— Це була твоя ідея, Тохіто! — скаржився хлопець. — Якщо ми не доставимо борошно в селище вчасно, то на ранок не буде свіжого хліба!
— Вибач, Айро! — відповіла дівчина.
Вони закривали обличчя руками, а сильний вітер задував поміж пальців маленькі крижані льодинки, які неприємно дряпали обличчя.
— Батько мене покарає, бо ж я старший! А тебе він лише приголубить, бо ти татова принцеса, яка не може облажатись!
— Скільки ще разів мені вибачитись? Я ж не винна, що тролі завалили прохід і нам довелося обходити. А тут ще й буря, будь вона проклята. Наче хтось спеціально не хоче, щоб тут ходили.
— “Ти не постраждала, пиріжечку?”, “Як ти міг ризикувати її життям, Айро?!” — пародіював голос батька Айро. — Ненавиджу тебе! Ненавиджу носити борошно! Ненавиджу це селище!
— Перечекаймо бурю, брате.
— Ще одна твоя дурна ідея? Далі свого носа нічого не видно.
— Там є печера, — дівчина показала рукою й рушила до засніженої скелі, в якій виднівся чорний прохід, але Айро нічого не побачив.
— До селища залишилося кілька кілометрів. там вже й заночуємо у тітки Аті, — промовив хлопець, але Тохіта його не почула й зникла в темряві печери.
Айро пробирався крізь глибокий сніг і вгору, щось бурмочучи собі під ніс. Коли попереду він побачив світло чи то ліхтаря, чи то факела.
— Дивись, Тохіто, ми вже прийшли. Хоча якось занадто швидко.
Хлопець в мить повеселішав, уявляючи себе біля пічки в будинку тітки. І сніг більше не дратував, і йти стало якось легше. Ось він вже чув нерозбірливі голоси мисливців, що, мабуть, хотіли знайти тролів, які спустилися з вершини гори та завалили прохід.
— Добри… — Айро замовк, побачивши чоловіків, закутаних у теплі сині накидки з такими ж шарфами.
— Тохіто, ні звуку, — прошепотів він. — Тут чаклуни. Мабуть, це вони накликали негоду. Обережно йдемо назад.
Айро розвернувся, щоб піти геть і не побачив личка сестри.
— Тохіто! — гучно прошепотів він. Але ніхто не відгукнувся.
— Хто там? — прозвучало глухе запитання з-за сніжної завіси.
Айро обернувся й побачив силуети людей, що дивилися в його бік, але не могли його побачити через білий одяг та лапатий сніг. Чоловіки світили чарівним ліхтарем в його бік.
— Там хлопчисько! — вигукнув хтось.
— Чого стоїш, хапай його! — відповів інший.
Айро кинув корзину з борошном, яку ніс на спині, та кинувся тікати. Сліди ще не замело достатньо, тому він сподівався знайти сестру. Проте часу було обмаль.
Без важкої ноші рухатися було зручніше і вниз спускатися легше. Він так спішив, що аж стрибав, не боячись посковзнутися на скелі. Навіть власні сліди на снігу ставали непомітними з кожною миттю.
Айро навіть не підозрював, що дістався місця розлуки з сестрою і проскочив ледь помітний залишок сліду, що вів у бік. Він біг далі, а чаклуни гналися за ним.
Аж раптом він почув дівочий крик. Або йому здалося. Він зупинився, щоб прислухатися, а потім усвідомив, що його знайдуть по слідах, а разом з тим і сестру. Тому рушив далі й кликав на допомогу, сподіваючись, що хтось почує і що це заглушить гукання Тохіти.
Айро біг й озирався. Чоловіки в теплих плащах були зовсім близько, але обидва, а значить Тохіта в безпеці. Закінчиться буря й вона знайде дорогу, вона розумна. Хоч і непосидюча, але завжди обережна. Чи принаймні Айро заспокоював себе цим.
Завірюха втрачала силу, а разом з тим і вітер більше не підганяв у спину. Сніг став не таким густим і тепер хлопець без проблем бачив тих, хто за ним гнався.
Та багато часу на роздуми в Айро не було. Він звернув ліворуч, назад до свого селища у підніжжі гір. І згодом попереду він побачив мисливців, які вирушили на пошуки тролів.
— Агов! Допоможіть!
Знайомі обличчя додали сил бігти ще швидше.
— Айро? — запитав один з мисливців у сірій вовчій шопці. — Ти чого такий переляканий, наче за тобою крусібли женуться.
— Чаклуни… — захекано намагався пояснити Айро. — Там… гналися…
Айро обернувся, але не побачив жодної постаті у синьому.
— Що трапилося? Де твоя сестра? Я бачив як ви разом рушали з борошном, — втрутився інший мисливець.
— Там чаклуни Заперечення в горах.
— Чаклуни? Треба кликати паладинів. Вони якраз в селищі сьогодні. Нехай провчать тих зазнайок і закарбують на носі, що в наш регіон їм зась. Тут є кому нас оберігати.
— Хай засунуть їх в один з тих порталів, з яких з’являються чудовиська і які виникли через їхню недбалість та загравання з богами. Теж мені, знайшлися вискочки, які вирішують, в яких богів вірити, а в яких ні.
— Немає часу, там моя сестра. Якщо інквізитори знайдуть її… Якщо подумають, що ми щось бачили… Будь ласка!
— Заспокойся, Айро. Ти біжи в таверну і поклич паладинів, покажи їм дорогу, а ми підемо шукати Тохіту. Все буде гаразд, синку!
Айро не дослухав та кинувся бігти. Згодом він проскочив відчинені ворота селища, пробіг вулицями до центру, ледь не збиваючи самотніх гуляк на вулиці. Таверна зустріла його приємним теплом, веселою музикою та сміхом. В одному з кутків він побачив паладинів у блискучих обладунках.
— В горах чаклуни Заперечення! — крикнув Айро в обличчя одного з паладинів та врізався в стіл, а тарілки задзвеніли.
Без зайвих запитань, паладини повскакували з місць та похапали білі плащі.
— Показуй дорогу, — звернувся до Айро один з них та поклав руку на плече. Важку долоню, на пальцях якої виблискували чарівні персні, за допомогою яких паладини використовували магію.
Назад дорога була швидшою. Один з паладинів підхопив Айро на руки та за допомогою магії летів вгору. Вони навіть обігнали мисливців, які обережно роздивлялися навкруги.
— Праворуч, — скомандував Айро, наче це він був командиром, а паладини підкорилися йому.
— Я відчуваю їх, — сказав один з паладинів.
Вони різко зупинилися. Айро поставили на землю.
— Скільки їх?
— Я бачив двох.
— Це не проблема. Будь тут і не підходь, гаразд.
— Моя сестра. Вона десь там.
— Все буде добре, — усміхнувся паладин та рушив вперед.
За декілька митей вони зникли в за стіною снігу.
Айро переминався з ноги на ногу, намагаючись зазирнути за сніжники. Навіть наближався до сніжної завіси й, здається, не збирався виконувати наказ. А потім він почув крик своєї сестри. Вона гукала на допомогу. Він кинувся вперед, але різко зупинився, коли побачив спалахи різнокольорового світла та почув вибухи.
Про битви чаклунів завжди розповідали, як про щось захопливе. Небезпечне, страшне, але захопливе. Й мало кому доводилося бачити таку битву. Так і Айро кортіло побачити битву паладинів із чудовиськами. Але там, попереду, вони билися з чаклунами.
Все швидко скінчилося. Вибухи зникли, спалахи сяйва теж. І нічого, крім звуків вітру. Буря теж магічним чином стихала й за мить від неї нічого не залишилося. І як тільки останні сніжинки зникли, Айро побачив Паладинів, а за ними йшла Тохіта.
— Айро! — гукнула вона та кинулася до брата. — Ти повернувся по мене!
Айро прийняв Тохіту в обійми та скромно гладив по голові.
— Та на тебе мені байдуже, дурне дівчисько. Я не хотів, щоб мене батько покарав, бо ти виявилася не така спритна, щоб втекти від якихось чаклунів.
— Ти любиш мене, — плакала від радощів Тохіта. — Дякую.
— Люблю? Тебе? Не вигадуй! — відповів Айро, але не випустив сестру з обіймів.

#фентезі #12+