Дещо про творчий процес Або Як приручити норовливого Коника [химерна проза] Автор: Н. Прищепа (Наталя Черкас)

Бідні наші Пегаси! Якого їм дати сінця?
Де набрати його при теперішніх всіх дефіцитах?
Наша карта у плямах, немов у смертельних синцях…
(В. Баранов)

Ох і нелегка то справа – літературна творчість! – скаже вам будь-який добровільний Раб напрочуд примхливої чарівної панночки Музи. І той, який щойно написав перші рядки свого майбутнього безсмертного творіння, що неодмінно потрясе світ (сам в це свято вірить, бо інакше – який сенс папір марати?). І той, хто багато років - як прикутий ланцюгом до галери невиправний каторжник – приречений невблаганною долею невтомно сіяти прекрасне, розумне, добре і, дай Боже, вічне, втокмачуючи беззаперечні істини, духовні цінності і високі людські ідеали в голови неідеальних читачів. Бо ті сучасні читачі (за приємним виключенням справжніх книжкових гурманів) вперто оминають товсті томи, надаючи перевагу тонкому і легкому – аж прозорому – чтиву: коміксам, блогам з мордокнижки, тік-токам, в кращому випадку – фентезі, детективам і серійним казочкам про вічно замурзаних неосвічених Попелюшок, які поголовно закохують в себе високочолих галантних принців-графів-лордів-маркізів і інших обов'язково мільярдерів. А що? Так зручно: пробіг очима – і відразу забув! Ніякої роботи ні розуму, ні серцю. Ніщо не заставляє мозок скрипіти заіржавленими півкулями, продукуючи думки, ніщо не обтяжує душу роздумами про наш недосконалий світ і місце в ньому Вершини Творіння – Людини. Тебе, любий читачу!
Якби ж ти знав, шановний, як важко даються автору ті грубі книжні томи, які ти правдами і неправдами уникаєш брати до рук (навіть з обов’язкової шкільної програми), то чисто з щирого співчуття, хай з острахом розгорнув би книжку на середині і прочитав абзац-другий. Може зацікавить, зачепить чимось за живе – і ти захочеш прочитати ту історію з початку, з першої сторінки і до останньої крапки? Мрії-мрії, де ваша насолода…
Ой, щось я відволіклась від роботи – мабуть через втому. Вже десяту годину за ноутбуком, текст «йде» важко та головне – пишу! На пів сторінки душевних страждань героїні через зраду коханого і вщент розбиті мрії витратила майже три години: п’ять разів переписувала і редагувала, щоб найбільш психологічно точно і проникливо передати ті пекельні сердечні муки. Дійшло до того, що сама ридала від співчуття – аж серце розболілось. Але ж написала!
Несподівано за спиною озвався гривастий Кінь, перебивши хід думок:
– Все, з мене досить! Не можу я місяцями бути біля тебе! Уявляєш, скільки поетів і письменників по всьому світові чекають на мене? І чого тільки не обіцяють, заманюючи до себе! Годувати щодня фондю і шоколадом, поїти шампанським і найкращим «Бордо» з власних винних погребів. Я вже мовчу про соковиту пашу на курортних гірських полонинах… А в тебе що? Овес, водичка з криниці, повітка з минулорічним сіном і море сліз в романі! А ще ці безкінечні повітряні тривоги вдень і вночі, літаки, шахіди, ракети над головою… І що я тут роблю, чого приріс до тебе, як зачарований? – спересердя гупнув копитом у підлогу.
– Не гнівайся, Пегасику! – винувато дивилася я на крилатого, сама вкрай знесилена добровільними тортурами за ноутбуком. - Ти сам в чотирнадцятому прибився до мене, шукаючи прихистку. Тоді не боявся ревіння літаків і вибухів, а тепер?
– Щоб я та боявся? Мій пра-пращур громи й блискавки возив самому Зевсу! Я – син богів з Олімпу, брат воїна Хрісаора і друг героя Беллерофонта! А тоді на Донбасі я був ще малим недосвідченим Лошам, не розумів небезпеки, бо народився в нелякані часи: трубадури, містрелі, вальяжні римоплети в шовкових халатах і з трубками, прекрасні дами в манто і з страусовим пір’ям на капелюшках… Живодери! Добре, хоч до моєї золотої гривки не добрались…
– Не бійся, любий Конику, ніхто тебе тут не образить…- відповіла я і хотіла знову поринути в текст. Та де там!
– Ага! Ти хоч цього вовкодава вижени з хати! – не заспокоювався Пегас, косячи недобрим оком на Готта Лордовича, що сидів поруч і не зводив з нього пильного погляду. - Стоїть звірина над душею, дихає в шию – як тут зосередишся на високому і вічному?
– Я на службі! – скочив на лапи обурений Німець. – Без сну і відпочинку господиню охороняю! Ще невідомо, чого чекати від цього… мутанта Не-парно-копитного!
– Досить з мене вовчих образ! – Пегас стріпонув крилами як списами, гнівно роздуваючи ніздрі. - Заздриш моїм крилам? Маю ще й копита! От як брикну!
– Ги-ги, злякав, лошак травоїдний! – зубоскалив білосніжними іклами Готт Лордович. – Син богів! Та я сам – Бог!* Мої сірі пращури з лісу – не боги, та не одній самовпевненій Коняці копита повідгризали! А крила повисмикувати – то на раз…
– Хлопчики, не сваріться! – втрутилась я, вимушена відірвати погляд від тексту. – Я обох вас щиро люблю і дуже ціную.
– Він перший почав, - огризнувся наїжачений Лордович. – Крила, копита…Самозакоханий нарцис! Ну яка від нього користь у господарстві? Вихвалявся тут, що копитом вибив джерело на Парнасі для цілого натовпу Муз. Чому б в таку спеку на подвір’ї джерело не вибити – он яка посуха? І де тепер ті Музи, щось їх давно не чути?
– Я не для господарства! Моя місія - дарувати натхнення! – Пегас гордо струснув золотою гривою, став у позу, прикрив очі і задумливо продекламував: «Скільки муз таких на світі! Во всякім городі, в повіті. Укрили б зверху вниз Парнас…»**  – Глянув зверхньо на Готта: - Муз багато, а я – один-єдиний!
Я зітхнула і, вставши з-за стола, обняла Пегаса за шию:
– Музи – полохливі створіння, мовчать, коли гримлять гармати. А ти не покидаєш нас, відважний Конику, брат Воїна і друг Героя! Щиро дякую тобі…
Розчулене таким визнанням крилате Лоша тикнулось теплими шовковими губами в мою щоку. А вірний Пес лизнув руку, якою пестила його могутній загривок. Ось воно – щастя!
– Ну що, хлопці, час вечеряти і відпочивати? Я шалено втомилась, але розділ дописала.
– Я-я, яволь!*** Кому відпочивати, а мені ще в нічну зміну заступати, вас охороняти, - важно сказав Готт Лордович, зиркнувши на конкурента.
– Який відпочинок? Мені терміново треба летіти! - не змовчав в піку йому Пегас. – Щойно один поет у Василькові на зоряне небо замріяно задивився.
– Лети, прудкий Конику, та повертайся, не барись. Як я без тебе?

* Готт – Бог (нім.)
** З вірша І. Котляревського
*** Я,я, яволь! – Так, так, слухаюсь! (нім.)

#химерна_проза

Останній раз редагувалося: Dariya_Gulvis (Ср Жовт 30, 2024 8:17 pm), всього регувалося 1 раз(-и)

Ніфіга собі тут речення (в сенсі розміру), але ж як вони побудовані! Аплодую стоячи, гарно написано, легко читається. Там про диктант Забужко нещодавно жартували, так от, може це?) Ні, ну реально класно, а головне, що думка не втрачається. Мені сподобалось, навіть дуже. Перечитала оповідання двічі просто тому, що кайфонула від тексту))

Не зайшло та не розкрито повністю,сучасна казочка

Сподобалось! Легко і приємно читається, дійсно отримала задоволення

Є питання до віку казкового Пегаса
Я так зрозуміла, що по історії, він істота що живе вже давно, він каже: «народився в нелякані часи: трубадури, містрелі, вальяжні римоплети в шовкових халатах», але при цьому тоді на Донбасі він був малим недосвідченим Лошам. Якась нестиковочка виходить)

Крім вказівки на вік Пегаса не знаю, наскільки необхідними були згадки про війну, бо складається враження, що згадали аби згадати.

Ще мені здалось трошки дивним, що письменниця так довго і тяжко писала ту сцену на півсторінки, коли поруч з нею була муза. Хіба з музою текст не має йти легко й від душі?)

А от читаючи ваш текст, відчувається, що муза вас любить. Окремий респект за побудову речень.
Пес-німець прикольний)
Дякую за оповідання!

Не розділяю захвату попередніх коментаторів.
Мені ті кілометрові речення геть не легко читалися. Та ще й таке враження, що автор метався між жанрами. Почалося з високопарної художноьості, потім перетекло в публіцистику з каменями в городи читачів, а далі взагалі скотилося в казочку з банальними діалогами. Ні, видно, що автор шарить за правила написання, пунктуацію і все таке, але володіти мовними інструментами та грамотно їх використати — то трішки різні речі.
При такій непоганій і життєвій ідеї можна було б написати щось значно краще. Напевно, це ви так хотіли передати, як автор страждає, коли пише "під замовлення" читачів, але на ділі вийшло не оповідання, яке висвітлює цю проблему, а побитий життям текст, який вимучували з тотальним небажанням робити це. От не можу позбавитися від думки, що сам автор цей твір не любить.
На хіба тут війна теж не зрозуміло. Це зараз у кожного другого автора якась внутрішня установка — втулити згадку про неї де треба і не треба, бо ж у воєнний час живемо, чи що?

Дуже сподобалися вставки "а що?", сам люблю їх використовувати. Не сподобалися вставки в дужках, але в напівесеїстики що претендує на відсутність четвертої стіни це ніби як і норм. Вцілому технічно написано непогано, та я не є сильним поціновувачем абсурдизму. Хоча, як для Химерної Прози, саме цей жанр цілком таки підходить ;-)