Ритуал [жахи] [містика]

– То що, Тарасе Григоровичу? Привезли?
– Звісно, Максиме Михайловичу. Ось вони, – і приїжджий виклав на обідній стіл розшиту золотом та черленю хустину.
Максим Михайлович розв’язав хустку: у вузлику були акуратно складені чотири гострокінцевих людських чи то різця, чи то ікла.
– Це точно Миколи Васильовича зуби? – попитав Максим Тараса.
– Так, Максиме Михайловичу. Власноруч розкопував його могилу й видирав їх: не зважаючи на те, що пройшло вже сім років, вони сиділи в щелепі достатньо міцно. Судячи з усього, Микола Васильович помер похований заживо у труні, бо ж тіло лежало перевернутим.
– Хм-м. Зрозуміло… – хазяїн садиби обережно згорнув хустинку з зубами та поклав її до скриньки.
– То як тепер що до мого прохання, Максиме Михайловичу? – запитав Шевченко.
– Так-так, звісно-звісно… - одповів Залеський, витягаючи документи з шухляди й передаючи їх Тарасу Григоровичу. – Тут усе, що вам знадобиться для подорожі в Аргентину: дозвільні документи від обох урядів, пашпорти, та рекомендаційний лист із квитком із відкритою датою до Буенос Айресу…
– Що, Олексію? Все не можеш відпустити справи днів минувших? – пролунало з-за спини блідого темноволосого чоловіка, що дивився у дзеркало. От тільки люстро це було незвичайне: воно не віддзеркалювало обличчя самого Олексія Михайловича, а показувало віддзеркалення інших подій, що сталися багато десятиліть тому. Припинивши спостерігати в люстро за тим, як Тарас Григорович потискає руку його братові Максимові, Олексій повільно обернувся до власника голосу, що його так безцеремонно відволік.
– Ви праві, дядьку Хведоре. Іноді хочеться поностальгувати. Тим паче, зараз, коли наші на Курщині віднайшли архіви російської розвідки із Тарасовими фотографіями.
Хведір усміхнувся. Зробив крок уперед, потиснув племіннику руку. Вони знаходилися у тій самій кімнаті, що донедавна показувало люстерко, та тепер інтер’єр був геть іншим. Вишуканих барокових меблів, у тому числі й обіднього столу, вже не було: їх місце займали кілька простих ліжок, робочий стіл та медичні шафи.
– Я так розумію, я – перший? – задав риторичне питання Хведір Залеський.
– Так, поки що – так. Ще чекаємо на діда Максима, Вільгельма Антоновича та, власне, самого пана Семена.
Чекати довелося недовго. Мірками упирів, звісно ж, бо у порівнянні з мірою життя людського, півтора тижні – завелика розкіш для чекання.
Гості прибували по черзі. Вільгельм Залеський із Водичок прибув майже одразу після Хведора Станіславовича, буквально через кілька днів. А от дід Максим з Рудого Села під Білою – припізнився, хоча йому й було ближче, аніж Антоничу.
– Ну що, хлопці, як ся маєте? – весело гукнув він, прочиняючи двері за дюжу хвилин до опівночі, так, ніби нічого й не бувало.
– Ти, як завше, спізнюєшся, брате, – мовив до нього Олексій, потискаючи руку. Насправді вони не були братами, бо ж Олексія й Максима розділяло майже століття часу, але були кревними родичами не лише по лінії упирській, а й по людській. Михаїл було іменем родовим для Залеських, й обидва по-батькові Мишичами були, тож і повелося так якось.
– Я ніколи не спізнююсь, і завжди прибуваю вчасно. Поглянь на зорі, й сам усе побачиш.
І дійсно: потрібні планети й світила мають вибудуватися в правильний п’ятикутник лише за кілька днів, тож прибувати раніше було безсенсово.
– То як там мій протеже? – продовжив Максим. – І де, взагалі, Сенько?
– У Степана все добре. Відростив утрачені кінцівки, та й воює на східному фронті, а я йому час від часу помагаю, – одповів Хведір, хвацько посміхнувшись та крутонувши свого вуса. Недивно, що він прибув перший: до кордону тут майже рукою подати було. – Що ж до Полозовича… А ти хіба, жиючи на білоцерківщині, та й не знаєш?
– Що не знаю? – здивувався Макс, поправляючи бриля.
– Загинув пан Семен, захищаючи свою малу отчизну, під Гостомелем, – відповів тепер уже Вільгельм Антонійович. – На початку повномасштабної війни ще.
– То що ж ми будемо без нього робити? – не вгамовувався дід Максим.
– Остаточна смерть це іще не кінець, сам знаєш, – одповів названому братові Олексій. – Принаймні, не для нашого племені.
Через три доби в колишній садибі Залеських, що в Лебедині, у підвалі, в якому зовсім недавно проходив свою посвяту молодий упир Степан, й про який було невідомо більшості людей, а тим паче історикам, археологам, та етнографам, відбулося направду містичне дійство. Взяли в ньому участь четверо вампірів сім’ї Залеських, та їх поводир і старійшина, Сенько Федорович із роду Полозів.
По один бік сиділо півколом четверо чоловіків невизначеного віку, всі як один бліді й чорноволосі. Максим одягнутий, як завжди, по-фермерськи, у солом’яному брилі, був максимально уважним до деталей. Олексій – у білому халаті й гумових рукавичках, був, ніби після роботи, по-медичному впевненим і серйозним. Хведір, що крутив свої розкішні вуса, був у старомодному жупані, що нині годився хіба для історичної реконструкції часів козаччини, почував себе як риба у воді, а Вільгельм був одягнутий у незмінний костюм-трійку я максимально зверхньо поглядав на присутніх. Всі четверо сиділи на табуретах радянської доби, адже кращих меблів Лебединська міська лікарня їм не виділила.
По другий бік підземної зали було повішене вже згадане магічне люстро. Поки що його дзеркальна поверхня відбивала сучасний інтер’єр кімнати, але упирів на табуретах не відображало. Над дзеркалом висів штандарт із вишитим на ньому гербом Полозовичів – восьмиконечною золотою звіздою на синьому фоні, а навпроти – герб Правдич із золотим левом на синьому фоні, що стоїть на червоному мурі.
Упирі чекали мовчки, й очікування їх не було марним. У визначений час поверхня чарівного люстра вкрилася туманом, крізь який почав проявлятися контури обличчя. Поступово туман розсіювався, а лице набуло чоловічого образу: дзеркало пов'язало себе з тим часом, коли пан Сенько бував тут, у цій садибі. Магічне коло було завершено, й п’ятий вампір-старійшина з древнього граду Остомиру, Семен Полозович, важко відкрив повіки.
– Чи всі ви виконали мої настанови?.. – рознісся залою шепіт, ніби від дзеркала, а ніби й нізвідки, долинаючи з усіх куточків підземелля.
– Так, пане, – виконуючи реверанс, відповів хвацькуватий Хведько. – Семен стає моцним вампіром, уже стілько московитської крови випив, що скоро й нас наздожене! Й при цьому безпеки дотримується справно, у звірство не поринає, людяність береже. Кров його я також приніс: во! – і Хведір вийняв із кишені невеличку скляночку.
Таким ось чином пан Полоз опитав усіх присутніх що до успіхів у виконанні тих завдань, що досьогодні були відомі лише йому, а упирі Залеські – звітувались. Так, Вільгельм повідомив, що успішно прикликав дух свого батька і, піджививши темними чаклунствами й вовчою кров’ю, примусив завагітніти дружину Семена. Максим зачаклував кажана, аби той став невмирущим джурозвіром-охоронцем для майбутньої дитини, й передав його замаскованим під виглядом капця, а також Становив Семена. Олексій підготував усе для проведення ритуалу.
– Так-так, ми зібралися тут задля проведення ритуалу, адже обране дитя наразі все ще не має душі. Пологи розпочнуться з дня на день, тож ми маємо це виправити.
Упирі встали. Кожен, у відповідності до наданих у денних напівмареннях-напівснах інструкцій від пана Полоза, взяв із собою зуб Миколи Васильовича, що свого часу кожен із них отримав для зберігання. Запаливши свічки, Олексій заспівав, промовляючи й декламуючи слова чортяцькою мовою: завчасно накреслені на підлозі ритуальні символи тьмяно засвітилися. Як тільки сигілум набув своєї яскравості, кожен із зубів зайняв своє місце на перетині енергетичних ліній, а кров законного чоловіка матері майбутньої дитини була вилита додолу. Упирі стали на відповідні місця у колі, підхопивши закляття свого товариша й своїми голосами. В центрі печатки сформувався прозорий чоловічий образ, що став набувати рис, притаманних Гоголю. Той здивовано озиратися по сторонах.
– Ви збентежені, Миколо Васильовичу, та це ненадовго, – мовив Сенько Полоз. – Знаю, ви пам’ятаєте, що продали душу свою Нечистим за талан. То я її в них викупив, адже на мою думку, не зважаючи на тези, що ширяться суспільством, ви ще можете прислужитися своїй батьківщині.

Останні слова закляття були проговорені. Печать блимнула, привид письменника згорнувся в спіраль, і вистрілив, пройшовши крізь дзеркало й розбиваючи його. Свічки загасилися, образ Семена Полозовича розтанув, ніби його й не бувало, й кімнату поступово стала поглинати пітьма. А десь на іншому кінці України, в Хмельницькому, новоспечена мати народжувала дитя, якому була написана особлива доля…