![Олімпіада [химерна проза] Автор: Кирило Тесленко Empty](https://2img.net/i/empty.gif)
— Антоха, чого ти такий сумний? — запитав помічник головного тренера, Валерій Остапович з планером, помітивши, як хлопець довго дивиться у стіну та над чимось замислився.
— А? Що? Я…так…вже лізу.
— Зберися, почав!
Антон витягнув руки, як павук, і поліз на стіну, швидко підіймаючись все вище й вище.
— Ну-бо…давай…ще трохи…СТОП!
— Ну як?!
— Ти побив власний рекорд! Золото на Олімпіаді твоє сто відсотків!
Хлопець ледь посміхнувся та повернувся на землю. Він став чемпіоном України по спортивному скелелазінню дебютуючи на Олімпіаді у Парижі.
— Фінальне тренування закінчено, можеш йти додому, завтра о дев'ятій ранку бути на вокзалі, не запізнюйся.
— Так, Валерій Остапович, до побачення.
Антон вийшов на вулицю, надягнув кепку, застебнув спортивну кофту та не поспішаючи пішов до автобусної зупинки. Була осінь, сильний вітер пронизував не дивлячись на застебнуту кофту, але втома після півторагодинного тренування налила м’язи і не давала рухатись швидше. Настрій у хлопця був поганий, адже він учора розійшовся з дівчиною, з якою зустрічався два роки. Антон вже будував плани щодо спільного майбутнього, але спорт займав більшу частину часу в їхній парі. У нього це спортивне скелелазіння, а у неї — теніс. Вони обидва прагнули досягти висот, але через графік не змогли достатньо приділяти уваги один одному тому вирішили розійтись. Його дратувало, коли він бачив когось, хто йде у парі тим паче цілується.
Антон дійшов до зупинки та за хвилину прибув автобус. Хлопець заплатив за проїзд та сів на своє улюблене місце біля вікна справа де одне крісло та поряд задній вихід. Він дістав навушники, увімкнув музику для розслаблення, схрестив руки та заплющив очі, думаючи, що йому їхати рівно тридцять хвилин до вулиці Йорданська.
Доїхавши до своєї зупинки, Антон потопав додому до своєї «чешки», типової для цього району. Вона із запахом перегару в під'їзді та обшарпаною штукатуркою, що повільно сипалася на сходинки дев'ятиповерхівки.
У кожного поверху був свій запах, і найсвіжіший стояв на першому, через те, що інколи гуляв вітер під час відчинення залізних вхідних дверей. Деякі поверхи були із запахом тютюну, сечі чи алкоголю, який долинав із відкритих пивних і не тільки пляшок. А ось нарешті восьмий поверх, на тлі інших виглядав більш охайним. Лише кабельний та інтернетівський кабелі висіли, майже не заважаючи увійти у тамбур. Антон прокрутив ключ, зайшов до квартири й звернув увагу на записку на тумбочці:
«Антоша, мене терміново викликали до клієнта. Полетіла до Стамбула, звідти відразу в Париж, кур'єр привезе бокси з їжею сьогодні після 18:00, гроші в тумбочці.
Мама»
Антон, прочитавши, відчув легке полегшення. Він сам собі наданий, хоч і ненадовго, бо завтра вже буде потяг Львова з командою. Кофта полетіла на вішак, кеди і сумка теж лишилися у передпокої. Антон швидко подолав два метри до своєї кімнати й впав на одномісне ліжко. Його погляд втупився в акваріум на маленьких рибок, які повільно й безцільно плавали в різні боки. Кілька хвилин спостережень і повіки почали важчати — Антон заснув.
***
Йому снився дивний сон, він на Олімпіаді, чекає на старт й повернувши голову, помічає, як з натовпу, що налічує тисячі людей, виходить та прямує жінка схожа на ту, що він бачив в автобусі. Антон запанікував. Його долоні враз спітніли, а голова почала хитатися в різні сторони. Він хотів втекти. Темрява настала раптово, та видихнути не вдалося. Тепер прожектор світив на одного лише хлопця. Кроки. Він завертів головою, бо вони ніби відбивалися в голові разом з гучним серцем.
— Хто тут?! — Кричить Антон та розмахує руками.
Тиша.
Кроки стають ще ближче.
— Ще раз запитую хто тут?!
— Не їдь…не їдь…
Антон почув жіночій моторошний голос, наче зміїний змішаний з людським.
— Не їдь…або помреш…
І Антон наче провалився та почав падати, але дзвінок його витягнув зі сна.
Він розплющив очі та узяв IPhone, подзвонив кур'єр і через несправний ліфт Антону треба спускатись. Хлопець тяжко підвівся, протер очі, та відчував легку тривожність.
— Сон якийсь…не пам’ятаю…але було щось стрьомне…
Хлопець спустився вниз, щоб забрати їжу. Світло вимкнули щойно він зайшов у під'їзд.
— Блін! Це точно по графіку? Ще цього не вистачало…ненавиджу…
Антон підіймався на свій поверх, лаючись на усіх мислено, адже сон, який він не пам'ятав, але точно був для нього поганий, розбудили, вимкнули світло та ще й підійматись на восьмий поверх він не хотів.
Дійшовши до квартири, він кинув їжу на підлогу та пішов у душ.
Сьогоднішня вечеря, про доставку якої потурбувалася його мати, підпадає під дієту Антона – їсти можна. Гречка зі шматочками морквини, куряча відбивна, салат і Ютуб – найкраще поєднання за цей день. Інформація пролітала повз вуха, але хлопець добросовісно намагався зосередитися на останніх новинах у спорті. Не вийшло. Той дурнуватий сон все не йшов з голови.
***
Наступного дня Антон прокинувся в гарному настрої, але за секунду його зіпсувала повітряна тривога. Кілька разів пролаявши гидотного сусіда, він попрямував у ванну та почав паралельно дивитися новини у телеграм каналах.
Через двадцять хвилин загроза минула, тому, Антон зібравши сумку поїхав на вокзал.
Хлопець саме вчасно підійшов до зупинки, бо автобус щойно під'їхав. «Його» місце виявилося вільним, невеличка посмішка сама вилізла на обличчя. Звичний ритуал був здійснений: навушники увімкнені, музика грає.
Дивлячись у вікно, хлопець спостерігав за автівками, людьми на вулиці, магазинчиками. Хтось їде велосипедом, або як іноді він бачить якась аварія – таке життя, інколи трапитися може всяке. Люди заходили у автобус, платили та шукали вільне місце. Цікаво було спостерігати за різною реакцією людей, якщо є вільне, хтось туди майже «біжить», якщо немає, то незадоволена гримаса чи сум, а може все разом. Проїхавши кілька зупинок, Антон занурився у музику і не помітив, як почався дощ та швидко вікна запітніли, що майже не було нічого видно. Давка в автобусі з кожним новим пасажиром наростала все більше й більше та ще зайшов чоловік, вставши притул до хлопця своїм пузом. Антон помітив що водій набирає швидкість й різко зупинився, а передні двері з ляскотом відчинилися. Вийшли всі. Не розуміючи, що відбувається, хлопець зняв один навушник. Щось тут дивне. Антон спробував вийти разом з іншими, та до салону ступила жінка. Знайома йому вже. Власниця того дивного погляду – мертвого й холодного. У той момент він відчув дикий страх, холод та ком у горлі. Жінка зайшла вся в чорному, худорлява, висока, та повернувши голову до хлопця, почала йти в його сторону. Антон розгублено натиснув кнопку аварійного відкриття, але задні двері не відчинилися.
Жінка стала за метр від нього. Обличчя було в неї білосніжне, наче прозоре, чорні губи, чорні обводи очей, високий лоб та не сповнені нічим, очі.
— Хто ви? — Тремтячим голосом запитав хлопець, сівши на місце.
— У мене багато імен, — сказала жінка на диво приємним та м’яким голосом трішки з посмішкою.
— А…що вам треба?
Він побачив, що легка посмішка зникла. та натомість її погляд зосередився на його обличчі
— Антоне…я тут, щоб тебе попередити…ти маєш наразі два шляхи, той який ти обереш буде залежить твоя доля, — строго сказала вона не відводячи погляд.
Хлопець відчував що він не може вимовити й слова. Дурнуваті мурахи покривали його тіло з кожним її словом усе більше.
— Я…не..кхм-кхм…не розумію…
— У тебе є вибір: або ти знімаєшся зі змагань, живеш довго та я до тебе ще не скоро прийду, але ти залишишся без досягнень, або ти отримаєш те, що найбільше бажаєш на олімпіаді, встановиш новий рекорд, увійдеш в історію ігор…але я тебе заберу одразу після цього.
— Але чого…я стільки працював…як так…за що…
— Це буде залежати від шляху одразу після змагань…ти або потрапиш у халепу, або минеш цього, це можна досягти тільки… — Антон напрягся, бо вона не договорила, витримує паузу, — відмовившись від поїздки.
Останні слова жінки були як грім серед ясного неба. Він, опустивши голову, почав куйовдити пальцями по волоссю.
— Ти повинен зробити вибір. Ким ти будеш, юначе – переможцем чи в очах інших трусом та зрадником? Ти вбережеш своє життя чи гідність країни?
— Що скаже моя команда, тренер?! Я їх підведу! Усю країну, себе!
— Хлопчик, я тут лише для того, щоб попередити. Вирішувати, ти повинен самостійно, думаючи, що насамперед для тебе важливо.
Вибір ти зробиш на вокзалі: або ти сядеш у потяг, або ні. Прощавай…
Жінка повернулась спиною та вийшла з автобуса а інші пасажири повернулися. Автобус рушив з місця. Антон стоячи увесь час відчув, доторк чужої руки. Той сипнувся, це була літня жінка, яка хотіла присісти на його місце.
Дощ пройшов, зійшло сонце та Антон доїхав до головного входу Центрального вокзалу м. Києва, де його чекав тренер та команда.
— Антон! Антон! Я тут! — Голосно сказав тренер махаючи рукою.
Він трохи невпевнено кивнув та повільно підійшов до них та привітався.
Тренер побачив що той трохи наляканий та обличчя наче “сметана”.
— Тоха, що трапилось? Наче смерть побачив, — з посмішкою сказав тренер, очікуючи його позитивну реакцію на жарт, але він був похмурий.
— Так хлопці та дівчата, нікому не відставати, зараз йдемо через металодетектори, білети в мене, в нас дев’ята колія, потяг приїде за тринадцять хвилин, тож рушаймо! — Й почав їх пропускати вперед себе, узявши валізу.
Антон підіймаючись ескалатором, оглядав приміщення, де ходили купу людей у різні сторони. Хтось поспішав на потяг, хтось повертався з потягу – ось такий він, вокзал. Були ще й ті, хто когось зустрічали.
Спускаючись до платформи, він почув гудок, та як махає Валерій Остапович, щоб поспішав. Антон до нього підійшов, та стоячи біля білетера, той перевірив та повернув квиток, вказуючи, що може підійматись на потяг.
Поїзд рушив.
Тренер пішов до туалету коли потяг вже набирав швидкість, та розклавши речі, пішов перерахувати всіх. Черга дійшла й до купе Антона, він відчинив двері та побачив сплячого хлопця з ковдрою поверх.
На ранок, тренер встав раніше, та ще раз хотів поспілкуватись з Антоном, той сонно йшов коридором, постукав, але ніхто не відкривав, він смикнув ручку, побачив невідкриту постільну білизну та лист.
«Вибачте
А.»
#химерна_проза
Останній раз редагувалося: Dariya_Gulvis (Ср Жовт 30, 2024 8:11 pm), всього регувалося 1 раз(-и)
— А? Що? Я…так…вже лізу.
— Зберися, почав!
Антон витягнув руки, як павук, і поліз на стіну, швидко підіймаючись все вище й вище.
— Ну-бо…давай…ще трохи…СТОП!
— Ну як?!
— Ти побив власний рекорд! Золото на Олімпіаді твоє сто відсотків!
Хлопець ледь посміхнувся та повернувся на землю. Він став чемпіоном України по спортивному скелелазінню дебютуючи на Олімпіаді у Парижі.
— Фінальне тренування закінчено, можеш йти додому, завтра о дев'ятій ранку бути на вокзалі, не запізнюйся.
— Так, Валерій Остапович, до побачення.
Антон вийшов на вулицю, надягнув кепку, застебнув спортивну кофту та не поспішаючи пішов до автобусної зупинки. Була осінь, сильний вітер пронизував не дивлячись на застебнуту кофту, але втома після півторагодинного тренування налила м’язи і не давала рухатись швидше. Настрій у хлопця був поганий, адже він учора розійшовся з дівчиною, з якою зустрічався два роки. Антон вже будував плани щодо спільного майбутнього, але спорт займав більшу частину часу в їхній парі. У нього це спортивне скелелазіння, а у неї — теніс. Вони обидва прагнули досягти висот, але через графік не змогли достатньо приділяти уваги один одному тому вирішили розійтись. Його дратувало, коли він бачив когось, хто йде у парі тим паче цілується.
Антон дійшов до зупинки та за хвилину прибув автобус. Хлопець заплатив за проїзд та сів на своє улюблене місце біля вікна справа де одне крісло та поряд задній вихід. Він дістав навушники, увімкнув музику для розслаблення, схрестив руки та заплющив очі, думаючи, що йому їхати рівно тридцять хвилин до вулиці Йорданська.
Доїхавши до своєї зупинки, Антон потопав додому до своєї «чешки», типової для цього району. Вона із запахом перегару в під'їзді та обшарпаною штукатуркою, що повільно сипалася на сходинки дев'ятиповерхівки.
У кожного поверху був свій запах, і найсвіжіший стояв на першому, через те, що інколи гуляв вітер під час відчинення залізних вхідних дверей. Деякі поверхи були із запахом тютюну, сечі чи алкоголю, який долинав із відкритих пивних і не тільки пляшок. А ось нарешті восьмий поверх, на тлі інших виглядав більш охайним. Лише кабельний та інтернетівський кабелі висіли, майже не заважаючи увійти у тамбур. Антон прокрутив ключ, зайшов до квартири й звернув увагу на записку на тумбочці:
«Антоша, мене терміново викликали до клієнта. Полетіла до Стамбула, звідти відразу в Париж, кур'єр привезе бокси з їжею сьогодні після 18:00, гроші в тумбочці.
Мама»
Антон, прочитавши, відчув легке полегшення. Він сам собі наданий, хоч і ненадовго, бо завтра вже буде потяг Львова з командою. Кофта полетіла на вішак, кеди і сумка теж лишилися у передпокої. Антон швидко подолав два метри до своєї кімнати й впав на одномісне ліжко. Його погляд втупився в акваріум на маленьких рибок, які повільно й безцільно плавали в різні боки. Кілька хвилин спостережень і повіки почали важчати — Антон заснув.
***
Йому снився дивний сон, він на Олімпіаді, чекає на старт й повернувши голову, помічає, як з натовпу, що налічує тисячі людей, виходить та прямує жінка схожа на ту, що він бачив в автобусі. Антон запанікував. Його долоні враз спітніли, а голова почала хитатися в різні сторони. Він хотів втекти. Темрява настала раптово, та видихнути не вдалося. Тепер прожектор світив на одного лише хлопця. Кроки. Він завертів головою, бо вони ніби відбивалися в голові разом з гучним серцем.
— Хто тут?! — Кричить Антон та розмахує руками.
Тиша.
Кроки стають ще ближче.
— Ще раз запитую хто тут?!
— Не їдь…не їдь…
Антон почув жіночій моторошний голос, наче зміїний змішаний з людським.
— Не їдь…або помреш…
І Антон наче провалився та почав падати, але дзвінок його витягнув зі сна.
Він розплющив очі та узяв IPhone, подзвонив кур'єр і через несправний ліфт Антону треба спускатись. Хлопець тяжко підвівся, протер очі, та відчував легку тривожність.
— Сон якийсь…не пам’ятаю…але було щось стрьомне…
Хлопець спустився вниз, щоб забрати їжу. Світло вимкнули щойно він зайшов у під'їзд.
— Блін! Це точно по графіку? Ще цього не вистачало…ненавиджу…
Антон підіймався на свій поверх, лаючись на усіх мислено, адже сон, який він не пам'ятав, але точно був для нього поганий, розбудили, вимкнули світло та ще й підійматись на восьмий поверх він не хотів.
Дійшовши до квартири, він кинув їжу на підлогу та пішов у душ.
Сьогоднішня вечеря, про доставку якої потурбувалася його мати, підпадає під дієту Антона – їсти можна. Гречка зі шматочками морквини, куряча відбивна, салат і Ютуб – найкраще поєднання за цей день. Інформація пролітала повз вуха, але хлопець добросовісно намагався зосередитися на останніх новинах у спорті. Не вийшло. Той дурнуватий сон все не йшов з голови.
***
Наступного дня Антон прокинувся в гарному настрої, але за секунду його зіпсувала повітряна тривога. Кілька разів пролаявши гидотного сусіда, він попрямував у ванну та почав паралельно дивитися новини у телеграм каналах.
Через двадцять хвилин загроза минула, тому, Антон зібравши сумку поїхав на вокзал.
Хлопець саме вчасно підійшов до зупинки, бо автобус щойно під'їхав. «Його» місце виявилося вільним, невеличка посмішка сама вилізла на обличчя. Звичний ритуал був здійснений: навушники увімкнені, музика грає.
Дивлячись у вікно, хлопець спостерігав за автівками, людьми на вулиці, магазинчиками. Хтось їде велосипедом, або як іноді він бачить якась аварія – таке життя, інколи трапитися може всяке. Люди заходили у автобус, платили та шукали вільне місце. Цікаво було спостерігати за різною реакцією людей, якщо є вільне, хтось туди майже «біжить», якщо немає, то незадоволена гримаса чи сум, а може все разом. Проїхавши кілька зупинок, Антон занурився у музику і не помітив, як почався дощ та швидко вікна запітніли, що майже не було нічого видно. Давка в автобусі з кожним новим пасажиром наростала все більше й більше та ще зайшов чоловік, вставши притул до хлопця своїм пузом. Антон помітив що водій набирає швидкість й різко зупинився, а передні двері з ляскотом відчинилися. Вийшли всі. Не розуміючи, що відбувається, хлопець зняв один навушник. Щось тут дивне. Антон спробував вийти разом з іншими, та до салону ступила жінка. Знайома йому вже. Власниця того дивного погляду – мертвого й холодного. У той момент він відчув дикий страх, холод та ком у горлі. Жінка зайшла вся в чорному, худорлява, висока, та повернувши голову до хлопця, почала йти в його сторону. Антон розгублено натиснув кнопку аварійного відкриття, але задні двері не відчинилися.
Жінка стала за метр від нього. Обличчя було в неї білосніжне, наче прозоре, чорні губи, чорні обводи очей, високий лоб та не сповнені нічим, очі.
— Хто ви? — Тремтячим голосом запитав хлопець, сівши на місце.
— У мене багато імен, — сказала жінка на диво приємним та м’яким голосом трішки з посмішкою.
— А…що вам треба?
Він побачив, що легка посмішка зникла. та натомість її погляд зосередився на його обличчі
— Антоне…я тут, щоб тебе попередити…ти маєш наразі два шляхи, той який ти обереш буде залежить твоя доля, — строго сказала вона не відводячи погляд.
Хлопець відчував що він не може вимовити й слова. Дурнуваті мурахи покривали його тіло з кожним її словом усе більше.
— Я…не..кхм-кхм…не розумію…
— У тебе є вибір: або ти знімаєшся зі змагань, живеш довго та я до тебе ще не скоро прийду, але ти залишишся без досягнень, або ти отримаєш те, що найбільше бажаєш на олімпіаді, встановиш новий рекорд, увійдеш в історію ігор…але я тебе заберу одразу після цього.
— Але чого…я стільки працював…як так…за що…
— Це буде залежати від шляху одразу після змагань…ти або потрапиш у халепу, або минеш цього, це можна досягти тільки… — Антон напрягся, бо вона не договорила, витримує паузу, — відмовившись від поїздки.
Останні слова жінки були як грім серед ясного неба. Він, опустивши голову, почав куйовдити пальцями по волоссю.
— Ти повинен зробити вибір. Ким ти будеш, юначе – переможцем чи в очах інших трусом та зрадником? Ти вбережеш своє життя чи гідність країни?
— Що скаже моя команда, тренер?! Я їх підведу! Усю країну, себе!
— Хлопчик, я тут лише для того, щоб попередити. Вирішувати, ти повинен самостійно, думаючи, що насамперед для тебе важливо.
Вибір ти зробиш на вокзалі: або ти сядеш у потяг, або ні. Прощавай…
Жінка повернулась спиною та вийшла з автобуса а інші пасажири повернулися. Автобус рушив з місця. Антон стоячи увесь час відчув, доторк чужої руки. Той сипнувся, це була літня жінка, яка хотіла присісти на його місце.
Дощ пройшов, зійшло сонце та Антон доїхав до головного входу Центрального вокзалу м. Києва, де його чекав тренер та команда.
— Антон! Антон! Я тут! — Голосно сказав тренер махаючи рукою.
Він трохи невпевнено кивнув та повільно підійшов до них та привітався.
Тренер побачив що той трохи наляканий та обличчя наче “сметана”.
— Тоха, що трапилось? Наче смерть побачив, — з посмішкою сказав тренер, очікуючи його позитивну реакцію на жарт, але він був похмурий.
— Так хлопці та дівчата, нікому не відставати, зараз йдемо через металодетектори, білети в мене, в нас дев’ята колія, потяг приїде за тринадцять хвилин, тож рушаймо! — Й почав їх пропускати вперед себе, узявши валізу.
Антон підіймаючись ескалатором, оглядав приміщення, де ходили купу людей у різні сторони. Хтось поспішав на потяг, хтось повертався з потягу – ось такий він, вокзал. Були ще й ті, хто когось зустрічали.
Спускаючись до платформи, він почув гудок, та як махає Валерій Остапович, щоб поспішав. Антон до нього підійшов, та стоячи біля білетера, той перевірив та повернув квиток, вказуючи, що може підійматись на потяг.
Поїзд рушив.
Тренер пішов до туалету коли потяг вже набирав швидкість, та розклавши речі, пішов перерахувати всіх. Черга дійшла й до купе Антона, він відчинив двері та побачив сплячого хлопця з ковдрою поверх.
На ранок, тренер встав раніше, та ще раз хотів поспілкуватись з Антоном, той сонно йшов коридором, постукав, але ніхто не відкривав, він смикнув ручку, побачив невідкриту постільну білизну та лист.
«Вибачте
А.»
#химерна_проза
Останній раз редагувалося: Dariya_Gulvis (Ср Жовт 30, 2024 8:11 pm), всього регувалося 1 раз(-и)