![НІЩО ТІЛЬКИ ДЛЯ ТЕБЕ [химерна проза] Empty](https://2img.net/i/empty.gif)
Не проти звернення на «ти»? Тут немає свідків, тож церемонність зайва.
Ти не знаєш, що саме змусило тебе зійти зі звичної дороги на чужу стежку. Можливо, це була підсвідома спроба виграти час, відтягнути неминуче. Тобі треба було зустрітися з дуже важливою для тебе людиною, близькою і далекою водночас. Подумки ти називаєш її своєю Рідною Душею. А як тебе називає вона? Цього ти не знаєш. Вам давно варто поговорити відверто, не відмовчуючись і не ховаючись за масками. Варто, треба, необхідно. Які ж це ненависні слова! Навіть любе серцю та найбільш бажане вони перетворюють на вирок. Тягар, що хочеться скинути з плечей. Неминуче покарання, від якого не страшно втекти навіть у невідомість.
Та, може, причина зовсім не у твоїх страхах та зобов’язаннях, не у Рідній Душі та ваших непростих стосунках. Зрештою, у всьому міг бути винний туман.
Того ранку все довкола затягнула густа брудно-біла пелена. Будинки у ній скидалися на гори, а дерева – на моторошних чудовиськ, що жадібно тягнуть до тебе загрозливо скрючені пазурі. Розмиті, нечіткі постаті зустрічних нагадували химерних прибульців з інших світів. Чиїсь кроки лунали зовсім поряд, хоча він зоставався невидимим. Туман був таким щільним, що тобі не вдавалося розгледіти навіть власні пальці на витягнутій руці.
З кожним кроком вбік від щоденного маршруту навкруг робилося тихше та дивніше. Втративши можливість сприймати навколишній світ очами та вухами, ти даєш волю фантазії. Тобі починає ввижатися всяке в тумані, неможливе та безглузде. На кшталт мужнього запорожця із затиснутою в зубах люлькою чи смутного, понурого сліпця-кобзаря. Поруч з ними танцюють стрункі красуні у вінках, а в невидимому тобі небі кружляють сокіл, райська птаха та відьма верхи на кочерзі. Здаля долинають гавкіт, свиняче рохкання та протяжне коров’яче: «Мууу!». Сам туман починає здаватися тобі димом величезної козацької люльки чи паром від філіжанки кави завбільшки з Кременчуцьке водосховище.
Ти мимоволі прискорюєш крок і роззираєшся, хоча нічого не бачиш в цьому мареві. На твоєму шляху з’являються двері. Ти ледь не наштовхуєшся на них в імлі. Приземкуваті, іржаві дверцята, зачинені ззовні на засув. Навкруг росте трава. Вона повсюди і спершу тобі здається, що двері вбудовані прямісінько в зелений пагорб. Згодом ти розумієш, що це стара, занедбана землянка. Сильно пахне чорноземом, наче на зораному полі після дощу. Цікавість бере гору над здоровим глуздом і ти, сторожко озирнувшись, відчиняєш дверцята та заходиш всередину.
У ніс вдаряє запах ладану, щоб на мить змінитися смородом гниття, а потім обернутися потужними трав’яними пахощами з домішками вологої землі та невідомо звідки привнесеною кавовою ноткою. Там вологіше, ніж зовні, тож твоє волосся та одяг одразу робляться мокрими, наче на тебе виплеснули відро води. Світло проникає всередину лише крізь відчинені двері, тому ти відступаєш від входу, аби йому не заважати. Землянка невелика, десь завбільшки з твою спальню, от тільки з меблів у ній лише розкладний туристичний стіл на одного. На ньому немає нічого, крім маленького ключа. Ти підходиш та береш його. Крихітний шматок металу виявляється несподівано важким.
Брязк!
Ти здригаєшся та сахаєшся до виходу. Тремтячими руками дістаєш телефон, довго копирсаєшся в ньому, аж доки не знаходиш опцію ліхтарика. Світло вихоплює з темряви скрючену постать в глибині землянки. Крізь діряве лахміття проглядає брудне кістляве тіло. Ти бачиш товстий іржавий ланцюг, що тягнеться від щиколотки до залізного кільця на земляній підлозі. Твоє серце гупає, мов божевільне.
– Хто ти? – виривається в тебе. – Що трапилося?
Бранка (чи бранець? Хіба це важливо?) обертається і ти лякаєшся ще більше, побачивши обличчя Рідної Душі. Тобі хочеться кинутися до неї, обійняти та визволити. Цьому заважає вібрація телефону. На екрані висвічується ім’я Рідної Душі. Ти приймаєш виклик і чуєш голос, від якого так ніжно щемить серце. І який ти завжди впізнаєш.
– Алло, – лунає з динаміку. – Скільки ще тебе чекати?
Ти тиснеш на червону слухавку. У голові роїться безліч думок, поміж яких немає жодної путньої. Ти знову дивишся на полонену: цього разу в неї твоє обличчя. Ідеально відтворене, до найменшого прищика, рубця та зморшки. Але при цьому цілковито позбавлене емоцій. Навіть твої очі дивляться пильно і, водночас, байдуже, мов у робота.
– Що ти таке? – твій крик лунає ніби здаля і здається чужим. – Годі прикидатися!
Твоє обличчя зникає. У істоти більше немає ні очей, ні носа, ні рота, немов їх стерли в фотошопі. Дивно, але це не викликає у тебе страху чи огиди. Радше ти почуваєшся як на краю прірви. Один крок вперед обірве твоє життя, але тільки тобі вирішувати коли його зробити. Свідомий ризик лоскочить нерви і кров кипить від приливу адреналіну. За інших обставин тебе б охопила паніка, та усвідомлення свого повного контролю над ситуацією не дає спалахнути її згубному полум’ю.
Ох, цей солодкий самообман!
Ти не боїшся цього створіння, але твоє тіло чомусь налякане і реагує відповідно. Воно тремтить, мов від пропасниці, і кожна волосина на ньому підіймається дибки. Тобі не вистачає повітря і ти марно намагаєшся вдихнути, відкриваючи рота, наче викинута на берег риба. Зрештою, знаходитися довше поряд з перевертнем робиться нестерпно. Ти вискакуєш назовні, навіть не зачинивши двері землянки.
Твій біг крізь туман закінчується, коли імла розсіюється. Пекучий піт стікає по чолу, серце ледь не вистрибує з грудей. Ключ відтягує кишеню і ти здивовано відзначаєш, що навіть не пам’ятаєш як він там опинився. Гілки, дахи та дроти електромережі рясно всіяні воронами. Чорне настовбурчене пір’я, гострі дзьоби, неприємне скрипуче каркання. Агатові очі, пильні та байдужі, зовсім як у тої істоти, коли вона прикидалася тобою. Сотні чи навіть тисячі птахів злітають водночас і темною хмарою застилають небо. Тобі здається, що день вмить обернувся на пізні сутінки.
Вібрація телефону перериває смутні думи. Це знову Рідна Душа. Цього разу ти відповідаєш:
– Я вже поряд. Зараз прийду.
***
Розмова не клеїться. Ви не розумієте одне одного. Принаймні, не так добре як раніше. Приємні спогади, що колись зігрівали серце і викликали усмішки, тепер тільки дратують. А погані, яких теж чимало, ранять ще сильніше. Зрештою, Рідна Душа говорить:
– Годі! Час це припинити. Сьогодні наша остання зустріч.
Її слова категоричні та не терплять заперечень. Ти йдеш до виходу. Услід лунає:
– Стривай! Твій одяг мокрий. Тільки не треба мене ненавидіти, прошу.
Ти не обертаєшся і не прощаєшся. Тобі нестерпно боляче зоставатися там. Кожна зайва секунда, проведена поряд з Рідною Душею, жахливіша від сторіччя пекельних мук.
Ти безцільно плетешся вулицею, а навкруг знову згущується туман. Він наштовхує тебе на думку. Рятівну чи згубну – ще невідомо. Ти дістаєш ключ і прискорюєш крок. Невдовзі ноги знову приводять тебе до землянки.
Ти не знаєш чи зможеш звільнити цю істоту і що трапиться потім. Можливо, це твій кінець або ж новий початок. Смерть, принизливе рабство, вічне блаженство – трапитися може що завгодно. Але будь-що краще, ніж зостатися на самоті з собою.
А з цим створінням самотність тобі не загрожує. Воно буде для тебе ким завгодно. Воно – це цілий Всесвіт, прикутий до земляної долівки. Воно – це все, чого ти зараз прагнеш та потребуєш. Все і водночас ніщо.
Ніщо тільки для тебе.
#химерна_проза
Ти не знаєш, що саме змусило тебе зійти зі звичної дороги на чужу стежку. Можливо, це була підсвідома спроба виграти час, відтягнути неминуче. Тобі треба було зустрітися з дуже важливою для тебе людиною, близькою і далекою водночас. Подумки ти називаєш її своєю Рідною Душею. А як тебе називає вона? Цього ти не знаєш. Вам давно варто поговорити відверто, не відмовчуючись і не ховаючись за масками. Варто, треба, необхідно. Які ж це ненависні слова! Навіть любе серцю та найбільш бажане вони перетворюють на вирок. Тягар, що хочеться скинути з плечей. Неминуче покарання, від якого не страшно втекти навіть у невідомість.
Та, може, причина зовсім не у твоїх страхах та зобов’язаннях, не у Рідній Душі та ваших непростих стосунках. Зрештою, у всьому міг бути винний туман.
Того ранку все довкола затягнула густа брудно-біла пелена. Будинки у ній скидалися на гори, а дерева – на моторошних чудовиськ, що жадібно тягнуть до тебе загрозливо скрючені пазурі. Розмиті, нечіткі постаті зустрічних нагадували химерних прибульців з інших світів. Чиїсь кроки лунали зовсім поряд, хоча він зоставався невидимим. Туман був таким щільним, що тобі не вдавалося розгледіти навіть власні пальці на витягнутій руці.
З кожним кроком вбік від щоденного маршруту навкруг робилося тихше та дивніше. Втративши можливість сприймати навколишній світ очами та вухами, ти даєш волю фантазії. Тобі починає ввижатися всяке в тумані, неможливе та безглузде. На кшталт мужнього запорожця із затиснутою в зубах люлькою чи смутного, понурого сліпця-кобзаря. Поруч з ними танцюють стрункі красуні у вінках, а в невидимому тобі небі кружляють сокіл, райська птаха та відьма верхи на кочерзі. Здаля долинають гавкіт, свиняче рохкання та протяжне коров’яче: «Мууу!». Сам туман починає здаватися тобі димом величезної козацької люльки чи паром від філіжанки кави завбільшки з Кременчуцьке водосховище.
Ти мимоволі прискорюєш крок і роззираєшся, хоча нічого не бачиш в цьому мареві. На твоєму шляху з’являються двері. Ти ледь не наштовхуєшся на них в імлі. Приземкуваті, іржаві дверцята, зачинені ззовні на засув. Навкруг росте трава. Вона повсюди і спершу тобі здається, що двері вбудовані прямісінько в зелений пагорб. Згодом ти розумієш, що це стара, занедбана землянка. Сильно пахне чорноземом, наче на зораному полі після дощу. Цікавість бере гору над здоровим глуздом і ти, сторожко озирнувшись, відчиняєш дверцята та заходиш всередину.
У ніс вдаряє запах ладану, щоб на мить змінитися смородом гниття, а потім обернутися потужними трав’яними пахощами з домішками вологої землі та невідомо звідки привнесеною кавовою ноткою. Там вологіше, ніж зовні, тож твоє волосся та одяг одразу робляться мокрими, наче на тебе виплеснули відро води. Світло проникає всередину лише крізь відчинені двері, тому ти відступаєш від входу, аби йому не заважати. Землянка невелика, десь завбільшки з твою спальню, от тільки з меблів у ній лише розкладний туристичний стіл на одного. На ньому немає нічого, крім маленького ключа. Ти підходиш та береш його. Крихітний шматок металу виявляється несподівано важким.
Брязк!
Ти здригаєшся та сахаєшся до виходу. Тремтячими руками дістаєш телефон, довго копирсаєшся в ньому, аж доки не знаходиш опцію ліхтарика. Світло вихоплює з темряви скрючену постать в глибині землянки. Крізь діряве лахміття проглядає брудне кістляве тіло. Ти бачиш товстий іржавий ланцюг, що тягнеться від щиколотки до залізного кільця на земляній підлозі. Твоє серце гупає, мов божевільне.
– Хто ти? – виривається в тебе. – Що трапилося?
Бранка (чи бранець? Хіба це важливо?) обертається і ти лякаєшся ще більше, побачивши обличчя Рідної Душі. Тобі хочеться кинутися до неї, обійняти та визволити. Цьому заважає вібрація телефону. На екрані висвічується ім’я Рідної Душі. Ти приймаєш виклик і чуєш голос, від якого так ніжно щемить серце. І який ти завжди впізнаєш.
– Алло, – лунає з динаміку. – Скільки ще тебе чекати?
Ти тиснеш на червону слухавку. У голові роїться безліч думок, поміж яких немає жодної путньої. Ти знову дивишся на полонену: цього разу в неї твоє обличчя. Ідеально відтворене, до найменшого прищика, рубця та зморшки. Але при цьому цілковито позбавлене емоцій. Навіть твої очі дивляться пильно і, водночас, байдуже, мов у робота.
– Що ти таке? – твій крик лунає ніби здаля і здається чужим. – Годі прикидатися!
Твоє обличчя зникає. У істоти більше немає ні очей, ні носа, ні рота, немов їх стерли в фотошопі. Дивно, але це не викликає у тебе страху чи огиди. Радше ти почуваєшся як на краю прірви. Один крок вперед обірве твоє життя, але тільки тобі вирішувати коли його зробити. Свідомий ризик лоскочить нерви і кров кипить від приливу адреналіну. За інших обставин тебе б охопила паніка, та усвідомлення свого повного контролю над ситуацією не дає спалахнути її згубному полум’ю.
Ох, цей солодкий самообман!
Ти не боїшся цього створіння, але твоє тіло чомусь налякане і реагує відповідно. Воно тремтить, мов від пропасниці, і кожна волосина на ньому підіймається дибки. Тобі не вистачає повітря і ти марно намагаєшся вдихнути, відкриваючи рота, наче викинута на берег риба. Зрештою, знаходитися довше поряд з перевертнем робиться нестерпно. Ти вискакуєш назовні, навіть не зачинивши двері землянки.
Твій біг крізь туман закінчується, коли імла розсіюється. Пекучий піт стікає по чолу, серце ледь не вистрибує з грудей. Ключ відтягує кишеню і ти здивовано відзначаєш, що навіть не пам’ятаєш як він там опинився. Гілки, дахи та дроти електромережі рясно всіяні воронами. Чорне настовбурчене пір’я, гострі дзьоби, неприємне скрипуче каркання. Агатові очі, пильні та байдужі, зовсім як у тої істоти, коли вона прикидалася тобою. Сотні чи навіть тисячі птахів злітають водночас і темною хмарою застилають небо. Тобі здається, що день вмить обернувся на пізні сутінки.
Вібрація телефону перериває смутні думи. Це знову Рідна Душа. Цього разу ти відповідаєш:
– Я вже поряд. Зараз прийду.
***
Розмова не клеїться. Ви не розумієте одне одного. Принаймні, не так добре як раніше. Приємні спогади, що колись зігрівали серце і викликали усмішки, тепер тільки дратують. А погані, яких теж чимало, ранять ще сильніше. Зрештою, Рідна Душа говорить:
– Годі! Час це припинити. Сьогодні наша остання зустріч.
Її слова категоричні та не терплять заперечень. Ти йдеш до виходу. Услід лунає:
– Стривай! Твій одяг мокрий. Тільки не треба мене ненавидіти, прошу.
Ти не обертаєшся і не прощаєшся. Тобі нестерпно боляче зоставатися там. Кожна зайва секунда, проведена поряд з Рідною Душею, жахливіша від сторіччя пекельних мук.
Ти безцільно плетешся вулицею, а навкруг знову згущується туман. Він наштовхує тебе на думку. Рятівну чи згубну – ще невідомо. Ти дістаєш ключ і прискорюєш крок. Невдовзі ноги знову приводять тебе до землянки.
Ти не знаєш чи зможеш звільнити цю істоту і що трапиться потім. Можливо, це твій кінець або ж новий початок. Смерть, принизливе рабство, вічне блаженство – трапитися може що завгодно. Але будь-що краще, ніж зостатися на самоті з собою.
А з цим створінням самотність тобі не загрожує. Воно буде для тебе ким завгодно. Воно – це цілий Всесвіт, прикутий до земляної долівки. Воно – це все, чого ти зараз прагнеш та потребуєш. Все і водночас ніщо.
Ніщо тільки для тебе.
#химерна_проза