— Прийшла, кістлява? Не забарилась, — не розплющуючи очей промовив козак, що стікав кров’ю серед очерету.
— А що, Грицю, страшно помирати? — запитанням на запитання відповіла Смерть.
Гаряче липневе сонце пекло немилосердно, зовсім поряд було чути звуки битви, козак притискав рукою рану на грудях, але рештки сили вже покидали його.
— Де ти бачила козака, щоб боявся смерті на полі бою? Дякувати Богові, не на печі помираю. От тільки побратимів шкода: бач, нечисть оточила? Якби ж я міг допомогти…
— А що ти готовий віддати за те, щоб помогти товаришам? Душу віддаси?
— От стара карга! — козак спробував посміхнутись потрісканими губами, а далі ледь прошептав: — Кажи свою ціну…
Смерть нахилилась до самого обличчя помираючого:
— Ціна моя така: ти не помреш, ба більше — зможеш допомогти побратимам вийти з оточення. А відразу після цього станеш боротися з нечистю вічно, але вже не в людській подобі…
— Хочеш зробити з мене другого Марка Пекельного? — запитав козак.
— Ти станеш птахом і будеш нищити різних гадів, — відповіла Смерть.
— Я маю умову, — вже навіть не прошептав, а прохрипів Грицько.
— Він ще й торгується! — вигукнула Смерть. — Я нечасто роблю такі пропозиції: лише винятково сміливі й віддані рідній землі можуть сподіватись на неї. Але кажи свою умову!
— Я згоден стати ким завгодно, але коли моїй землі загрожуватиме ворог, хочу боротися з ним зі зброєю в руках…

— Грицько! Це ж Грицько! — закричав Нечуйвітер, коли козак, що з’явився ніби з повітря і став пробиватись до купки оточених ворогом козаків, був уже близько. — А ми думали, що тебе вже вовки їдять в очереті!
Коли шестеро козаків, що дивом вирвались з оточеного поляками острівця під Берестечком, дістались до своїх за Пляшеву, радості не було меж.
— Лише завдяки Грицю ми досі живі! — вигукнув Нечуйвітер. — А де ж він?
Козаки розгублено озирались навсібіч, але їх рятівника ніде не було. Лише в небі самотньо кружляв лелека.

— Сину, а як там Грицько? Щось ти нічого про нього не розказуєш, — запитала Олена, коли після тривалих обіймів та материнських сліз Сашко трохи відпочив.
— Загинув, мамо, Грицько, — сумно мовив хлопець і додав: — Хоч там якась мутна історія…
Олена не стримувала сліз: їй було безмежно шкода синового побратима. Хоч жінка й не бачила його наживо, але Сашко стільки розповідав про свого товариша, надсилав спільні фото та відео, що вона встигла полюбити хлопця, як власного сина. Тим більше, що він двічі врятував життя її Сашкові.
— А що за історія, синку? Що трапилось? — допитувалась мати.
— Та знаєш, я на власні очі бачив, як їхній бліндаж накрило. Гриць точно був там, а з ним ще двоє хлопців. Але знайшли тільки двох: Грицька серед них не було. Я довго стояв на колінах, молився, звівши очі до неба, щоб знайшли хоч щось. У небі весь час кружляв самотній лелека…
— І що, нічого? — запитала Олена.
— Нічого. Але оскільки у нього нікого з рідні нема, то записали в «двохсоті» та й по всьому.
— Кажеш, лелека кружляв у небі? Дивно…
— Що дивного, мамо? Птахи вже теж звикли до війни й перестають боятися вибухів.
— Просто я згадала одну історію, яку колись розказував мій дід Пилип.
— Це той, що за службу в УПА у таборах сидів?
— Так. Дід небагато розказував про ті часи, але цю історію я дуже добре запам’ятала. У діда теж був побратим на ім’я Гриць, а на псевдо «Лелека». Вони по імені один одного майже не називали, кожен мав псевдо, яке давали побратими чи командир. А Гриць сам себе назвав «Лелекою». Ким він був і звідки — ніхто не знав, та не дуже й допитувались: головне, що був до безумства сміливим і відданим справі, неодноразово рятував від смерті побратимів, діда в тому числі. Коли їх криївку оточили совіти, діда там не було, він якраз повертався із хутора, куди ходив по хліб. Побачивши, що криївка оточена, він заховався віддалік і спостерігав, оскільки допомогти нічим уже не міг. Дід добре знав, що там Гриць і ще четверо бійців. Після пропозиції здатись у криївці пролунав вибух. Як стверджував дід Данило, над місцем трагедії довго кружляв самотній лелека. А коли совіти привезли тіла загиблих в село на впізнання, Гриця серед них не було…

— О, Грицько прилетів, — радісно сповістив послушник Олександр, дивлячись на лелеку, що стояв на гнізді, розміщеному у досить-таки незвичному місці — на даху монастирської церкви.
— Не годиться тварин християнськими іменами називати, — зауважив старий чернець. — Навіть якщо це шанований нашим народом птах.
«Напрочуд кмітливий хлопець цей Олександр, — подумав лелека. — Треба ж, щоб клята війна так долю поламала».

Гаряче липневе сонце пекло немилосердно, але не дивлячись на це на місце Берестецької битви у День усіх святих землі української зібрались сотні людей, аби вшанувати пам’ять тих, хто віддав своє життя за волю України. Лунали молитви та патріотичні пісні, а в небі лелекою самотньо кружляв козак Грицько, котрий віддав за рідну землю те, що цінніше за життя.

#химерна_проза