І тоді він убив мене. Він затягнув кінці мого улюбленого червоного шалика на моєму горлі. Я трохи посіпала своїми чудовими, мов би виліпленими з мармуру, ніжками та померла.
Опісля він важко сповз з мого тіла та витягнув його з фургона за ноги. При цьому моя голова кілька разів доволі міцно вдарилась об металеві мокрі сходи. Потім він потягнув мене по траві посипаній жовтим осіннім листям. Моя зачіска збилася на лівий бік, а кілька листиків застрягли в моєму волоссі, жахливий блакитний язик вивалився з мого рота. Взагалі, я виглядала огидно.
Проте, перед тим, як закидати мене різним лісовим жовто-зеленим сміттям, він не менш ніж п’ять хвилин дивився на моє обличчя та навіть не завдав зневаги поцілувати мене десь трохи вище, ніж ніс.
Була чудова руда осінь. Вона пахла мокрою травою та мирно співала стрекотанням коників. Ласкавий вітер трохи погойдав гілку над моєю головою, і тільки тоді моя душа нарешті наважилась вийти з мого тіла.
У цю хвилину він уже сидів у машині та ніяк не міг її запустити. Ви не повірите, його щоки були мокрими від сліз. Все це, звичайно, було дуже мило та вказувало на те, що будь-яка людина, навіть така як і він, здатна до людського почуття. І я майже пошкодувала його. Тим більше, що він виглядав аж ніяк: бліде обличчя, довго не мите волосся невизначеного сірого кольору, почервоніли очі з білим слизом у кутах, неприємний запах з рота від нечистих зубів.
Так, його можна було б пошкодувати. Але, чи не міг він вбити мене трохи пізніше? Залишалося лише зачекати шість-сім місяців - поки дочка не народиться. Чомусь я думаю, що це була б дівчина. Така маленька, білява, тонка - вся в мені. Ну, й в нього, звичайно. Зрештою, він у мене гарний чоловік: високий, широкоплечій, блондин з блакитними очима. Він був схожий на вікінга…. гнилого вікінга з гнилою душею.
Нарешті він запустив машину та повільно виїхав на дорогу. Наш сімейний фургон спочатку доволі жваво галопував на гладких та мокрих після недавнього дощу валунах, а потім майже полетів по вологому асфальту шосе. Він опустив скло та запалив сигарету. Я майже не попрохала його не палити. Але, однак, він все одно нічого не почув би. Зрештою, він навіть не знав, що я сиджу поруч та в упор дивлюсь на нього.
Тож виникає питання: чи можу я щось зробити? Ну, наприклад, трохи повернути кермо ліворуч, у напрямку до цієї вантажівки, що мчить назустріч. Вийшло! Якби я могла, то заплескала б у долоні. Але мій бісовий вікінг все ж встигнув випрямити кермо та почати терти свої й без того вже червоні очі.
А може, нічого й не потрібно робити? Зараз він засне за кермом й моя совість буде спокійною. Га, га! Як би! А що робити, якщо він не засне?.
Попереду показалися червоні вогні залізничного переїзду. Ну ось. Наскільки успішно все вийшло. Достатньо було зі всієї сили натиснути на газ і вже потужний локомотив по залізничному полотну штовхає наш веселий жовто-червоний фургон прямо в небо.
Тільки на небо автомобілі на колесах не потрапляють. Вони залишаються ржавіти на брудній та нудній землі. А всередині подрібненої кабіни з пробитою залишками керма головою та з виваленими на блискучі сині рейки тельбухами лежить наш «герой» із блакитними очима, що вилізли з орбіт від болю. Він живе останні секунди. Яке чудове видовище.
Але чомусь я не радію. Я не насолоджуюся помстою, а лише тихесенько вию, дивлячись на це колись таке кохане, а тепер таке мертве обличчя. Напевно, якби я могла, то заплакала б. Але мене немає, і сліз теж немає.
Догорає недовгий осінній вечір. Навколо зруйнованих залишків автомобіля метушаться люди. Вони укладають те, що залишилось від нього на ноші та переносять до машини швидкої допомоги. Смішно. Яка може бути швидка допомога для мертвих?
Він підіймається над мішком зі своїм трупом. Сідає. Оглядається навколо та легко стрибає на землю. Я підхожу до нього та дивлюсь йому в очі.
- То це ти все це влаштувала, - каже він, та несподівано посміхається. - Молодчина. А то я не знав, що мені робити далі. Виявляється, я тебе люблю. Виявляється, більше, ніж життя.
– Це трапляється, - відповідаю я.
#химерна_проза