![Крівдьма [химерна проза] Автор: Сидоренко Ольга Empty](https://2img.net/i/empty.gif)
Звати мене Василь. Живу я на хуторі зі своєю прабабою Пелагеєю, якій вже далеко за сто. В довголіття її звісно ніхто не вірить, бо первинний документ давно втрачено, а в новий паспортистка зазначила «прийнятний» рік народження.
Прабаба Пелагея й до тепер жвава й говірка. Любить після заходу сонця випити чарочку калганівки й розповісти кілька цікавезних історій.
Життя моє до вчорашнього вечора можна було назвати розміреним. Полюбляв я покурити люльку, скерувати хмари в правильний бік, збирав трави для лікування овечок. Жартував до вдови Марічки, з сусіднього хутора, щоб іноді забігала до мене на ночівлю. То й що, що вона має одну ногу коротшу за іншу? Марічка й хазяйка вправна, й пожартувати любить, і скляночку винця піднесе.
— Іч, Марічка, — тільки й кивала в її бік прабаба, — не жінка. Золото!
Але вчора піднявся такий сильний вітер, що здавалось ніби плаче маля, яке загубило матір. Прабабі це не сподобалось, вона відстояла голину біля образів хрестячись та плюючи на всі боки й пішла до себе.
Вночі мені наснився сон. Ніби майорить дівоча фігура в червоній плахті на узліссі й шепіт лине з усіх боків: «Приходь до мене, приходь, приходь».
— Ти кричав, — прабаба зі свічкою біля мого ліжка, трусить за плече.
Розповідаю сон. Вона одразу ж лізе на горище й відчиняє старезну скриню. Дістає звідти якесь дивне вбрання — штани та сорочку зшиті ніби з мішків із-під картоплі.
— Одягай. В цьому Крівдьма не побачить, — пхає мені те в руки.
— Хто? — питаю. — Навіщо?
— Нежить, що оселилася на болотах Бурого лісу ще до приходу сюди людей, — провадила прабаба, — я бачила її на власні очі. Не заходь у той ліс, чуєш?
— Та що мені там робити? — я знизую плечима. — Усі необхідні трави на полонині збираю, ягоди біля хати ростуть, грибів не люблю.
— Пам’ятай мої слова, — грозить прабаба зігнутим вказівним й наказує. — До Іллі зранку підеш!
Я киваю, переодягаюсь в старезне спіднє й лягаю досипати.
Отця Іллю чекаю на лавочці біля церкви. Він закінчує справляти хрестини й виходить на світ божий.
— Давно тебе не бачив, — з-під нахмурених брів дивляться в саму душу сині очі.
— Та воно ж… сам розумієш… — починаю, але він махає рукою й ми мовчки спускаємося в село.
— Здоров, Карпо, — отець Ілля приводить мене до кабінету дільничного. — Ось і ми.
Карпо підіймається, потискає нам руки, дістає цигарку. Махає на стіл, на якому віялом розкладені світлини. — Допомога твоя потрібна, Василю. Може чув щось?
На світлинах мертва дівчина у віночку з якоїсь твані та водоростей, закопана по самі пахви в землю. Широко розплющені очі перелякано дивляться на Бурий ліс.
— Це ж!? — у мене стискається горло.
— Кульгава Марічка, — Карпо втомлено потирає очі. — Може чув щось, бачив дивне?
— Тільки як вітер…
— Плакав?
— Точно. Хтось ще чув?
Карпо та Ілля кивають. Ми мовчимо.
Мені на очі навертаються ядучі сльози, скидаю їх долонею на підлогу. Яка погань могла таке вчинити? Крім цієї думки в голові не лишається жодної.
— Я ось що хотів, — Карпо благально дивиться на мене, — попроси бабцю Пелагею про послугу. Хай поводить мене біля Бурого лісу. Я троп не знаю, заблукати боюсь.
Коли утрьох доходимо до мого подвір’я прабаба, одягнута у вивернутого кожуха, вже чекає. В руках вона тримає мотузку та патерицю.
— Правнук не піде! — вона киває мені й додає. — Ти, Василько, будеш нам звідси допомагати. Набивай люльку міцним тютюном і роби так, щоб жодна хмара над узліссям не просунула.
Отцю Іллі прабаба вкладає в руки клаптик паперу.
— Це не молитва! — попереджає, і Ілля підтиснувши губи, киває. — Запалиш свічки й будеш читати повернувшись обличчям до лісу. А ти, — вона звертається до Карпа, — ось, випий молока та обв’язуйся мотузкою, — вона мілко хреститься й плює через плече. — Рушаймо без поспіху.
В ніч на п’ятницю отцю Іллі приснилися померлі батьки. До цього вони жодного разу не приходили в його сни. Мама сиділа у вишитій білим по білому сорочці на лаві біля хати й перебирала квасолю, а батько рубав сливку, що росла біля вікон.
— Навіщо ж ви батьку, дерево займаєте? — дивувався вві сні Ілля, воно ж білим цвітом рясніє, на осінь вродять сливки.
— Не треба нам того, — відсапуючись відповідав батько. — Нам би ще кілька років у спокої прожити.
— Мамо, а ви чого мовчите? — Ілля звертався до неньки, проте вона тільки усміхалась, дивлячись на нього втомленими очима й перетворювалась на матір Карпа.
Уві сні Ілля, не витримавши, за барки відтягнув батька від сливки й прокинувся від крику.
— Крівдьма йде!
Почувши стукіт, він не одразу зрозумів, що гупають у двері. То був Карпо, який не знайшовши гробарів, прийшов до нього о третій ночі по допомогу, бо самостійно викопати тіло кульгавої Марічки не зміг. Отець Ілля мовчки взяв лопату й пішов за Карпом на узлісся.
Зараз Марічка лежала в підвалі церкви, який виконував у селі функцію моргу. Карпо, прив’язаний мотузкою до бабці Пелагеї тинявся десь у Бурому лісі, в який за власним бажанням жодна жива душа не потикалася. Василь, якого в селі кликали мольфаром, курив люльку. І, треба віддати йому належне — хоч з усіх боків насувались чорні хмари над узліссям небо було таки синє.
Ілля запалив свічки, став обличчям до Бурого лісу й почав читати замовляння.
— Ти диви який! — почув він за спиною дівчачий голос.
— Як у себе вдома! — підхопив інший.
— А хреста не зняв! — додав третій та по хаті полинув дівчачий сміх й раптово змовк.
Отець Ілля пополотнів, перехрестився й продовжив читати не зважаючи на те, що робилося навколо. А навколо стукало, грюкало й трусило. Рясу отця Іллі постійно смикало, щось сіпало за волосся та бороду, а за комір сипався пісок і комахи.
Проте чоловік вперто читав слова, написані рукою Пелагеї. Підсвідомо розуміючи, що винен, бо не дозволив уві сні зрубати ту квітучу сливку, якої в їхньому дворі зроду не було.
Наразі він сам заходився рубати товстий стовбур.
Дільничний дивувався моторності бабці Пелагеї. Він, захеканий, ледь встигав за нею.
— Чекайте-но, — Карпо зупинився, благаючи про передих, проте Пелагея втупилася в нього таким злим поглядом, що чоловік махнув рукою й підтюпцем побіг за нею.
Коли дісталися перших високих дерев, пахнуло болотом. Пелагея підійшла до купини й порухала її патерицею. Звідтам плюснула смердюча гуща.
— Зовсім прохід закрила, — зітхнула Пелагея й смикнула мотузку. — Розвернися, будемо спиною заходити у ліс. І дивись уважно, що там тобі потрібно. Швидко шукай!
Карпо слухняно розвернувся. Як тільки вони увійшли в ліс, дільничний опинився сам.
— Бабцю, — тихо покликав Карпо. — Бабцю Пелагею.
Тут він побачив такі самі водорості, з яких був зроблений віночок Марічки. Водорості кублились під ногами, обвивали стовбури дерев, хапали Карпа за руки.
— Прийшов. Прийшов, — почув він шепіт звідусіль. — Сам прийшов. Ніхто не кликав.
І Карпа смикнуло в саме болото. Він одразу загруз по підборіддя. Ні поворухнутись, ні крикнути.
— А мамі я ліки так і не заніс, — пронеслося у дільничного в голові.
— Карпе, а ходи на світло! — раптом почув він голос Пелагеї й відкрив очі. — Знайшов щось?
— Водорості, — прохрипів Карпо, хапаючись за шию й відчуваючи у роті посмак багна.
— То виходимо, — Пелагея смикнула його за мотузку, — не знайдеш ти вбивцю, бо не людина до Марічки дісталася. А добре ти молока булькнув, — похвалила Пелагея Карпа, — пів глечика випив?
— Цілий, а що?
— Саме воно не дало тобі цілком в болото зануритись. А щодо Марічки ось що скажу, а ти затям, — Пелагея відв’язала мотузку й вони вирушили назад на хутір, — Крівдьма забрала її.
Сіло сонце. Ілля та Карпо повернулись у село. Прабаба Пелагея, прочитавши молитви пішла до себе. А Василь все ще курив люльку. Ніяк не міг заспокоїтись, що його Марічку так несподівано та жорстоко було вбито.
Безліч питань поставало в голові. Чому Марічка? Як Карпо так швидко знайшов її? Що дільничний робив вночі на узліссі? Що ще знає прабаба про Крівдьму? Чи знає як здолати її?
— Васильку? — почув він голос.
Озирнувся. Біля хвіртки стояла Марічка у білій сорочці.
— А я думав…
Жінка розсміялася й Василь і собі усміхнувся. Він підійшов до своєї коханки й взяв її за руки.
— І що ж ти думав. Василько? — зазирнула йому в очі Марічка.
— Що забрала тебе Крівдьма, — Василь швидко закрив рот рукою, боячись наврочити.
— Не забрала, а врятувала, — пояснила Марічка. — Блискавка мене вдарила. Ось вона мене в землю й закопала. На лоб поклала мокру траву, щоб зняти біль та опіки.
Чоловік та жінка помовчали.
— Ти сумував за мною, Василько?
— Сумував.
— А зігрієш мене?
— Зігрію.
Вона встала навшпиньки й поцілувала його у скроню. Він жадібно вдихнув запах її волосся. Обхопив стан й підняв на руки. Покрутив, сміючись від щастя, що так добре все склалося, що вони живі, веселі, закохані. Й кохав її у стогу так щиро, як ніколи. А потім, як усе скінчилося, кілька годин вмовляв Марічку одружитися.
На ранок Василь прокинувся в стозі сіна сам. Витяг з криниці відро води, вилив на себе. Переодягнувся й подався до Марічки на хутір. Хвіртка була зачинена. На ціпку скавучав пес Барбос, у стайні блеяли вівці. Було помітно, що хазяйки давно не було вдома.
— Що ти тут робиш? — почув Василь голос Карпа.
Дільничний уважно дивився на мольфара.
— А ти? — і собі спитав Василь, проте минула ніч ще хвилювала кров у його жилах і він радісно повідомив. — Ось прийшов сватати Марічку!
Карпо зблід.
— Не тобі вона обіцяна.
— Нікому з вас я не обіцяна! — почули вони голос Марічки. — Дитина. Потрібна була дитина. Тепер є.
Сміх, вітер, темрява…
— Ох, та ох, правнучку, — читала замовляння над Василем прабаба Пелагея. — Цур тобі, пек тобі, Крівдьма колами ходила не знайшла мого Василя…
— Що сталося? — Василь сів на ліжку. — Де Карпо.
— Полинув Карпо у засвіти, — прабаба зітхнула.
— Але… чому?
— Бо з нежиттю зв’язався щоб матір свою від тяжкої хвороби врятувати. Але ні її, ні себе… Ще й душу чисту на вічні муки її прирік — занапастив нашу Марічку.
— Але Марічка жива! Я бачив! Я торкався!
— Ні, Васильку, ні. Марічка тепер Крівдьмина. Заспокоїться зараз нежить на кілька років. А потім знову повстане. Бо немає на світі сили, яка б людину збавила від бажань. До цієї пори й буде навколо нежить, яка стражданням людським харчується.
Як от Крівдьма.
#химерна_проза
Останній раз редагувалося: Dariya_Gulvis (Ср Жовт 30, 2024 8:12 pm), всього регувалося 1 раз(-и)
Прабаба Пелагея й до тепер жвава й говірка. Любить після заходу сонця випити чарочку калганівки й розповісти кілька цікавезних історій.
Життя моє до вчорашнього вечора можна було назвати розміреним. Полюбляв я покурити люльку, скерувати хмари в правильний бік, збирав трави для лікування овечок. Жартував до вдови Марічки, з сусіднього хутора, щоб іноді забігала до мене на ночівлю. То й що, що вона має одну ногу коротшу за іншу? Марічка й хазяйка вправна, й пожартувати любить, і скляночку винця піднесе.
— Іч, Марічка, — тільки й кивала в її бік прабаба, — не жінка. Золото!
Але вчора піднявся такий сильний вітер, що здавалось ніби плаче маля, яке загубило матір. Прабабі це не сподобалось, вона відстояла голину біля образів хрестячись та плюючи на всі боки й пішла до себе.
Вночі мені наснився сон. Ніби майорить дівоча фігура в червоній плахті на узліссі й шепіт лине з усіх боків: «Приходь до мене, приходь, приходь».
— Ти кричав, — прабаба зі свічкою біля мого ліжка, трусить за плече.
Розповідаю сон. Вона одразу ж лізе на горище й відчиняє старезну скриню. Дістає звідти якесь дивне вбрання — штани та сорочку зшиті ніби з мішків із-під картоплі.
— Одягай. В цьому Крівдьма не побачить, — пхає мені те в руки.
— Хто? — питаю. — Навіщо?
— Нежить, що оселилася на болотах Бурого лісу ще до приходу сюди людей, — провадила прабаба, — я бачила її на власні очі. Не заходь у той ліс, чуєш?
— Та що мені там робити? — я знизую плечима. — Усі необхідні трави на полонині збираю, ягоди біля хати ростуть, грибів не люблю.
— Пам’ятай мої слова, — грозить прабаба зігнутим вказівним й наказує. — До Іллі зранку підеш!
Я киваю, переодягаюсь в старезне спіднє й лягаю досипати.
Отця Іллю чекаю на лавочці біля церкви. Він закінчує справляти хрестини й виходить на світ божий.
— Давно тебе не бачив, — з-під нахмурених брів дивляться в саму душу сині очі.
— Та воно ж… сам розумієш… — починаю, але він махає рукою й ми мовчки спускаємося в село.
— Здоров, Карпо, — отець Ілля приводить мене до кабінету дільничного. — Ось і ми.
Карпо підіймається, потискає нам руки, дістає цигарку. Махає на стіл, на якому віялом розкладені світлини. — Допомога твоя потрібна, Василю. Може чув щось?
На світлинах мертва дівчина у віночку з якоїсь твані та водоростей, закопана по самі пахви в землю. Широко розплющені очі перелякано дивляться на Бурий ліс.
— Це ж!? — у мене стискається горло.
— Кульгава Марічка, — Карпо втомлено потирає очі. — Може чув щось, бачив дивне?
— Тільки як вітер…
— Плакав?
— Точно. Хтось ще чув?
Карпо та Ілля кивають. Ми мовчимо.
Мені на очі навертаються ядучі сльози, скидаю їх долонею на підлогу. Яка погань могла таке вчинити? Крім цієї думки в голові не лишається жодної.
— Я ось що хотів, — Карпо благально дивиться на мене, — попроси бабцю Пелагею про послугу. Хай поводить мене біля Бурого лісу. Я троп не знаю, заблукати боюсь.
Коли утрьох доходимо до мого подвір’я прабаба, одягнута у вивернутого кожуха, вже чекає. В руках вона тримає мотузку та патерицю.
— Правнук не піде! — вона киває мені й додає. — Ти, Василько, будеш нам звідси допомагати. Набивай люльку міцним тютюном і роби так, щоб жодна хмара над узліссям не просунула.
Отцю Іллі прабаба вкладає в руки клаптик паперу.
— Це не молитва! — попереджає, і Ілля підтиснувши губи, киває. — Запалиш свічки й будеш читати повернувшись обличчям до лісу. А ти, — вона звертається до Карпа, — ось, випий молока та обв’язуйся мотузкою, — вона мілко хреститься й плює через плече. — Рушаймо без поспіху.
В ніч на п’ятницю отцю Іллі приснилися померлі батьки. До цього вони жодного разу не приходили в його сни. Мама сиділа у вишитій білим по білому сорочці на лаві біля хати й перебирала квасолю, а батько рубав сливку, що росла біля вікон.
— Навіщо ж ви батьку, дерево займаєте? — дивувався вві сні Ілля, воно ж білим цвітом рясніє, на осінь вродять сливки.
— Не треба нам того, — відсапуючись відповідав батько. — Нам би ще кілька років у спокої прожити.
— Мамо, а ви чого мовчите? — Ілля звертався до неньки, проте вона тільки усміхалась, дивлячись на нього втомленими очима й перетворювалась на матір Карпа.
Уві сні Ілля, не витримавши, за барки відтягнув батька від сливки й прокинувся від крику.
— Крівдьма йде!
Почувши стукіт, він не одразу зрозумів, що гупають у двері. То був Карпо, який не знайшовши гробарів, прийшов до нього о третій ночі по допомогу, бо самостійно викопати тіло кульгавої Марічки не зміг. Отець Ілля мовчки взяв лопату й пішов за Карпом на узлісся.
Зараз Марічка лежала в підвалі церкви, який виконував у селі функцію моргу. Карпо, прив’язаний мотузкою до бабці Пелагеї тинявся десь у Бурому лісі, в який за власним бажанням жодна жива душа не потикалася. Василь, якого в селі кликали мольфаром, курив люльку. І, треба віддати йому належне — хоч з усіх боків насувались чорні хмари над узліссям небо було таки синє.
Ілля запалив свічки, став обличчям до Бурого лісу й почав читати замовляння.
— Ти диви який! — почув він за спиною дівчачий голос.
— Як у себе вдома! — підхопив інший.
— А хреста не зняв! — додав третій та по хаті полинув дівчачий сміх й раптово змовк.
Отець Ілля пополотнів, перехрестився й продовжив читати не зважаючи на те, що робилося навколо. А навколо стукало, грюкало й трусило. Рясу отця Іллі постійно смикало, щось сіпало за волосся та бороду, а за комір сипався пісок і комахи.
Проте чоловік вперто читав слова, написані рукою Пелагеї. Підсвідомо розуміючи, що винен, бо не дозволив уві сні зрубати ту квітучу сливку, якої в їхньому дворі зроду не було.
Наразі він сам заходився рубати товстий стовбур.
Дільничний дивувався моторності бабці Пелагеї. Він, захеканий, ледь встигав за нею.
— Чекайте-но, — Карпо зупинився, благаючи про передих, проте Пелагея втупилася в нього таким злим поглядом, що чоловік махнув рукою й підтюпцем побіг за нею.
Коли дісталися перших високих дерев, пахнуло болотом. Пелагея підійшла до купини й порухала її патерицею. Звідтам плюснула смердюча гуща.
— Зовсім прохід закрила, — зітхнула Пелагея й смикнула мотузку. — Розвернися, будемо спиною заходити у ліс. І дивись уважно, що там тобі потрібно. Швидко шукай!
Карпо слухняно розвернувся. Як тільки вони увійшли в ліс, дільничний опинився сам.
— Бабцю, — тихо покликав Карпо. — Бабцю Пелагею.
Тут він побачив такі самі водорості, з яких був зроблений віночок Марічки. Водорості кублились під ногами, обвивали стовбури дерев, хапали Карпа за руки.
— Прийшов. Прийшов, — почув він шепіт звідусіль. — Сам прийшов. Ніхто не кликав.
І Карпа смикнуло в саме болото. Він одразу загруз по підборіддя. Ні поворухнутись, ні крикнути.
— А мамі я ліки так і не заніс, — пронеслося у дільничного в голові.
— Карпе, а ходи на світло! — раптом почув він голос Пелагеї й відкрив очі. — Знайшов щось?
— Водорості, — прохрипів Карпо, хапаючись за шию й відчуваючи у роті посмак багна.
— То виходимо, — Пелагея смикнула його за мотузку, — не знайдеш ти вбивцю, бо не людина до Марічки дісталася. А добре ти молока булькнув, — похвалила Пелагея Карпа, — пів глечика випив?
— Цілий, а що?
— Саме воно не дало тобі цілком в болото зануритись. А щодо Марічки ось що скажу, а ти затям, — Пелагея відв’язала мотузку й вони вирушили назад на хутір, — Крівдьма забрала її.
Сіло сонце. Ілля та Карпо повернулись у село. Прабаба Пелагея, прочитавши молитви пішла до себе. А Василь все ще курив люльку. Ніяк не міг заспокоїтись, що його Марічку так несподівано та жорстоко було вбито.
Безліч питань поставало в голові. Чому Марічка? Як Карпо так швидко знайшов її? Що дільничний робив вночі на узліссі? Що ще знає прабаба про Крівдьму? Чи знає як здолати її?
— Васильку? — почув він голос.
Озирнувся. Біля хвіртки стояла Марічка у білій сорочці.
— А я думав…
Жінка розсміялася й Василь і собі усміхнувся. Він підійшов до своєї коханки й взяв її за руки.
— І що ж ти думав. Василько? — зазирнула йому в очі Марічка.
— Що забрала тебе Крівдьма, — Василь швидко закрив рот рукою, боячись наврочити.
— Не забрала, а врятувала, — пояснила Марічка. — Блискавка мене вдарила. Ось вона мене в землю й закопала. На лоб поклала мокру траву, щоб зняти біль та опіки.
Чоловік та жінка помовчали.
— Ти сумував за мною, Василько?
— Сумував.
— А зігрієш мене?
— Зігрію.
Вона встала навшпиньки й поцілувала його у скроню. Він жадібно вдихнув запах її волосся. Обхопив стан й підняв на руки. Покрутив, сміючись від щастя, що так добре все склалося, що вони живі, веселі, закохані. Й кохав її у стогу так щиро, як ніколи. А потім, як усе скінчилося, кілька годин вмовляв Марічку одружитися.
На ранок Василь прокинувся в стозі сіна сам. Витяг з криниці відро води, вилив на себе. Переодягнувся й подався до Марічки на хутір. Хвіртка була зачинена. На ціпку скавучав пес Барбос, у стайні блеяли вівці. Було помітно, що хазяйки давно не було вдома.
— Що ти тут робиш? — почув Василь голос Карпа.
Дільничний уважно дивився на мольфара.
— А ти? — і собі спитав Василь, проте минула ніч ще хвилювала кров у його жилах і він радісно повідомив. — Ось прийшов сватати Марічку!
Карпо зблід.
— Не тобі вона обіцяна.
— Нікому з вас я не обіцяна! — почули вони голос Марічки. — Дитина. Потрібна була дитина. Тепер є.
Сміх, вітер, темрява…
— Ох, та ох, правнучку, — читала замовляння над Василем прабаба Пелагея. — Цур тобі, пек тобі, Крівдьма колами ходила не знайшла мого Василя…
— Що сталося? — Василь сів на ліжку. — Де Карпо.
— Полинув Карпо у засвіти, — прабаба зітхнула.
— Але… чому?
— Бо з нежиттю зв’язався щоб матір свою від тяжкої хвороби врятувати. Але ні її, ні себе… Ще й душу чисту на вічні муки її прирік — занапастив нашу Марічку.
— Але Марічка жива! Я бачив! Я торкався!
— Ні, Васильку, ні. Марічка тепер Крівдьмина. Заспокоїться зараз нежить на кілька років. А потім знову повстане. Бо немає на світі сили, яка б людину збавила від бажань. До цієї пори й буде навколо нежить, яка стражданням людським харчується.
Як от Крівдьма.
#химерна_проза
Останній раз редагувалося: Dariya_Gulvis (Ср Жовт 30, 2024 8:12 pm), всього регувалося 1 раз(-и)