мугикання. Він, звісно, бачив свиней, які мугикають, — п’яних моряків у таверні, — але це були зовсім інші звуки. Жодна тварина так не мугикає, наче гукає на допомогу.
Замік підійшов до дверей сараю. Звуки дійсно доносилися звідти. Петлі неприємно скрипнули, коли Замік штовхнув двері. Місячне сяйво в мить заполонило невеличке приміщення та осяяло тіла п’ятьох юнаків його віку, зв’язаних мотузкою, а роти були заткнуті ганчірками.
В’язні перелякано дивилися на Заміка, а він на них. А потім вони, мов черв’яки, зоволозялись по підлозі й щось гучно мугикали. Увагу Заміка привернула закривавлена сокира, встромлена в пня. А потім він помітив закривавлену ганчірку та ще одну мотузку, яка лежала поруч з бранцями. Рівно стільки, скільки вистачило б, щоб зв’язати ще одну людину.
Замік вискочив з сараю й важко дихав. «Вони людожери», — думав він. І м’ясо, яке смажила мама Рисси, мабуть, людське. А він ще й встиг похвалити його запах. Жах. А Рисса? Невже вона теж їсть людське м’ясо? Не може бути… «Невже вона мене заманювала увесь цей час, як і тих юнаків?».
Хотілося скоріше забратися й забути про побачене, забути про вечерю, й забути про Риссу. Він подивився в сторону лісу, а потім на будинок. У вікні він побачив Риссу, яка махала йому рукою.
— Якщо я зараз побіжу, то вони спіймають мене, а потім теж з’їдять. Я ввічливо попрощаюся, скажу, що батько прислав магічну вісточку і мені потрібно повертатися додому.
Він рушив до будинку і з кожним кроком ноги дужче тремтіли. Замік ледве змусив себе взятися за ручку дверей, а не кинутися геть. За порогом його зустріла Найя, яка підозріло усміхалася та точила ніж. Рисса, яка зазирала в очі й щось запідозрила:
— Ти в порядку? Наче мерця в туалеті побачив.
— Я нічого не бачив, присягаюся!
Рисса уважно подивилася на нього, а потім усміхнулася й потягнула за собою.
— Куди ти мене ведеш? — намагався не видавати хвилювання Замік.
— За стіл. Вечеря вже готова.
Рисса всадила Заміка на стілець, а сама сіла поруч. Так близько, що змогла б схопити його, якщо він кинеться тікати. На столі була купа наїдків: фрукти, овочі, хлібці. А королем столу з’явилося м’ясне рагу, яке матір Рисси поставила в центрі. Величезна миска дрібного м’яса. Рожевого та з золотистою скоринкою. Виглядало це неабияк смачно, якби не одне «але» — це було людське м’ясо.
Замік відвів погляд, намагаючись стримати рвоту.
— З тобою все гаразд? — запитала Рисса. — Ти зблід.
— Все добре. Виглядає дуже смачно, — якомога впевненіше промовив Замік. — А який рецепт?
— Це сімейний секрет, — засміявся у відповідь Атаґумш та облизав губи.
— Спочатку подякуємо богині, що послала нам цю їжу, — промовила Найя, коли Атаґумш потягнувся до миски.
«Дякувати треба не богині, а матерям, які народили тих бідолах», — подумав Замік.
Атаґумш промовив традиційні слова подяки орочою мовою, а всі інші подякували вже загальною мовою. Рисса наклала повну тарілку м’яса та овочів Заміку, а потім собі. Він дивився на те, як Рисса та її батьки накинулися на їжу, мов тварини, а сам для годиться взяв до рук столові прибори й ліниво колупався в тарілці.
— Якщо не вилижеш тарілку до блиску, то більше ніколи не лизатимеш і мені, зрозумів? — прошепотіла Рисса у вухо Заміка.
Останнє, що турбувало хлопця, що він ніколи не торкнеться її вагіни. Однак йому хотілося вийти з будинку живим. Це все, що йому потрібно — якнайшвидше покінчити з вечерею та вирушити додому.
Він запихав дрібні шматочки м’яса й намагався не жувати, а ковтав так, запиваючи апельсиновим соком. Найбільше його шокувала думка, що людське м’ясо дуже смачне. І він не міг позбутися цієї думки, аж доки на тарілці не залишилося нічого.
— Оце так апетит! — розсміявся Атаґумш.
— Покласти ще? — запитала Найя та нахилилася до миски.
— Ні, дякую, — Замік схопив жінку за руки та відкинув від миски. — Дуже смачно.
Замік накинувся на вино.
Вечір тягнувся дуже довго. Атаґумш та Найя багато розпитували Заміка. спочатку він відповідав коротко, а потім подумав, що потрібно більше зацікавлення в розмові, інакше вони щось запідозрять. Тож наступну частину вечора він навіть насолоджувався бесідою. Хоча час від часу думка про з’їдене людське м’ясо наверталася й він здригався.
— Невже я такий страшний, що ти аж дрижиш? — пожартував Атаґумш. — Не бійся, орки не їдять людей. У вас м’ясо гірке!
Рисса та Найя розреготалися, а Замік лише промовив:
— Просто змерз.
— На дворі, звісно, не спека, але й не мороз, — здивувався Атаґумш.
— В орків шкіра грубіша, любий, — втрутилася Найя. — Я теж трішки змерзла.
— Ой, то чого ти мовчиш, люба!
Як молодий хлопчик, який у всьому хотів задовольнити кохану, Атаґумш метнувся до комину та вкинув ще дровиняк. Потім повернувся, всадив дружину на коліна, та загорнув у ковдру.
— Ти залишишся на ніч, Заміку? — поцікавився Атаґумш.
— Що? — все похололо в Заміку. — Е-е-е, гадаю джентльмену не варто так робити.
— Та годі тобі! Хіба ми молодими не були й не знаємо, що відбувається між закоханими?
— Тату!
— Циц, Риссочко. Залишайся. У неї велике ліжко, м’які подушки. А зранку сходимо на річку та порибалимо.
— Зранку у мене важлива зустріч з… Ми маємо підписати угоду щодо зерна. Мені обов’язково потрібно там бути. Якщо не з’явлюся вчасно, то батько все герцогство вверх дном переверне, щоб знайти мене.
— Зерно це важливо, — з розумінням погодився Атаґумш. — Я впевнений, що твій батько знає, що голод шириться землями. А голод підштовхує людей на жахливі вчинки. Не хочу здатися поганцем. Я поважаю твого батька і знаю, що він намагається зробити усе можливе. Але люди живуть не так добре, як йому хотілося б.
— Годі цих розмов, — втрутилася Найя. — У нас все добре, поки що. Впевнена, що лорд робить все можливе, заради благополуччя його людей.
— Не сумнівайтеся, — відповів Замік. — Нещодавно він дозволив королю вплинути на його рішення і це погано вплинуло на людей, але повірте, ніхто не турбується про всіх нас так, як мій батько.
— От і добре. То ти залишишся?
Лише кілька хвилин бесіди про політику врятували голову Заміка від вибуху думок про з’їдену людину. А то міг бути чийсь син, який мав годувати родину, мав мрії та плани на майбутнє. А врешті доля завела його прямісінько у шлунок Заміка.
— Мені справді краще повернутися додому, — Замік поглянув на Риссу, яка свердлила його поглядом.
— Хоча, якщо розбудите мене вдосвіта, то встигну повернутися в маєток, — усміхнувся Замік, а в голові лунали прощання з родиною.
Рисса міцно тримала Заміка за руку та вела за собою у власну спальню у дальній частині будинку. Він не знав, що його там чекає, тому намагався не спішити. Скоріше за все, там на нього чекала смерть. Він молився, щоб все сталося швидко та безболісно.
Рисса пропустила його в таку ж затишну кімнату, як і решта будинку. Настільки затишну, що жертви, мабуть, і не підозрювали, що позаду них людожерка. Замік кинув останній погляд у коридор за дверима, потім Рисса зачинила їх.
Несподівано вона штовхнула Заміка на м’яке ліжко, а сама, граційно, мов пантера, яка полює, рушила до нього.
— Ти дуже гарно поводився, хлопчику. Пора вручити твою винагороду, — шепотіла вона та розв’язувала зав’язку на сукні.
— Чесно кажучи, у мене живіт повний. Не думаю, що у мене щось вийде… — Замік відповз до стіни та підібгав під себе ноги, й був схожий на дитину.
— Я все зроблю сама, не турбуйся.
«Яке збочене варварство! — думав Замік. — Трахатися з жертвою, перш ніж з’їсти».
Зав’язка на сукні нарешті була переможена й сукня впала на підлогу. Струнке тіло, великі пружні груди, що завжди заводили Заміка, не сприяли звичному ефекту. Він витріщився переляканим поглядом на вузлуваті пиптики сосків, замість яких він бачив очі зв’язаних у сараї бідолах.
Рисса підповзла до Заміка, схопила його за ноги та потягнула на себе. Розкинувши руки та ноги, Замік нічого не міг вдіяти. Рисса сіла на нього верхи та стала палко цілувати. Він намагався ліниво відповідати на поцілунки, щоб відтягнути незворотнє.
— Пам’ятаєш, як твої дружки жартували: ”Та у неї, мабуть, і пизда з іклами”, — й гучно розсміялася. — Зараз вона тебе з’їсть!
Рисса випросталася над ним, потрясла грудьми, щоб роздратувати сексуальний апетит, а потім одним ривком зірвала із Заміка штани. Він знав, що вона сильніша за людей, але навіть не уявляв наскільки. Він лежав напівоголений та відвернувся, заплющивши очі. Він відчув як Рисса взяла в руку його член та звично посмикала кілька разів, а потім він відчув ніжність її губ та вологість язика.
А в голові у Заміка мерехтіли картинки: як Рисса із шаленою завзятістю обсмоктує його прутня, злегка покусує, а потім взагалі відкушує та ковтає. Він кричить, кров брижить у всі сторони, а Рисса лише сміється та вмивається його кров’ю. А потім в кімнату забігають її батьки й вони розпорюють йому живіть величезним мисливським ножем. Обмотуються його кишками, мов святковими шаликами, а він, Замік, все ще живий і дивиться на все це. А в кінці вони рубають його на шматки тією сокирою, що він бачив у сараї.
— Та що з тобою? — вигукнула Рисса, чим вирвала Заміка з жахіть. — Я п’ять хвилин граюся з ним, а він наче зів’яла морква!
Рисса кілька разів підкинула прутня Заміка пальцями, а той, наче хотів сховатися від неї, втягувався туди, куди втягнутися було неможливо.
— Будь ласка, відпусти мене, — пошепки благав Замік.
— Що? — незрозуміла Рисса.
Вона різко підвелася й важко дихала, а груди тяжко гойдалися в такт.
— У мене є гроші. Я заплачу скільки попросите і нікому не скажу. Тільки відпустіть мене, — Замік ледь не заливався слізьми.
— Що ти верзеш? Куди відпустити? Які гроші?
— Я бачив зв’язаних людей в сараї. Я знаю, що ви їсте їх, щоб не померти з голоду. Будь ласка, якщо ти хоч одну мить по-справжньому мене кохала, то відпусти. Я нікому не скажу. Присягаюся.
— ТИ ПРИДУРОК! — Рисса схопила сукню та прикрилася нею, наче обманута.
— Чому ти так кажеш?
— Бо ти придурок! Я тобі казала вчора, що батько спіймав крадіїв та вирішив їх провчити. Збавте мене богине від такого дурня. — Вона поспіхом одягнула сукню.
— Але ти не казала, що він зв’язав їх голими в сараї…
— У вас все добре? — прозвучав спантеличений голос Атаґумша з-за дверей.
Рисса відкрила двері, а Замік ледве встиг прикритися ковдрою.
— Цей ідіот, подумав, що ми приготували на вечерю людське м’ясо, бо побачив зв’язаних тобою крадіїв у сараї!
— Покажи мені те дерево з якого ти впав і вдарився головою, хлопче! Я зрубаю його, щоб більше ніхто не повторив твоєї помилки.
Замік не думав, що зможе перелякатися ще більше. Доброзичливе обличчя Атаґумша налилося такою злістю, що тепер він був схожий на оскаженілого звіра. Якщо вони й не збиралися його їсти, то зараз він точно розірве на шматки.
— Забирайся з мого дому! — Атаґумш схопив Заміка за комір та витягнув з-під ковдри.
Батько Рисси виволік його до виходу та жбурнув за поріг голою дупою вперед.
На мить на обличчі Рисси з’явилася гримаса милосердя. Вона й справді турбувалася, щоб Замік не забився, але була дуже сердита.
— Цілий день на нервах, боялася, що щось піде не так і от на тобі. Ще й секс обламався. Дякую вам, що зіпсували вечір!
— Вам? — не зрозумів Атаґумш.
— Ти казав, що відпустиш тих невдах. Обіцяв!
— Та я захопився прибиранням будинку й забув про них, — виправдовувався Атаґумш, мов маленький хлопчик, який скоїв шкоду.
Але Рисса нікого не хотіла слухати. Вона зайшла в будинок, кинувши сердитий погляд на батька, а потім на Заміка, який сидів на траві й не ворушився.
— Доцю, ну вибач старого. Обіцяю, що більше такого не повториться і я буду уважнішим. Чуєш, доцю?
Почув наостанок Замік, перш ніж зачинилися двері. Він ще стояв там довгий час, сподіваючись, що хтось поверне йому штани. Але світло невдовзі погасло, а у лісі завили вовки. Йому зовсім не хотілося повертатися додому з голою дупою.
Коли врешті він зрозумів, що йому аж ніяк не уникнути прізвиська «Голий Лорд», він розвернувся, щоб піти. Тоді двері відчинилися, а на порозі стояла Рисса у нічній сорочці.
Вони дивилися один на одного, як обмануті коханці, а потім вона кивком голови запропонувала зайти. Замік усміхнувся та риссю побіг до входу, прикриваючи руками пах.
— Якщо ти сподіваєшся, що тобі ще щось перепаде, то не тіш себе безглуздими надіями. Я все ще зла.
— Звісно, — покірно погодився Замік.
— Я серйозно. Нічого.
— Так, я зрозумів.
— Хіба що ти повториш той самий виверт, який показував у кабінеті Архімага, — вона підморгнула та обійняла коханого.
— Я кохаю тебе, моя людожерко, — прошепотів Замік, але Рисса різко відсторонилась. — Ще рано, я зрозумів. Іменем мого лорда-батька, накладаю мораторій на жарти.
Двері зачинилися зсередини. І до ранку вони не спали. Спочатку розмовляли, а потім напруга спала настільки, щоб Замік та Рисса могли насолодитися одне одним сповна.

#фентезі #18+