Твої очі чорні, твоя любов вічна [містика] [жахи] [трилер]

Територія санаторію відгороджена довгим парканом із сітки-рабиці, крізь яку недбало стирчить засохлий бур’ян. Моє авто спиняється перед великими ворітьми, і на вітрове скло одразу ж падає оберемок пожовклого листя. Я вибираюся з машини і, захлопнувши дверцята, рушаю до іржавого ланцюга, що тримає докупи стулки воріт. Масивний замок на ціпку все ще має на собі залишки блакитної фарби, якою були колись пофарбовані ворота.
- Ти впевнена, що хочеш цього? - питає у мене Прохір, який також вийшов з машини і тепер стоїть поруч зі мною. Я рішуче киваю.
Знявши рюкзак, я розмахуюсь і перекидаю його через ворота. Коли він глухо стукається об асфальт по той бік, беруся руками за шершаві пруття. Підтягуючись, поволі забираюся на ворота зверху. Прохір переконується, що я безпечно спустилась на землю по той бік паркану, і після цього слідує за мною.
Бачили б мене зараз мої учні. Я піднімаю з землі рюкзак і окидаю поглядом територію покинутого санаторію. Минуло тринадцять років з того дня, як я була тут востаннє. Деякі моменти я пам’ятаю так, наче вони трапилися зі мною лише вчора. Але коли я намагаюся щось згадати про смерть трьох дівчат, з якими колись тут дружила, в моїй голові неначе вимикають світло.
Проте я сподіваюся, що це місце поверне мені втрачені спогади.

Мені 17 і вдруге у своєму житті я не вдома. І хоч Лебедин зовсім близько від Шостки, для мене цей санаторій — справжня пригода. Я відчуваю себе дорослою. В мене пофарбоване в білий колір волосся та кросівки на величезних підборах. Я хочу мати подружок і зустріти нарешті хлопця.
На площі перед санаторієм я посміхаюсь дівчинці, з якою нас поселили в одній кімнаті. Її звати Аня. Дівчину важко назвати красивою, але вона така щира, що я починаю мимоволі любити її за це. Як і я, в цьому році вона закінчила школу, але поки що нікуди не вступила. А я вже знаю, що мене прийняли до педагогічного університету. І що з осені я вже не житиму з батьками в Шостці, а переїду до Києва. Мені страшно і радісно. Попереду довге життя. А ще попереду ціле літо, і сонце зігріває мені щоки, коли ми з Анею гуляємо околицями санаторію.
Двох інших дівчат, які складають нам компанію, звати Ната і Марина. Вони з сусідньої кімнати, але ми дружимо всі разом.
— Я почала зустрічатися з хлопцем, — каже мені Марина. У неї світле волосся і дрібненькі зубки. Вона поводиться так, наче знає геть усе. Можливо, через те, що її мама вчителька. — Він не з санаторію. Місцевий. Приїжджає сюди з друзями.
Марина підморгує мені. І я відчуваю, як мої щоки заливаються рум’янцем. Того вечора я вперше познайомилася з Прохором.

Будівлі корпусів дивляться на нас пустими вікнами. Пахне мокрою штукатуркою та пліснявою.
— Памʼятаєш, як ти вперше прийшов на дискотеку до нас? — я дивлюся в чорні очі Прохора і посміхаюся. Все-таки цей санаторій був не лише місцем, де загинули мої подруги. Він став ще й відправною точкою наших з Прохором стосунків.
— Памʼятаю, — голос у Прохора низький та хриплуватий. Він дивиться на мене насмішкувато. Навколо його очей маленькі зморшки. Ми разом вже тринадцять років. Але часто, коли я дивлюся на нього, я бачу все того ж сімнадцятирічного хлопця з рокабільним чубом. Хлопця, яким Прохір був колись.
— Дякую тобі, що вмовив мене знову приїхати сюди, — ці слова даються мені не легко, проте я щира. — Знаю, що довго уникала цього. Знаю, що ти довго впрошував. Ти правий, мені давно треба було зустрітися з минулим.
Коли з Вільшанки витягли на берег три тіла, що належали дівчатам сімнадцяти років, я вже була з батьками в Шостці. Пам’ятаю, як приходили слідчі та розпитували мене про моїх подружок. А ще приходили батьки Ані та Нати. Вони теж розпитували мене. А я відповідала, що востаннє бачила дівчат перед своєю екскурсією в Лебедин.
Прохір посміхається мені самими лише очима і ніжно стискає мою руку. Я озираюся довкола і відчуваю, як спогади починають виринати з моєї пам’яті. Так, наче хтось відв’язав грузки, до яких вони були прив’язані.

На екскурсію з нас чотирьох їду лише я. Я стою перед маленьким бусіком, але сідати в нього мені не хочеться.
— Ти передаси Прохору привіт від мене? — питаю я в Ані. Вона киває. Я знаю, що вона дійсно це зробить. Але я б хотіла провести цей вечір з Прохором особисто.
Поруч зі мною Тетяна Андріївна, яка до того є ще й мама Марини. Під час цього перебування в санаторії вона грає роль нашої вчительки-наставниці. Це вона вмовила мене на екскурсію. “Навряд чи тобі ще колись випаде можливість побачити кургани Лебединщини”, — каже вона мені і підштовхує до бусіка. Старий сторож біля воріт спостерігає за нами, посміюючись.
— Передай привіт Прохору, — шепчу я наостанок Ані.
Я знаю, що дівчата планують сьогодні скористатися відсутністю вчительки. Вони хочуть зустрітися з місцевими хлопцями за межами санаторію. Всі разом вони підуть до старої водонапірної вежі. Кажуть, біля тої вежі мешкають привиди.
Мені сумно і заздрісно. Жодні кургани не варті того, щоб відмовлятися від зустрічі з Прохором біля старої водонапірної вежі. Особливо, якщо там мешкають привиди. Коли я займаю своє місце у бусіку, в моїх очах стоять сльози.

Осколки скла тріщать під важкими чоботами Прохора, коли ми з ним йдемо вздовж житлового корпусу санаторію. Десь там на першому поверсі є кімната, яка колись належала нам з Анею. Одного разу Ната залізла до нас з вулиці просто через вікно, щоб не обходити через центральний вхід.
— Чуєш, — обережно звертаюся я до Прохора. — В той останній день дівчата мали піти на зустріч до тебе і твоїх друзів. Ти пам’ятаєш це?
Прохір знизує плечима. Звісно, він нічого не пам’ятає. Для нього то був звичайний день тринадцять років тому. На відміну від мене він не говорив про ті події зі слідчими. Він не намагався відновити в пам’яті спогади. Він просто жив собі далі.
Спочатку жив без мене, а потім зі мною. Після того, як батьки забрали мене з санаторію під Лебедином, я кілька тижнів тужила за ним. А потім вирішила написала йому листа. Вказала на конверті адресу санаторію та ім’я — Коваленко Прохір.
Коли я отримала лист у відповідь, то виявила, що у Прохора красивий та правильний почерк. Такий, ніби в школі він вчив каліграфію. Якийсь час ми переписувалися, а потім він приїхав до мене в Київ.
— Що зараз з тими хлопцями, з якими ти приходив до нас на дискотеки? — навимосно недбало питаю я.
Прохір дивиться на мене своїми чорними очима. Такими чорними, що важко розмежувати зіницю та рогівку.
— Ми вже тринадцять років не спілкувалися.
Я зупиняюсь і притискаюся до нього. Прохора важко назвати ідеальним. Він самітник, який уникає людей. Він не їздить у відпустки та не відвідує громадські міста. Він не знайомиться з моїми друзями та не любить фотографій. Але він поруч. Всі ці тринадцять років він був поруч.

Дівчат немає, і Тетяна Андріївна неймовірно стривожена. Всю ніч вона та інші працівники санаторію ходили околицями, розбиваючи темряву світлом своїх ручних ліхтариків. А я до самого ранку без сну лежала під своєю ковдрою та слухала далеке відлуння їхніх голосів: Марииина! Ааааня! Натааааша!
Настає ранок, і я виходжу на ту площу, де ще позавчора танцювала з дівчатами на нашій щоденній дискотеці. Мені сумно за них. А ще мені сумно за Прохора. Бо цього вечора вже ніхто не пустить його до санаторію. Я ж так і не здогадалася спитати в нього адресу, щоб написати йому листа.
Коли в пофарбовані блакитною фарбою ворота в’їжджає машина моїх батьків, я починаю ридати і вже не можу стримати сліз. Мама вистрибує з машини і біжить до мене. Вона така рідна, і я ховаюся в її обіймах.
— То жах якийсь, — я чую голос тата. Він говорить до старого сторожа, що зачиняє за машиною стулку блакитних воріт.
— Не те слово, — прокурено хрипить у відповідь сторож. — Але то таке, знаєте, не вперше. Років тринадцять тому було схоже. Тільки то були хлопці. Полізли до водонапірної вежі і втопились. Ох дурні… Коли їх знайшли, то вже майже не було, що ховати. Тому там і могили їм повикопували.

Вежа височіє прямо перед нами. Це пузатий резервуар, піднятий на залізобетонних підпірках якомога вище над землею. Мені здається, що вона ледь помітно похитується на вітру.
Прохір іде поруч зі мною. Він мовчить, але я відчуваю на собі погляд його чорних очей. Не озираючись, я нащупую його долоню та стискаю її. Рука в Прохора холодна, і я намагаюся її зігріти. В ніс б’є запах тухлих яєць, але я не звертаю на нього уваги.
Десь тут мають бути ті чотири могили, про які колись давно говорив старий сторож. Мені здається, якщо я знайду їх, то зрозумію нарешті, що саме сталося тринадцять років тому. Рука Прохора вислизає з моєї долоні, та я не зважаю. Я залишаю його позаду і починаю обходити водонапірну вежу по колу. Ось і вони. Чотири металеві різьблені хрести з виграйованими фотографіями на них.
Я дивлюся на чорно-білі вицвілі знімки. На молодих хлопців, які дивляться з них. Вродливих, юних, безтурботних. Один з них видається мені знайомим. До болю знайомим. Таким знайомим, що я забуваю дихати.
«Коваленко Прохір Дмитрович. 1971-1988»

Моє серце калатає. Хлопчик з рокабільним чубом позирає зі знімку з насмішкою та викликом. І очі в нього чорні-чорні.
Вітер плутає моє волосся та збиває рюкзак з мого плеча, а я все не можу відвести погляду від фотографії. Запах тухлих яєць стає сильнішим. Я намагаюся знайти в собі сили, щоб обернутися назад. Я боюся того, що позаду мене стоїть вже не мій Прохір — не той чоловік із сіточкою маленьких зморшок довкола очей, якого я знала. Можливо, тепер за моєю спиною застиг стрункий сімнадцятирічний хлопець, яким він був на момент своєї смерті. Але насправді я боюся того, що позаду мене стікає водою роздуте блідо-синє тіло зі скуйовдженим волоссям та випалим з рота опухлим язиком.
Мені здається, що я стою так вже цілу вічність. Прохір мовчить і не рухається. Але я відчуваю на потилиці погляд його чорних очей. Я приїхала у старий санаторій за відповідями. І я їх все-таки знайшла. Я відчуваю, як по щокам котяться сльози. Я все ще не можу змусити себе обернутись.