![З крові в кайдани [історичне оповідання] [містика] Empty](https://2img.net/i/empty.gif)
Вересень 1653 рік
- Наздоганяй! – козак нісся на рябому коні так, що в того летіла піна з рота. за ним гнав його товариш на вороному. – Давай давай, ще трохи - і наздоженеш.Вершники гнали шалено, проте другий явно відставав.
- Майже приїхали, це твій останній шанс вирватись вперед.
Ген на обрії з’явилося село Хрещатик. Проте у другого козака уже не було ані найменшого шансу перемогти у цих перегонах: його кінь ледве перебирав копитами. Перший вершник дістався крайнього будинку села, зупинився і розвернув коня, чекаючи другого.
- То як? Тарас Вишневецький - великий характерник, нащадок Байди Вишневецького не може перемогти навіть у перегонах?
- Твій Харциз наче із пекла вибіг. Скаче скотина, як вітер несеться, він в тебе що? Чортяка? – характерник зліз із коня, що пирхав та відсапувався після виснажливих перегонів.
- Ну, щодо Харциза… Не знаю… Але його колишнього господаря сплутати з чортякою було не важко. Ніколи такої бридкої пики не бачив.
- Ну і біс із ним. Знаєш, Пилипе, я від цієї гонитви жерти хочу не згірш свого вороного, так що зараз їдемо до корчми і крапка.
- Не проблема, тільки ти пригощаєш, - Пилип залився сміхом.
***
У корчмі було тепло, темно. З кухні доносилися запахи борщу, гуляшу та ще чогось. Над столами висіли пучки полину та м’яти. Тьму в корчмі ледь розвіювало світло, що намагалося пробитися всередину крізь брудні вікна.- Корчмарю, їдла! – крикнув Пилип, сам сідаючи за стіл біля вікна.
- Давно тут козацтва не бачили, адже всі козаки на війні зараз. А ви чогось шукаєте тут…
- Цікавій Варварі ніс відірвали. Чував? Та і якщо на те пішло, ми вже дуже жерти хочемо, так що і язики піднімати важко.
- Звичайно, звичайно, чого козацтво бажає?
- Всього.
- І багато, платить Тарас, тож неси всього якомога більше.
- Марусько, - звернувся корчмар до дівки, - неси козацтву їжі та горілки.
- Горілки не треба, - вмішався Тарас, - у нас ще справи.
- Ні, друже, ти як хочеш, а до старости сьогодні йдеш сам.
Їжу винесла струнка білява дівчина. Лице вона мала світле гарне. Її волосся, заплетене в косу сягало сідниць.
- Дівчино, а чи не складеш ти компанію двом моцним козакам? – зацікавлено і з вдаваним хвилюванням запитав Пилип.
- Не маю часу я козацтво розважати та і бажання, щиро кажучи, теж.
- Ти маєш таку довгу косу, – заговорив Тарас. - Як у тебе гарбузів вистачило, аби зберегти її?
- Тобі моя коса так око муляє?
- Ні, не ображайся, я просто цікавлюсь, – скривив уста Тарас у вибачливій посмішці.
- Ти й сам маєш знати, що гарбузів зараз багато не треба. Війна…
- Знаю, Марусю, знаю. Будь ласкава, скажи, де живе ваш староста.
- То ви до старости? Він он, як іти повз Панасюків хату, направо от у його ворота і впрешся.
***
Староста, вислухавши Тараса, сидів, задумливо накручуючи вуса на палець. Десь хвилину вже в кімнаті було настільки тихо, що й пилина не здригнеться. Тарас дивився на старосту, чекаючи, що той відповість, а староста задумливо вдивлявся у стіл.- То що мені передати Богуну? – врешті перервав тишу Тарас.
- Мені потрібно подумати. Прийди до мене через три дні. Я дам відповідь, а доти чекай в корчмі. Їж, пий. Все моїм коштом.
- Немає чого думати. Не вірити у Богуна - це вже смішно. Згадайте лишень, як було під Монастирищем.
- Так, Монастирище, що й казати, пів тисячі проти двадцяти тисяч…
- Чотири сотні.
- Що?
- Не пів тисячі, нас було чотири сотні.
- Нас? Ти був там?
- Був.
Староста замовк на хвилину перш ніж підтвердити попереднє рішення.
- Три дні. Потім приходь.
Тарас відкланявся і, не чекаючи ні хвилини, покинув двір старости.
Розмова була задовгою. Йому довелося терпляче повторювати старості кожну деталь, чекати, доки той обдумає кожне сказане слово , і зрештою піти ні з чим.
Тарасу подобався Хрещатик, зокрема через близькість до Дніпра. Порослі густою травою луги та береги вдихали життя в нього після багатьох битв. Запах вологої трави, свіжого полину, чебрецю та навіть лободи давали йому спокій, який він не міг отримати на перегонах, битвах на мечах та гуляннях, що він їх любив понад усе. Цей спокій давав йому силу, силу, через яку його прозвали характерником.
Тарас вуличками повертався до корчми. Назустріч йому, вже перед корчмою, йшла циганка. Смуглява, низька, із чорнявим кучерявим волоссям, підперезаним хустиною. В руках вона тримала невеликий букетик оранжевих дзвіночків.
- Драстуй козаче, - привіталася циганка. - Що привело тебе до Хрещатика?
- І тобі привіт. Справи війська, – ввічливо відмовив Тарас.
- Ну звісно, - розсміялась вона, - адже ніяких інших справ у таких воїнів зараз немає. Циганка грайливо торкнулася рукою його шиї та провела перстом від вуха до підборіддя.
- Цікаво, - Тарас ніжно відсторонив її руку, - в яких справах циганки ходять вечорами ще й із квітами?
- Ой, скажеш таке, - пхикнула циганка, пустивши очі під лоба. - Це у вас постійно справи, я прогулююсь. А квіти… Нехай квіти будуть для тебе. Циганка простягнула букет Тарасу. Секунду повагавшись, він його прийняв.
- За квіти дякую, бажаю файної прогулянки. Маю йти.
***
Тарас увійшов до корчми. Марічка ходила між столами, на яких диміли каганці. Людей було мало. Пилип, уже п’яний, затято залицявся до Марічки, а та, в свою чергу, не менш затято ті залицяння відхиляла. Не знайшовши будь-якого іншого застосування квітам в його руках, Тарас підійшов до Марічки.
- Марічко, борщ по обіді був просто неймовірний, прийми ж від мене особисту подяку, - Тарас простягнув дівчині букет оранжевих дзвіночків.
- Ой, дякую, - раптом Марічка залилась гучним сміхом. – Козаче, на що ти сподіваєшся?
- На вдячну посмішку щонайменше, - зніяковів Тарас, не розуміючи причини сміху дівчини.
- Воно і видно по вогнедзвону. Ну, наче справні козаки, а витівки як хлопчаки творите.
- Запевняю тебе, Марічко, - приєднався до розмови Пилип, - ти ще не бачила, на які витівки здатен справжній козак.
- І не впевнена, що хочу побачити.
- Вогне що? – перепитав Тарас.
- То тепер ти зробиш вигляд, що нічого не знаєш.
- Присягаюся хрестом, не знаю. Може, скажеш, в чому таємниця?
- Та таємниці жодної нема. Просто у нас кажуть, що запах вогнедзвону…, - Марічка наблизилась до вуха і прошепотіла, - розпалює тілесне бажання
Дівчина раптом линула ще ближче і чмокнула Тараса в щоку.
- Якщо ти справді не знав про огнецвіт і поліз у болото, аби нарвати дівчині справних квітів, це варте поцілунку.
- Тоді я радий, що ти оцінила.
***
Було вже за північ. Тарас сидів на лаві біля корчми, пускаючи дим від люльки. Молодий місяць на безхмарному небі сяяв над Хрещатиком. Холодним сріблястим світлом викарбовував тіні будинків, дерев та кущів на остиглій землі та наповняв плесо Дніпра переливним сріблом.З корчми вийшла Марічка.
- Куди ідеш у таку глупу ніч? – запитав Тарас
- Налякав! – скрикнула дівчина. - Ти чому не спиш?
- Спершу я запитав, - Тарас потягнув дим із люльки.
- Впертий, як осел, - пхикнула Марічка, обпершись об двері.
- Не спиться просто та і все, - видихнув козак, пускаючи дим.
- А я іду на луг.
- Добре, з тобою піду.
- Я тебе не запрошувала.
- Я все одно не засну, а сидіти тут всю ніч не хочу, тож ліпше вже піду на луг.
Луг був просочений бабиним літом. Зелені трави, майже крижане повітря понизу, що обливало босі ноги дівчини і не могло дістатися крізь чоботи до козака. Дніпро хлюпотів, гойдаючи на хвилях водяні лілії та латаття.
Марічка збирала букет з квітів та трав, які п’янили своїм запахом. П’янила і Марічка…
- Вправно ти квіти збираєш, бачу ти вміла до цього.
- Еге ж, і букет вийшов пишніший за твої вогнецвіти.
- Ну зараз тоді виправлюсь.
Не встигла Марічка нічого сказати, як Тарас зняв чоботи та пірнув до ще не до кінця вистиглого Дніпра. Сорочка та штани миттєво прилипли до тіла.
- Ти куди? – скрикнула дівчина. - Не боїшся водяника, а чи русалки?
- Дві русалки на одному березі? Оце ще придумаєш…, - козак підплив до найпишніших лілій на гладі, пірнув під воду, зірвав декілька квіток. Через хвилину він тримав їх з десяток. Озирнувся. Дівчина сиділа на березі, зануривши ноги у воду. Козак вийшов із води, простягнув Марічці квіти. Та взяла їх, додала до свого букету та наблизила до обличчя, вдихаючи їх запах.
Тарас поклав руку на її зап’ястя, ніжно відсторонив від її обличчя букет і прилинув своїми устами до її у довгому поцілунку. Обійняв дівчину за талію та лагідно поклав на землю, а сам навис над нею…
***
Козаки з повними саквами риби прямували до корчми. Останні дні., коли сонце ледь , минали.- Знаєш, що кажуть про циганочку місцеву? – Пилип запитливо зиркнув на Тараса.
- Судячи з твого тону та виразу обличчя, ти зараз скажеш, що вона шльондра.
- Ні, один старий мене вчора цілий вечір байками годував, що наче та циганка очвара, що слухають її боровики, лісуни та вовкулаки… Раптом розповідь перервав гамір, що доносився з корчми.
Козаки увійшли до корчми. Корчмар волав до старости.
- Вкрала! Мою доньку очвара вкрала! А це ти її прихистив цією весною! Ти взяв її до нас! Це твоя вина!
- Охріме, заспокойся, - почав староста, - тобі привиділось.
- Я прокинувся від крику воронів. Вони були всюди, ввесь мій будинок ворони заполонили. Та очвара! Вона стояла над Марічкою! Як побачила, що я встав, приспала мене, а потім…, - задихаючись казав корчмар, - потім на ранок її не було, вона зникла… Ця сука відьма її вкрала!
*Лісун – бог вовків, людиноподібна істота, що керує вовками
*Очвара – відьма
*Боровик – лісовий чорт
- Козацтво, може, хоч ви допоможете? - озирнувся староста. - Заспокойте цього божевільного.
- Пилипе! Тарасе! Допоможіть! – кинувся староста на коліна перед козаками. - Допоможіть, знайдіть мою доньку!
- Заспокойтеся, заспокойтеся… Тарас - характерник, він вмить вашу доньку знайде, адже так, Тарасе?
Тарас занурив руку в кишеню, дістав дерев’яну розмальовану підвіску на шнурку. Це те, що зосталося йому від Марічки після ночі на лузі.
- Знайду.
***
Північ… Північ… Північ… Дніпра могутнє плесо… Зло… Велике зло… Чорти… Відьма… Дніпра могутнє плесо… Відьма… Дівчина… Чорти… Кров… Кров не хрещена… Чорти… Північ… Дніпра могутнє плесо… Відьма, дівчина і хтось іще, хтось слабкий та кволий… Чорти і їх пекельна сила. Кров, сильна кров, кров владна, кров нехрещена. Стара хижка… Дніпра могутнє плесо…Тарас вийшов з трансу.
- Ти щось знайшов?
- Я знаю, куди нам потрібно.
***
- Через ці нетрі коням не проїхати, ти впевнений, що нам сюди?- Це на півночі, на березі Дніпра, – Тарас говорив, як ніколи впевнено. - Злазимо з коней.
Десь годину вони прорубувались через нетрі. Козаки спітніли. Пилип почав втрачати віру, що вони хоч щось знайдуть. Швидше за все дівчина вже мертва. Відьма принесла її в жертву для якогось із своїх ритуалів, а вони просто марнують час, шукаючи вже захололе тіло.
Раптом нетрі відступили, і ген на горизонті з’явилася похила хижка.
- Дісталися-таки. Я вже думав, друже, що ти…, - Пилипа перервало гучне гарчання. З лісу наближалася згорблена постать, а за нею чотирилапі тіні.
Перед козаками став напіввовк кремезний, його ноги від колін були вкриті густою сірою шерстю, руки мали величезні пазурі, а з рота стриміли величезні ікла. Це - ватаг зграї, якій не було числа. Вгодовані м’язисті сірі вовки, що випромінювали силу, а їх очі горіли люттю.
- Поглянь на того здоров’яка, - розсміявся Пилип, дістаючи шаблю. - Я таких ще не вбивав.
- Ну так спробуй, подивимося, з чого лісуни зроблені. – Тарас розмашисто дістав свою шаблю, стаючи спиною до спини друга.
Зграя повільно оточувала козаків. Вовки гарчали, ревіли та грозилися. Один з них кинувся на Пилипа, той його тяв. Звір зі скавчанням відлетів на кілька кроків і впав замертво. Зграя кинулася на козаків. Пилип затято рубав вовків, Тарас – ще затятіше. На Тараса кинувся лісун. Козак спробував тяти його, але той зупинив пазурами шаблю козака. Тарас ще раз змахнув шаблею, відганяючи почвару. В цей момент на нього кинулися ще три вовки. Одного він рубонув, інший вчепився йому в ногу. Тарас ударив його шаблею, але той тільки посилив хватку. Тоді козак рубонув ще і ще …, доки звір його не відпустив, конаючи у передсмертних судорогах. Раптом Тарас почув розпачливий крик, що перетворився на хрип. Він озирнувся. Пилип лежав на землі, над ним, вчепившись в горло, розпластався лісун. За мить він покинув Пилипа, скочив і кинувся на Тараса, замахуючись своєю пазуристою рукою. Козак змахнув шаблею і відтяв потворі руку. Лісун скрикнув. За наступним змахом шаблі на землю впала голова потвори. Вовки заскімлили і позадкували. Тарас роззирався, гарчав не згірш звіра, доки останній вовк не зник в тіні. Тарас поглянув на мертвого Пилипа.
- Спочивай з миром, друже, - сказав він, схиливши голову.
***
Тарас вибив двері хижки ногою. Ті не прочинились, а розсипались на друзки. Козак увійшов до хижки. Війнуло пусткою. З-під підлоги, здавалось, хлюпотіла вода. Світло пробивалося крізь щілини, освітлюючи відьомські символи, викарбувані на підлозі, погаслі недогорілі свічки та людський череп посередині. Тарас озирнувся. За дверима стояла циганка.- Чого шукаєш тут, козаче.
Тарас кинувся на очвару, схопив її за смоляні кучері і приставив шаблю до горла.
- Де дівчина? - прошипів він.
- Ти вже ніколи її не знайдеш, - сказала циганка. Ні її, ні дитини.
- Дитини? – від подиву козак відпустив очвару та відступив на кілька кроків.
- Ти не знав… Звичайно, ти не знав… Дівчина мала дитину, твою дитину… Ще не хрещену. Кров Вишневецьких.
- Що ти з ними зробила? Кажи! - голос козака тремтів від люті та розпачу. – Кажи! Інакше вб’ю!
- Я відправила їх далеко, дуже далеко… Геть із цього світу…
Лють козака досягла апогею. Він проткнув серце очвари шаблею, і та закричала. Кричала не по-людськи , хижо, люто, а потім стихла. Підлога під черепом провалилася, і утворилась там широка прірва. З неї полізли чорти. Десятки їх наповнили хижку.
- Що змусило настільки презренних створінь, як ви, з’явитися на цьому світі?
- Угода, - сказав найбільший з них. - Кров Вишневецьких нехрещена.
- Для чого у пеклі кров Вишневецьких, моя кров?
- Твій народ купили, а я його продав. І для цього мені потрібна кров його сили. І я її вже маю, по народженню дитини угоду буде завершено. - Чорти обступили Тараса з усіх боків.
- І яка ж ціна мого народу?
- Тисячі невинних душ. – Після цих слів чорти кинулися на козака. Тарас відбивався. Нечистиві падали один за одним. Тарас розвернувся спиною до прірви, тяв чергового біса. Чорти, що видряпувалися із прірви, схопили козака ззаду, і він упав донизу, міцно тримаючи шаблю в руках…
24 червня 1654 року Богдан Хмельницький підписав з Московією договір «Переяславські статті», який фактично поклав край українській державності.
З того часу Московія розпочала десятки війн, в яких згинули тисячі невинних душ.
#містика
#історичне_оповідання
Останній раз редагувалося: LitArenka (Пт Вер 06, 2024 9:48 am), всього регувалося 1 раз(-и)